Коли серце бачить неповторну красу цього світу

У дитинстві ми вміли бачити красу в буденних речах — у хмаринці, що пливе по безкрайому небу, росяній травинці, комасі. Як Шевченко, ходили шукати стовпи, що тримають на собі неба блакить. Як ліричний герой Павла Тичини у нині популярній пісні львівського гурту «Пиріг і батіг» слухали, як шумлять гаї. І точно чули малими і хор лісових дзвіночків, і магічну музику сонячних кларнетів, бачили дивину й красу. А потім — виросли. З нами трапилися буденність, дорослість, а тепер ще й війна. От щоб врятувати цей світ від сірості, а серця від черствості й байдужості, Господь посилає в нього митців. Вони будять душу і все світле й дитяче в ній, вчать заново бачити красу, як це робить наша землячка, художниця Валентина Омельченко. І щоб переконатися в цьому, варто лише зазирнути у її «Акварельний дворик» у ЦКД «Оберіг».

Перші уроки — від знаних майстрів

У пані Валентини два місця сили. Одне — Сумщина, де вона народилася, у місті Путивлі. Тому самому, де на мурах «вранці-рано сумує, плаче Ярославна». Місця легендарні й не менш красиві, неймовірні ліси, де від густоти кисню аж подих перехоплює, а комарі з трактор завбільшки полюють на любителів суниці. Друге — Решетилівка. Сюди маленьку Валю привезли батьки після навчання у виші — тата, ветеринарного лікаря за фахом, направили на роботу саме в Решетилівку. Художників у роду не було, але тато любив малювати для душі — так мама розповідала. Можливо, хист до живопису від тата й доні передався, а може — то краса Сумщини так вплинула на ще мале дівча і Решетилівщина додала своєї енергетики (ми ж пам’ятаємо, що ця земля ніби магнітом притягує сюди художників).

Батьки були розумні й коли примітили у доні хист до малювання, — підтримали.

«Перша ознака, що дитина любить малювати — це у кожному зошиті вільні листочки. Є дуже нудні теми для навчання, тому поки слухаєш, рука автоматично малює. У мене таких листочків був мільйон, як і у подруги Тані Гергель. Зараз у дітей для такого діла є скетчбуки, а ми малювали на вільних листочках, — розповідає Валентина Омельченко. — Малювання у школі викладав покійний Микола Васильович Калініченко. А от художнього гуртка не було — у будинку піонерів діяли переважно гуртки ідеологічного спрямування, на кшталт „Червоних слідопитів“. Та саме у той час у нашому художньому профтехучилищі працювали два художники — покійний Іван Павлович Тригуб і Євген Іванович Пілюгін. Я була в 4-му класі, коли тато пішов і домовився з ними, аби ті займалися живописом зі мною та моєю подругою. І оце разом із Танею після уроків ходили на заняття. Нам ставили дорослі натюрморти — і ми сиділи їх малювали».

Коли твій вчитель — від Бога

Під началом знаних художників дівчата навчалися з рік, потім увесь час почала забирати школа — Валя йшла на срібну медаль. Після школи поїхала навчатися до Лебединського педагогічного училища. Бо хотілося на батьківщину, а з Лебедина до бабусі — рукою подати. Потім повернулася до Решетилівки — працювала вихователем у дитсадочку «Ромашка».

То тільки у пісні двічі в одну річку не ввійдеш, а життя інколи такі сюрпризи підкидає, що диву дивуєшся. Так сталося і з нашою героїнею, котра вдруге потрапила у науку до того ж вчителя. Справа в тому, що дитсадочок був на той момент ще новий, потребував оформлення — потрібно було розмальовувати стіни, виготовляти дидактичні ігри. Валентина Омельченко прагнула робити це професійно, а не на рівні талановитої самоучки. Відчувала, що знань бракувало. «І так трапилося, що Євген Пілюгін у нашому училищі набирав першу групу живописців. Тоді набирав не лише вчорашніх школярів, а й дорослих людей, — розповідає пані Валентина, яка потрапила у той перший набір. Її прагнення отримати фахову освіту підтримала й керівник дитсадка Таїсія Іванівна Кругова. — Вчилася і водночас працювала в садочку. Майстерня була, де зараз Центр вишивки й килимарства. Мчала туди після роботи — так хотілося навчатися. А Євген Іванович — вчитель від Бога. Він так гарно пояснює, що навіть якби ти був геть зовсім безтолковий, то зрозумів би. Бо пояснює дуже дохідливо, з ним цікаво. Він заряджає й надихає, як енерджайзер. Мені вдвічі більше завдань давав, ніж іншим. І я йому вдячна за це, бо бачив, що мені це потрібно, я цього справді хочу. І ото творчість як зайшла, й досі не виходить. Вже жінка у віці акварельними фарбами малює», — посміхається пані Валентина.

Як працювати з творчими дітьми

У 2003 році Валентина Омельченко повернулася до художнього ліцею. Тепер — вже у ролі майстра і викладача. Називає то щасливою долею: того року у закладі розрахувався майстер виробничого навчання. Терміново потрібна була людина, яка б мала і художню освіту, і педагогічну. На вакантне місце на роботу взяли Валентину Борисівну. Про свій перший випуск живописців відгукується з материнським теплом у голосі. Вони вчилися один у одного і хоч з моменту випуску пройшло вже 20 років, й досі підтримують тісні стосунки.

Своїх талановитих художників пані Валентина обожнює. Творчі люди — вони завжди на одній хвилі. «З творчими дітьми працювати цікаво — вони світ трішки бачать інакше», — зауважує художниця. Хоча з ними й працювати складніше, доводиться знаходити нестандартний підхід до звичайних занять, робити їх цікавими й насиченими. Інколи — незвичними. Наприклад замість того, щоб працювати у майстерні, зібрати олівці, скетчбуки, нарізати бутербродів — і гайнути з учнями на «Вербу». Так, робити замальовки можна і в ліцеї, проте цікавіше — під відкритим небом, з натури, вдихаючи на повні груди свіже, аж п’янке повітря.

«Заняття мають бути нестандартні. Бо якщо не буде змін, якогось руху, буде застій — то вже не творчість, а рутина. Тому потрібно пробувати нові техніки, нові види мистецтва. Все — як і в житті», — додає мисткиня.

Про жіночу акварель і примхливих ляльок

«Акварельний дворик» — це не просто красива назва ювілейної виставки членкині Національної спілки майстрів народного мистецтва України Валентини Омельченко. Акварель — це улюблена техніка, у якій працює майстриня. Малює й олійними фарбами, але більше любить все таки акварель. Валентина Борисівна зауважує, що акварель — це жіночий вид живопису: легкий, прозорий, швидкий. Він вимагає вправних рухів пензля і гарної майстерності. Тут огріхи легко не приховаєш, як у випадку із олійними фарбами, коли можна зішкребти ножиком фрагмент, що не сподобався, і намалювати заново.

«Буває, що намалюю, дивлюся, кручу — не те. Євген Іванович дає пораду: „Ти побризкай і воно все сяде“. Та хто там бризкає — порвала і викинула. Не хочеться мучити, бо цього з аквареллю не можна робити. Все повинно бути за один раз, легко й повітряно. Тому що потрібні два-три мазка, якщо більше — це вже не акварель, а бруд. Вона виховує культуру малювання, коли ти знаєш потрібний відтінок, уміло кладеш мазок. Насправді це складна техніка, бо водяна фарба розтікається і потрібно знайти й розрахувати, куди їй треба потекти, а куди — ні. Тут є свої технічні нюанси, але неможливого нічого немає», — розповідає Валентина Омельченко.

Та навіть улюблена акварель — не єдине уподобання мисткині. Пані Валентина майструє чудові й неповторні авторські ляльки. На них надихнув улюблений вчитель. Якось ще під час навчання вітали Євгена Івановича групою із днем народження. У наставника вдома побачила чудернацьких ляльок — їх подарувала одна з колишній учениць. Пані Валентині вони так припали до душі, що вирішила й собі спробувати змайструвати. Глину, до слова, знайшла у Решетилівці — буквально нащупала на глинистому березі Говтви під час купання. Винайшла власну технологію й почала творити. Перші ляльки — пара Карась та Одарка — продалися на Сорочинському ярмарку.

За своє життя Валентина Борисівна багато ляльок змайструвала. Зізнається, що творчий процес просто затягує. «У шість вечора сідаю майструвати — і до чотирьох ранку. Чую — очі пече. Ти просто не помічаєш плин часу, — говорить майстриня. — А ляльки ж дуже капризні. У нас є „Сита хата“, прийшли господарі замовити відьму для закладу. Змайструвала велику ляльку, метр завбільшки. Треба було хустку запнути. Три хустки поміняла, бо лялька вже мов жива людина — от не пасує та хустка і все. В’яжеш її в’яжеш — не те, й вузлик нормально не в’яжеться. Вона жінка стара, зі зморшками — логічно чорну хустку зав’язати. А ні! І це поки червону хустку не причепила, сіла, як там і була».

Ще один вид мистецтва з числа «улюбленців» — це декоративний розпис скла. Ці роботи пані Валентина возила у Спілку майстрів народної творчості. Проте зараз жодної не лишилося — їх придбали для галерей або ж потрапили у гарні руки в якості подарунку.

«Живопис — це не лише для душі, а й для духу»

Валентина Борисівна не приховує, що дуже любить дарувати свої роботи. Тому вдома стіни прикрашають роботи сина, невістки, учениці. Її власна робота лишилася одна — та, яку дарувала татові на 60 років, зберігає її після смерті батьків як спомин. Он і під час відкриття виставки в «Оберезі» Євген Пілюгін не втримався, прокоментував: «Все одно вона буде дарувати». Пані Валентина усміхається — вчитель занадто добре знає свою ученицю. Одну роботу вже відклала й оформила — то для улюбленої куми. Хоча чимало робіт із виставки вже розкупили.

Коли говоримо, Валентина Омельченко зізнається, що їй справді пощастило із учителем, який розкрив її талант, з яким і досі радиться і до якого прислухається. З колегами, які підтримують і радіють її успіхами. Та головне — з родиною, яка стоїть горою за талановиту жінку. Вони — перші критики, після наставника звісно ж, і перші порадники. Чоловік жартує, що у коханої жінки руки під пензлик заточені. Пані Валентина щиро говорить, що без коханого Віктора нічого б не було. «Хіба можна творити мистецтво, коли хтось за спиною постійно дорікає й бубонить? — перепитує жінка. — Якщо знає, що я пішла малювати, він навіть у ту кімнатку не заходить, щоб не заважати. Зробила роботу — показую йому. „Та я ж нічого в цьому не розумію“. — „А тут не потрібно розуміти. В живопису ніхто нічого не розуміє. Тут є дві категорії: подобається і не подобається“. — Ну нічого, може бути».

Її надихає рідна природа — неймовірні луки, що ведуть до Верби, блакить небесного шатра, що розкинулося над головою, річка, ранковий паркий туман, який ніби густим маревом пливе над водою. «Все це само лягає на аркуш. Мабуть у мене пензлик такий — взяла до рук, а він сам малює, — посміхається Валентина Омельченко. — Зараз живопис — це не лише для душі, а й для духу. І його теж потрібно підтримувати — і душу, і дух. І красу потрібно оспівувати. Хочеться дарувати красиве, аби люди на хвилинку зупинилися, відволіклися, замилувалися красою, особливо зараз. Я розумію, що коли говорять гармати, музи мовчать і зараз мистецтво ніби трішки не на часі. Але свою функцію мистецтво й нині виконує — воно відволікає, дає заспокоєння і не лише тому, хто створює, а й тому, хто споглядає».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA