Юрко Іздрик: «Єдина мудрість, якої я за всі роки набрався — все потрібне приходить легко, самостійно і без напруження»

16 серпня улюблений поет відсвяткував свій день народження. Юрку вже 62. Він вважається чи не найпопулярнішим українським поетом, адже його щира й емоційна поезія влучає у самісіньке серденько і юного, і зрілого читача. Його вірші, як і діти, народжуються від великої любові. Про нього говорять як про надзвичайно ліричного та водночас брутального й епатажного поета. До слова, до пандемії Юрко знявся у доволі відвертій фотосесії «ню».

У червні 2019 року Юрко Іздрик під час міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN POLTAVA читав свої вірші у Решетилівці. Він буквально рвав залу, що вибухала аплодисментами. Так, як Іздрик читає свої вірші, не читає ніхто — монотонною, самоіронічною, з доброю порцією смачного гумору, стьобу і здорового глузду. Він такий на сцені, і такий в житті. Не вважає себе класиком сучасної української літератури. Говорить, що вірші мають пройти витримку часом. Бо те, що актуальне сьогодні, років за 100 у новому мовному середовищі може бути просто незрозумілим і нецікавим.

Свої перші вірші Юрко написав у 14 років. А от писати спрагло й багато почав після 50-ти, коли, яка сам каже, уперше по-справжньому закохався. Має вищу технічну освіту. Про його творчий шлях, видані книги, знакові віхи в біографії, цілком можна прочитати у Вікіпедії. Значно цікавіші його погляди на життя і на людей. Адже поет — ще той мізантроп. Юрко живе в рідному Калуші й радіє від того, що земляки не завжди впізнають його на вулиці. Він не любить славу, тримається подалі від мистецької тусовки, так було й до великої війни у мирній країні. Відкритий на сцені, поза нею він тримає дистанцію зі своєю аудиторію. Навіть у соцмережах спілкується виключно через вірші. Раніше на своїх сторінках Юрко публікував їх мало не щодня. Під час війни писати вірші важко. Бо багато у них зараз соціального, а раніше, зауважує поет, писав їх для однієї людини. «Я достатньо спокійно пережив Майдан. Може, через те, що це була вже третя в моєму житті революція. Але це була перша революція з жертвами. Попередні протести не змінювали мого світопорядку, внутрішнього стану рівноваги, який роками вибудовуєш, щоб бути нормальним і продуктивним, — пояснює Іздрик. — А з війною не знаю, що робити. Речі, що стосуються смерті й біологічного існування, діють на основу й інстинкти. Вони порушують емоції, не вистачає психічної енергії. Навіть часу, щоб щось відрефлектувати. Зараз важко самому з собою взаємодіяти.»

Проте він продовжує їздити країною й читати вірші, у червні цього року побував із великим поетичним вечором у Полтаві. Ми зібрали думки іменинника різних років, озвучені для різних видань (і для нашого, зокрема) про себе, про життя, про жінок і, звісно ж, про поезію. Далі — слово Юрку.

Про себе

Все життя мене переслідувало відчуття, що я маргінал та аутсайдер. І це не якийсь вбивчий діагноз чи жалоба. Це дуже добре, мені подобається така суспільна роль — в ній я найпродуктивніший, найбільш органічний, мені в ній найкомфортніше. Для мене великою проблемою є комунікація з людьми, але як біологічна істота, представник стадних тварин, я потребую отримувати схвалення від спільноти.

Функцію соціалізації в таких найпримітивніших формах як успіх та популярність за допомогою фейсбука я перевів у віртуал, це дозволяє мені більшість часу проводити вдома, не рухатися, не впрягатися у проекти. У той же час кілька разів на рік я виїжджаю на якісь фестивалі, форуми, як от у Львові, де відриваюся по повній програмі — комунікація, виступи, «папа» в центрі уваги. Ну і це мої заробітки.

Відколи я пішов на чорнобильську пенсію, яка мені належала від 50 років (зараз вона становить аж 1450 гривень!), я вирішив прожити залишок років собі в кайф. Перше правило — не робити того, що не хочеш. Єдина мудрість, якої я за всі роки набрався — все потрібне приходить легко, самостійно і без напруження. Інакше ти кайф відловлюєш від биття головою об стіну.

Про ненормативну лексику у віршах

Мені щоразу важче говорити чистою літературною мовою, хоча я можу і вмію це робити. Але мені простіше послуговуватися сленгом пацанчиків з району, який я сприймаю не розумом, а якимись рецепторами. Ненорматив — це святе, я без нього не можу. Мама ще мені закидала: як ти можеш писати з такими словами. Я пояснював на прикладі, який її зрештою не переконав, що на фортепіано є чорні і білі клавіші, я міг би грати тільки на білих, але чому я повинен себе обмежувати — це збагатить діапазон, емоційну палітру.

Про «срачі» у соцмережах

Фейсбук для мене — це майданчик насамперед для соціального життя. Оскільки я дійсно живу дуже відлюдно, то цим задовільняю масу своїх комплексів. Проблему самоактуалізації, лайків — я комусь потрібен. Це прості, але дуже потрібні речі, на предмет яких ми моніторимо довкілля постійно. Тобто наш мозок заточений на те, щоб постійно моніторити дій-ність: як наше плем’я на нас реагує. Цю потребу я задовільняю у фейсбуці, потребу на миттє-ву публікацію твору, фідбек. А всьо решта фейсбук для мене — це спостереження над соціо-логічними процесами. Це дуже прозора штука і дає багато матеріалу, щоб подумати про при-роду людини. І бачити, як спрацьовують маніпуляції. Зараз я дожився до часів, коли на стику різних наук отримую відповіді на запитання, котрі в дитинстві непокоїли: чи є життя на Ма-рсі, чи є Бог, звідки життя взялося. Це так страшно все цікаво. Пазли починають складатися до купи, з’являється ілюзія, що ти пізнав світ без допомоги санітарів.

Коли важливі не міста, а люди

Я ненавиджу подорожі, намагаюся взагалі з хати нікуди не виходити. Дуже рідко кудись виїжджаю на такі от фестивалі. Але якщо йдеться про улюблені міста, то вони є. Але це радше не міста — це люди. Місто для мене — це передовсім люди. Бо їхати куди-небудь за тридев’ять земель, щоб дивитися на стіни, на вікна й на двері, які приблизно всюди однотипні, — для мене це нецікаво. Але в кожному місті, напевно в кожному, є люди, які роблять це місто не подібним на інші. І заради яких хочеться до відвіданих міст повернутися ще раз.

Про жінок, любов і поезію

Іван Малкович, один з моїх видавців, називає мене «дамський угоднік». Але почнемо з того, що мені не подобаються люди як біологічний вид. Я вважаю, що це тупикова гілка еволюції. Хоча це не заважає мені любити окремих людей як природні феномени і усвідомлювати, що жінки мені подобаються більше. Це також тупикова гілка еволюції, але якось вони краще зроблені чи що.

Мені здається, що жінка як створіння і тип психічної організації набагато продуктивніша у нашому швидкозмінному середовищі. Я думаю, ми вже увійшли в епоху матріархату, хоча це ще ніяк не зафіксовано. До речі, я маю свій внутрішній реєстр найвидатніших жінок сучасності і з ними всіма намагаюся мати близький зв’язок, бо відчуваю, що це буде потрібно.

Інша справа, що у моєму новому житті, яке розпочалося після п’ятдесяти, у мене трапилося і «перше кохання», яке було таким інтенсивним і мотивуючим, що я почав писати як закоханий підліток. Стан закоханості у сенсі нейрофізіологічному та хімічному, як баланс нейромедіаторів та гормонів, є для мене найкращим, в ньому я себе найкраще почуваю — я активний, в мене не виникає проблеми з сенсом буття, я мотивований на щодень, для мене написати вірш для коханої жінки — це суперсенсовне заняття. Коли я писав вірші кожного дня, я прокидався з якимось рядком і жив з цим цілий день, а коли дописував, з’являлося відчуття виконаного обов’язку, задоволення — мозок тобі виділяє дозу серотоніну.

Любов, як і кожна хімія, має свої межі в тому числі і часові, у гострій фазі вона триває три роки, потім минає і знову треба шукати для себе новий об’єкт у зовнішньому світі, який би привів твій внутрішній світ до бажаного балансу гормонів.

Ясна річ, не можна закохатися з власної волі, як і вмерти з власної волі, але навколо стільки прекрасного, що не конче цим об’єктом мусить бути жінка. Минулий п’ятирічний цикл у мене пройшов під знаком електронної музики, в яку я закохався. Правда, музиці ти віршів присвячувати не будеш, бажано, щоб за тою музикою десь вдалині маячила якась фігура, постать музи.

Про моральні орієнтири і книги, які читає

Мої орієнтири були не тільки літературними, але й життєвими. Спершу був Ремарк, а потім чотиритомник Гемінгуея в українському перекладі, який дав перше усвідомлення того, що українська мова може годитися для того, щоб написати любовного вірша дівчині. Що стосується впливу на стиль життя, то знаємо, що і в Ремарка, і в Гемінгуея (причому в усіх чотирьох томах) споживання алкоголю було одним із найфундаментальніших подієвих, ритуальних та образних моментів.

Я не буду оригінальним — я не читаю художню літературу вже дуже давно. Але це вікове. Бо, певно, є такий корпус-текст, який ти набираєш і потім тобі вже більше не треба. Насправді я спостерігаю, що мої однолітки так і поводяться. А люди, котрі бізнесом займаються, то й раніше перестають читати. Тільки нонфікшн, або щось професійне. То я дуже багато власне спеціальних лекцій слухаю по археології, нейрофізіології, палеонтології. Ну і щось там інколи пробивається про штучний інтелект.

Про славу земну

Ну, чомусь вважається, що потрібно написати якийсь твір, щоб тебе пам’ятали. Та нащо мені, щоб мене вічно хтось пам’ятав, щоб моє прізвище (може недоречно сказано) тріпали на язиках, як Шевченка. Ну от дався комусь той Тарас Григорович. Нє, це символ. Я не дуже вірю в загробне життя, думаю, що все швидко закінчиться. Є Бог чи нема, але він не може бути таким садистом, щоб влаштовувати все це навічно. Але якщо, не дай Боже, все-таки існує вічна не персоніфікована душа чи якась фігня, то я волів би не лишити по собі сліду. Це особливо гостро бачиш у цю цифрову добу, коли кожен твій вихід в ефір залишає по собі слід. І ти думаєш — і що, навіщо це все, і як будуть твої нащадки, які твоє прізвище носять, почуватися?

Не приведи Господь бути Шевченком, щоб твоє прізвище через 200 років постійно якісь люди згадували. Я би не хотів ніяким текстом залишатися — помер, спалили, закопали в горщик з коноплями і потім скурили. Це максимум, чого я можу хотіти. В мене не так багато рядків, за які мені точно не буде соромно через сто років, а може нема жодного. І точно нема ні одного настільки цінного, щоб він мав жити довше, як п’ять років.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA