Вчитель, краєзнавець та художник Микола Калініченко
Сьогоднішня розповідь — про колегу, вчителя, краєзнавця, музеєзнавця, музиканта та художника Миколу Васильовича Калініченка.
Він народився 11 липня 1935 року в селі Червоному Глухівського району Сумської області в сім’ї робітника та колгоспниці. У 1944 році Микола вступив до місцевої середньої школи в рідному селі Червоне, яку закінчив у червні 1954 року.
В жовтні цього року був призваний в армію. Із жовтня 1954 по жовтень 1955 року навчався в учбовій частині авіаційних техніків-механіків у місті Вольськ Саратовської області. Надалі отримав призначення у авіаційну військову частину у місті Люберці Московської області в/ч 93 813, де служив до лютого 1956 року. В тому ж році був переведений у науково-дослідницький інститут, де продовжував службу до лютого 1957 року. Там виконував обов’язки «секретчика» військової техніки, авіаційної літератури тощо.
Після закінчення військової служби вступив до Полтавського педагогічного інституту ім. В.Г. Короленка на історичний факультет. В 1962 році по сімейних обставинах перейшов на заочне відділення.
Починаючи з 15 серпня 1962 року був призначений на роботу у 8-річну школу в село Піски-Удайські Чорнухинського району, де працював на посаді вчителя історії та географії, виконував обов’язки профорга та був завконсультпунктом по заочній освіті. Приймав участь у суспільно-корисній праці, був лектором-пропагандистом товариства «Знання». До того ж, працював редактором стінгазети в колгоспі ім. Леніна, що мала назву «Колос».
У 1960-х роках Микола Калініченко навчався малюванню у студії відомого полтавського художника Віктора Миколайовича Батуріна (заслужений художник УРСР). Вдома в нього було багато його картин — це і портрети, натюрморти, пейзажі, виконані олійними фарбами на холсті. На жаль, художник не брав участі у виставковій діяльності.
В серпі 1977 року одержав призначення на посаду директора Решетилівської середньої школи. За період нетривалого директорства встиг зробити чимало. Чого варте тільки переобладнання шкільної їдальні. Через рік у зв’язку з погіршенням стану здоров’я був переведений на посаду учителя історії цього ж закладу. Викладав він не тільки історію, а й географію, суспільствознавсто, малювання, був нашим класним керівником. Пам’ятаю, як незадовго до випускного ми з ним садили алею берізок, ох і виросли вони нині нівроку!
До цього часу пам’ятаю багато епізодів, які відбувалися на уроках талановитого вчителя. На уроки до учнів він приходив не просто з підручником та картою, а й приносив цілу купу цікавої літератури, широко використовував краєзнавчий матеріал. Так, одного разу на уроці географії я розбалувався, і Микола Васильович зажадав мій щоденник для запису зауваження. Запропонував йому компромісний варіант, клас мене підтримав. «Кажу, що покажу будь-яку „точку“ на політичній карті світу, а якщо ні, то поставите мені ще й двійку». Вчитель погодився. Ох як він мене ганяв, та не просто ганяв — це була географія з історичним нахилом. Вчитель каже: треба показати Константинополь, показую Стамбул (нинішня назва). Цейлон — відповідно Шрі-Ланка, і так далі. Зрештою отримав «5» замість зауваження. А наостанок Микола Васильович додав: «Дівчата, дивіться — з Юрком не заблукаєте навіть у джунглях Амазонки».
Із першого вересня 1985-го по 4 вересня 1996 року Микола Калініченко працював на посаді директора Решетилівської середньої вечірньої школи. Тут навчалися в основному дівчата з Решетилівського ХПТУ №28. Одного разу прийшов до дівчат і потрапив до нього на урок. Він мене запитав: «Де навчаєшся? Відповів «Істфак, 2 курс». Він каже: «Закінчиш, приходь до нас на роботу». Так і сталося. І протягом 1992–1996 років автор цих рядків у «вечірці» під його керівництвом викладав історію, згодом українську мову та літературу. Це були важкі роки для України. Микола Калініченко примудрявся викроїти час для показу на той час модних бразильських та мексиканських серіалів, не в збиток учбовому процесу. Учениці його просто обожнювали. Ніхто не тікав, на уроки ходили залюбки.
Микола Васильович нагороджений за свою працю грамотами Міністерства освіти УРСР, обкому КПУ та облвиконокому, спеціаліст вищої категорії, тривалий час завідував кабінетом історії та супільствознавства, був учасником художньої самодіяльності школи, адже грав на музичних інструментах, зокрема на акордеоні.
З 1980-х років до 1992 року він був директором Решетилівського районного історико-краєзнавчого музею, на громадських засадах. Проводив екскурсії, друкувався з краєзнавчими нарисами в Решетилівській районці «Червоний Жовтень». В нього був певний літературний талант, міг писати короткі оповідання і взагалі книжки. А скільки він різних цікавих історій розповідав. Ми з ним об’їздили багато музеїв Полтавщини, возив нас на автомобілі «Нива» колишній заступник представника Президента України Решетилівського району Петро Якович Остапенко. Адже проводили реекспозицію нашого музею, зокрема, були у Вовчику, Лубнах та інших районах, і разом із Миколою Васильовичем набирався досвіду музейної роботи. Для мене він був справжній друг з великої літери!
Помер Микола Васильович Калініченко 10 лютого 2010 року. Похований на Новоселівському цвинтарі.
Юрій Кісіль