Кошовий отаман Іван Біленький

Він народився в 1894 року в середняцькій селянській родині. Закінчив вище початкове училище. Зайнявся землеробством та чинбарством (обробітком шкіри). Під час Першої світової війни був мобілізований до російської царської армії, воював на російсько-австрійському фронті, де і зустрів революційні події 1917 року.

Під час Української революції Іван Біленький був у Решетилівці членом волосного осередку Української партії соціалістів-революціонерів (есерів, згодом стала називатися «партія українських комуністів-боротьбистів»), який очолював Іван Яременко та Пилип Коваленко. Спочатку Біленький був рядовим членом повстанських загонів, які на Полтавщині боролися проти гетьмана Павла Скоропадського, генерала Антона Денікіна, а потім і проти Директорії Володимира Винниченка та Симона Петлюри. Після розгрому денікінців очолив Решетилівську волосну міліцію.

На шлях боротьби з більшовицькою владою Іван Біленький став навесні 1920 року. Саме у цей час після третього приходу червоної армії в Україну почалося роззброєння повстанських загонів, які боролися проти Денікіна, але не визнавали більшовицького режиму. Тоді одразу розпочалася тривала насильницька мобілізація української молоді до «червоного війська», запроваджувалася продовольча розкладка і була ліквідована Українська партія комуністів-боротьбистів, до якої належав майбутній отаман.

Головною метою боротьби кількатисячного повстанського загону, який навесні 1920 року очолив спочатку у Булановому лісі, а потім у приворсклянських лісах від Полтави до Нових Санжар Іван Біленький, було звільнення України від більшовицьких орд-окупантів і побудова вільної, незалежної України. У повстанців було дві гармати без снарядів та два кулемети, але також без набоїв, небагато гвинтівок та мисливських рушниць. Більшість повстанців була озброєна холодною зброєю: сокирами, косами, вилами і саморобними піками. Протягом року повстанський загін під орудою Івана Біленького вів запеклу збройну боротьбу проти чекістських загонів та регулярних частин РСЧА, намагаючись об’єднати свої сили з іншими отаманами, відповідні перемовини вже велися. Але всьому завадили об’єктивні та суб’єктивні фактори. І 8 квітня 1921 року Іван Біленький разом зі штабом у складі Петра Борисенка (Сава Чалий), Петра Карпенка (Недобитий), Євдокима Фастівця (Зачепа), Івана Орловського та Івана Бажана, повіривши оголошеній радянським урядом політичній амністії, з’явилися до голови Полтавського губЧека Рудакова і склали зброю. І вже 11 квітня в полтавських газетах опубліковано звернення за їхніми підписами під назвою «Ко всем повстанцам Полтавщины», в якому І. Біленький та його побратими закликали скласти зброю і повернутися до мирного життя в умовах НЕПу. Звернення відомого отамана справило гнітючий вплив на настрої багатьох повстанців. 16 квітня вийшли з лісу і склали зброю один із помічників І. Біленького Павло Троян, півсотенний командир Феодосій Дмитренко і рядовий козак Славко, пізніше отаман Сергій Дмитренко і п’ять козаків із його загону: Григорій Рядно, Івченко, Кива, Карпенко і Медяник, а також два повстанці із загону П. Талія — Федір Петлюра і Пилип Гордієнко.

Згодом чекісти наважилися завербувати Івана Біленького, щоб той «спокутував провину» перед радянською владою, і включили до складу «ударної групи по боротьбі з бандитизмом». Проте колишній отаман не захотів бути карателем і катом для своїх побратимів-повстанців і, прихопивши з собою видану зброю, перейшов на нелегальне становище. Він зв’язався з отаманом Євдокимом Фастівцем, який очолив рештки загонів І. Біленького. Чи брав він надалі участь у збройній боротьбі з більшовиками, чекістам встановити не вдалося. Згодом його було затримано за свідченням Ірза — керівника Малоперещепинського млина за напад. Але за відсутністю доказової бази, інших підтверджень нападу не було, колишнього отамана звільнили з-під варти.

Після цього Іван Біленький проживав у селі Мала Перещепина, потім перебрався у Решетилівку, де разом з дружиною займався вичинкою шкіри і торгівлею рибою. У 1924 році переїхав у Карлівку, де було більше роботи і потенційних покупців на рибу, але щороку влітку приїздив у Решетилівку, де як спадок мав невелику ділянку землі. Участі у політичному житті краю не брав, абсолютно уникаючи будь-яких розмов на політичні теми. З 1922 року відвідував у Решетилівці зібрання євангельських християн-баптистів, хоча офіційно до громади не вступав.

23 березня 1928 року Іван Біленький був заарештований Полтавським окружним відділенням ДПУ. Йому, звісно, пригадали повстанське минуле і звинуватили у тому, що він начебто «налагоджує зв’язки із своїми колишніми бандитами, яких схиляє створити банду під час відкриття внутрішніх фронтів». Слідство у Полтаві не змогло підтвердити безглуздих звинувачень, і тоді Полтавський окружний відділ ДПУ направив подання до ОДПУ в Харкові. Там І. Біленького засудили до трьох років ув’язнення, а потім у 1931 році — до трьох років вислання до Мордовії, які пізніше замінили безстроковим висланням.

У 1937 році, попри заборону, колишній отаман нелегально приїздив в Україну, зокрема був у селі Мала Перещепина — щоб подивитися на рідні місця та показати матері і тещі світлини внуків. Такої вольності йому не пробачили, і після повернення у Мордовію він безслідно зник в одному з таборів ГУТАБу.

Лише у 1994 році Іван Біленький був повністю реабілітований як жертва політичних репресій.

Велике дослідження на основі архівних даних УСБУ в Полтавській області про нашого земляка Івана Біленького зробив відомий полтавський історик Віктор Ревегук у своїй праці «Отамани Полтавського краю — борці за волю України», виданій у Полтаві в 2011 році.

Юрій Кісіль