Традиції бортництва на Решетилівщині

За однією із красивих легенд, саме бджолам і мають завдячувати сучасні решетилівці за появу нашого мальовничого міста.

Засновниками Решетилівки можна сміливо вважати козаків які займалися «уходницькими промислами» (рибальство, мисливство, збиральництво, бортництво). Цьому твердженню відповідає і легенда, яку в середині ХIХ століття записав і відобразив полтавський історик, статистик та етнограф Микола Арандаренко у своїй праці під назвою «Записки о Полтавской губернии» (ч. 1–3, Полтава, 1848–1852). Згідно із його відомостями, засновником Решетилівки вважався козак-пластун Решетило, який в цих місцях на початку ХVII століття тримав власну пасіку. І згодом саме на цьому місці виникло поселення. Чи так було насправді, чи це просто красива розповідь — зараз встановити складно, але беззаперечний факт: із давніх давен Полтавщина славилася бортництвом (лісова форма пасічництва).

Для цього в нас були винятково сприятливі умови. На теренах Полтавщини росли великими масивами столітні липи, дикі яблуні і груші, а над річками, потічками, озерами — парості черемхи, верб та лозняків, степові полини з багатющим різнотрав’ям. Буйно квітували гаї та байраки і нарешті — безмежні луки, які цвіли з ранньої весни і до пізньої осені. Тож корму для бджіл було вдосталь. Живучи в дуплах (бортях) старезних дерев, вони розмножувались і роїлися незліченно. Спочатку наші далекі предки обкурювали дупла і частку меду забирали для власного вжитку, решту лишали для бджолосім’ї, щоб і в наступні роки тут комахи водилися. Пізніше вони стали виготовляти дуплянки і розводити в них бджіл на своїх пасіках. У ту сиву давнину в кожному хуторі, селі чи містечку налічувалися не по одній сотні вуликів, а запашного меду і воску часом не знали де й дівати.

У роки Гетьманщини бджільництво на Полтавщині набрало виняткового розвитку. Про це засвідчує перепис господарств, який провела Перша Малоросійська Колегія (1722–1726) на чолі з царським бригадиром Степаном Вельяміновим. Жорстокий облік Московія запровадила з метою, щоб обкласти український люд грошовими та натуральними податками для царської казни. Представники Московського царату вирушили в полки та сотні України, щоб не тільки збирати податки, а й провести опис «у всякого звания людей» різних прибуткових статей, як от: млини, пасіки, винокурні, броварні, бражниці, солодовні, воскобойні тощо. Зазвичай козаки, підпомічники, селяни та інший люд намагалися приховати свої статки від московських чиновників. Тому відомості того опису дещо урізані. І все ж з них тепер довідуємося, що у самій Полтаві було 4 067 вуликів, у решетилівського сотника Івана Гаєвського — 1515, а всього на Полтавщині було 32 640 вуликів.

А от далі для українського козацтва та селянства настали зовсім лихі часи. Козацькі вольності були вкрай урізані в період правління Катерини II та її адміністрації. Український народ був загнаний у кріпацтво. Тому бджільництво, як і решта галузей, поволі занепадали. Хоча ще на початку ХIХ століття ця дохідна галузь утримувалася на досить належному рівні. В селянських та поміщицьких господарствах Полтавської губернії налічувалося 3 мільйони бджолосімей. А в усій Російській імперії — 50 мільйонів.

Згідно «Топографічного опису Полтавської губернії 1809 року» пасіки на Полтавщині будувалися у вигляді напівкола, або чотирикутника із хмизу, або очерету. Вони знаходилися в садках при будинках, або у віддалених від дому місцях, але зазвичай, коли гречка починала квітнути, пасіки переносили в поля.

Вулики для бджіл були дерев’яними, всередині видовбані — з липи, верби, горіху та осики. Вони мали вигляд тупого, округлого конусу, висотою до п’яти чвертей, а шириною — знизу до восьми, а зверху до 5 вершків. На верх клалося денце, придатне для вільного отвору, а знизу в чверті від землі для входу у вулик для бджіл кріпилася дощечка. В середині впоперек вулика були видовбані хрестовидні палички, одна від одної на рівній відстані, для придатного «приварювання» бджіл до власних сотів. Вулики ж зверху накривалися корою або дерев’яними кришками, які не допускають потрапляння дощової вологи.

При вийманні вуликів із земляних погребів, де вони зазвичай зберігалися в зимовий час, наприкінці березня їх підчищають та підрізають випорожнений взимку віск по тамтешньому щільнику, і виставляють їх в пасіки, де розташовують рядками, стараючись, щоб лази у вуликах були проти сходу сонця.

Взимку в погребах і влітку у вулику на пасіці худих бджіл годують ситною, тобто вареним з водою медом, а самих слабших чистим медом. Годівля відбувається два-три рази в день, зазвичай до липня. Коли ж їхня здобич в полі буде достатньою, то їх перестають годувати і залишають комах на власне споживання.

Під кінець вересня вулики знімають з місць, виставляють у добре обмазаний сарайчик який знаходиться над бджолиним погребом і там тримають їх до самих морозів, а потім кладуть у погріб.

На жаль, зубожіння та поневолення українського села за часів панування імперії призвели до того, що за якихось півстоліття кількість вуликів у господарствах зменшилась в десятки років. Як свідчать історичні дані, особливо несприятливими для пасічників нашого краю видалися 1847–1849 роки. Холодні і сирі весни, літні спеки не сприяли ні медозбору, ні розмноженню бджіл. За ці 3 роки було отримано лише 350 тисяч пудів меду та 17 750 пудів воску.

На закінчення нашої розповіді варто проаналізувати ціни на мед на ринках минувшини. Так, у 1760 році пуд меду в Полтаві коштував 80 копійок, або 5 копійок за кілограм. Через 44 роки ціна пуда меду підскочила до 2 рублів 85 копійок, а в середині ХIХ cтоліття треба було вже віддати 3 рублі 42 копійки. У 1844 році за пуд меду у Санкт-Петербурзі вимагали 11 рублів 50 копійок.

Нині український мед досить високо ціниться за кордоном. Україна дає 6% від усього світового виробництва, посідаючи перші місця в Європі. Головне — щоб хімія, яку використовують в аграрному секторі, не вбивала бджіл. Бо, як сказав свого часу геніальний Альберт Ейнштейн: «Через 4 роки після загибелі останньої бджоли — загине людство». Та віримо, що цей час не настане!

Юрій Кісіль