Бабин Яр: щоб пам’ятали

Це одна з найтрагічніших сторінок в історії України і Києва. Проте двома днями розстріли не обмежилися. Німці продовжували чинити масові вбивства на цьому місці аж до звільнення Києва у 1943 році. Протягом цього часу розстрілювали євреїв, а також ромів, мирних українців та радянських військовополонених. Всього, за словами істориків, за два роки окупації нацистами Києва там загинуло понад 100 тисяч людей.

У день роковин трагедії Бабиного Яру ми згадуємо страшні сторінки історії, щоб вшанувати пам’ять жертв і щоб пам’ятати. Бо історія має звичку повторюватися. І хто б міг подумати, що 80 років потому у світі знову почнуть винищувати мирних людей за національної ознакою. І нащадки тих, хто воював проти нацизму, самі стануть нацистами нового тисячоліття й, накручені пропагандою, підуть вбивати українців за те, що вони… українці.

Винними за вибухи на Хрещатику призначили євреїв

Німецькі війська увійшли до Києва 19 вересня 1941-го. Разом зі значною частиною окупованої німцями України місто включили до складу Рейхскомісаріату України, створеного 1 вересня на чолі з Еріхом Кохом.

Зауважимо, що на момент захоплення Києва німцями, у місті залишилося близько 60 тис. євреїв. Ще 100 тисяч київських євреїв встигли втекти з міста з початком німцями у червні 1941 року операції «Барбаросса». Більшість із тих, хто не виїхав, були переважно жінки, діти, люди похилого віку та хворі.

І саме євреїв окупаційна влада зробила винними у серії вибухів, що пролунала в столиці першого ж тижня окупації. Відступаючи зі столиці, радянська армія замінувала чимало будівель на Хрещатику. 24 вересня 1941 року в центрі Києва прогриміли вибухи, було знищено кількадесят будинків, а з ними й німецький штаб і райони навколо головної вулиці центру міста. Внаслідок вибухів загинула велика кількість німецьких солдатів і чиновників.

Винних довго не шукали — 27 вересня 1941 року з’являється наказ коменданта міста Києва, генерал-майора Курта Еберхарда, що всім євреям під загрозою розстрілу треба прибути через два дні о восьмій ранку на ріг Дехтярівської та Мельникова. Люди були повинні взяти з собою документи, гроші, цінні речі, а також теплий одяг, білизну тощо. У нас сучасних мимоволі виникає запитання: чому корилися наказові окупантів. Не забуваємо, що люди тоді звикли коритися владі, а радянська влада була репресивною та свавільною, до 1941 року вона встигла голодом, арештами та репресіями загнати українців «у стійло». Нацисти від сталінського режиму мало чим відрізнялися. З іншого боку, вибір був між виселенням зі столиці (про це ходили чутки) і розстрілом. Тому кияни обирали меншу із двох бід.

Відтак зранку 29 вересня 1941 року понад 30 тисяч євреїв рушили на північну околицю Києва.

Масові розстріли тривали 5 днів, а терор — два роки

Насправді перший розстріл у Бабиному Яру відбувся ще 27 вересня 1941 року. Тоді в урочищі вбили 752 пацієнтів психіатричної лікарні ім. Івана Павлова, яка була розташована безпосередньо біля Яру. Точне місце розстрілу невідомо.

Масові розстріли тривали 5 днів, з 29 вересня до 3 жовтня 1941 року.

Людей змусили роздягнутися, а потім увійти в яр. Зондеркоманда 4а, спеціальний загін айнзатцгрупи C під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, розстрілювала їх невеликими групами. Згідно зі звітами айнзатцгрупи до штаб-квартири в Берліні за два дні 29 та 30 вересня було вбито 33 771 єврея.

«На території кладовища у нас (євреїв — ред.) та інших громадян німці забрали речі і цінності та партіями приблизно по 40-50 осіб спрямовували у так званий „коридор“ завширшки приблизно 3 метри, утворений німцями, що стояли впритул з обох боків з палицями, кийками та собаками», — це записи в одному зі знайдених щоденників.

Чимало євреїв не пішли до Бабиного Яру, переховуючись у знайомих. На початку жовтня окупанти влаштували масовий обхід квартир.

Євреїв, яких знаходили, вантажівками доправляли до Бабиного Яру і вбивали.

Британське видання Daily Mail заявляло, що однією з наймолодших жертв також стало двотижневе немовля. «Ми ніколи не дізнаємося, чи була убита дитина таким же чином (пострілом в потилицю — ред.), тому що, щоб заощадити набої, солдати іноді забивали маленьких дітей до смерті або залишали їх, щоб вони були розчавлені вагою падаючих тіл», — пише видання.

Найстаршій жертві Бабиного Яру виповнилося 103 роки.

Серед жертв Бабиного Яру — 621 оунівець

Вбивства у Бабиному Яру тривали до осені 1943 року. За офіційними даними, тут загинуло 100 тисяч людей. Проте деякі дослідники озвучують і цифру у 200 тисяч людей. Розстрілювали і євреїв, і неєвреїв, зокрема, ромів, українців. Жертвами гітлерівців стали хворі, військовополонені. Усі вони не вписувалися в ідеальну картинку нового арійського Рейху, де немає місця «неповносправним» народам, як то слов’яни, роми, а тим більше — євреї.

Не було місця в межах нового порядку, що за планами Гітлера мав запанувати у всьому світі, й незалежній Україні. Тому у списку загиблих й українські націоналісти.

Зокрема, тут обірвалося життя української поетеси, члена Організації українських націоналістів (мельниківців) Олени Теліги та її чоловіка Михайла. Ось вам і відповідь на закиди радянської, а згодом і російської пропаганди, які заклеймили українських націоналістів колаборантами та приписували їм працю на нацистів.

«Оцінки діяльності українських націоналістів під час війни тривалий час перебували під потужним впливом радянської пропаганди, радянської історичної пам’яті, радянського історичного дискурсу. ОУН закидали колаборацію з нацистами, і фактично це стало однією з формальних причин нинішнього вторгнення росії в Україну. Сучасна українська влада розглядається ними як „прямі нащадки нацистів та колаборантів“, — коментує історик, член Громадського комітету зі вшанування жертв Бабиного Яру Віталій Нахманович. — Це не була колаборація. Колаборацією була поведінка людей, які прямо працювали на нацистський режим. Це була марна, ілюзорна, химерна спроба. Ідея і бандерівців, і мельниківців полягала в тому, що треба опановувати якусь місцеву адміністрацію і на рівні міст, областей створювати якісь свої адміністрації та поліційні підрозділи. До певного моменту німці все це толерували. Вермахту політичні речі були байдужі, якщо не заважали їм вести бойові дії. Навпаки, в тилу створювався якийсь порядок. Ситуація змінилася кардинально, коли створили рейхскомісаріат „Україна“. Відтак прийшла німецька цивільна адміністрація, яка почала проводити свою політику. Цивільна політика не передбачала жодної української самостійності. Політичне керівництво Німеччини в особі Гітлера та рейхскомісара Коха було чітко налаштоване на те, що Україна має стати частиною Рейху. Так, на той момент вона була у складі так званих східних окупованих територій. Але в перспективі мала увійти до складу Рейху».

Вже у грудні 1941 року поліцію столиці вичистили від націоналістів, від оунівців, і значна частина була заарештована, а потім страчена. На початку 1942 року почалися арешти в середовищі націоналістів. Серед інших, під цю хвилю арештів потрапили Олена Теліга і міський голова Києва Володимир Багазій.

За підрахунками дослідників ОУН в еміграції, у Києві розстріляли 621 оунівця.

Про тих, хто пережив пекло на землі

Врятуватися й вижити у Бабиному Яру пощастило одиницям. За різними оцінками, це до 30 осіб, яким вдалося вилізти з ям, з-під купи трупів і врятуватися.

Серед людей, яких вели на розстріл у Бабин Яр була й акторка лялькового театру Діна Пронічева. Вона стала однією з небагатьох дорослих, хто вижив при розстрілах у Бабиному Яру. Жінка розповідала, що їй вдалося в якийсь момент переконати, що вона — українка. Її відігнали до групи українців. Йшлося про тих, хто супроводжував до Бабиного Яру євреїв дружину чи чоловіка. Цих людей відвели вбік. Вони думали, що їх відпустять, але їх теж вирішили розстріляти, як небажаних свідків. «Нас вишикували на дуже маленькому піщаному виступі. Я закрила очі, стисла кулаки і напружила всі м’язи й кинулась вниз. До пострілу. Мені здалось що я летіла цілу вічність. Я впала на трупи вдало — не розстріляна», — свідчила Діна Пронічева згодом на київському процесі у 1946-му році.

Опісля німці спустились до урвища та почали добивати всіх тих, хто був ще живий. Один із нацистів побачив, що у Діни немає крові на одязі. Він став на неї однією ногою на груди, іншою — на руку. Вона витримала і промовчала. «Відразу почали засипати землею. Але я рухатись боялась. Здавалось мені залишилось набрати ще кілька вдихів і задихнутись. І я вирішила — хай краще розстріляють, аніж я відчуваю, що буду живцем похоронена. Я зібралась з останніми силами й вибралась із під землі», — згадувала Пронічева.

Сергія Таужнянского на розстріл вела мама. Та здогадалася попросити простий хрестик у якоїсь жінки і одягла його на сина. Коли підійшли до яру, мама сказала: «Біжи». З усіх німецьких офіцерів Сергій вибрав, напевно, самого людяного. Кинувся до нього і став пояснювати, що він українець, доказ — хрестик. Офіцер змусив дитину збирати гроші, які євреї розкидали по всьому яру, розуміючи, що вони вже не знадобляться. Увечері той же офіцер привіз дитину до міста і відпустив.

На жаль, таких історій щасливого порятунку дуже мало. Більшість тих, хто потрапив у коридор смерті, залишилися на віки у Бабиному Яру.

«Операція 1005»: тіла горіли чотири місяці

Із наближенням Червоної Армії до Києва в серпні 1943 року німці розпочали операцію прикриття, щоб приховати те, що відбувалося в Бабиному Яру. Для цього вони використовували ув’язнених із Сирецького концтабору, що знаходився неподалік Бабиного Яру. «Операцію 1005» по знищенню свідчень масових вбивств у Бабиному Яру теж проводив Пауль Блобель. Він керував командами з числа в’язнів сирецького концтабору, які в серпні-вересні ексгумували більшу частину тіл.

Щоб приховати масові розстріли в Бабиному Яру, німці направили 321 полоненого із Сирця, щоб ті розкопали братські могили та спалили останки загиблих. Вісімнадцять ув’язнених, яким вдалося втекти та сховатися, свідчили про ці злочини перед радянською владою в листопаді 1943 року.

Серед них був і киянин Семен Берлянт, єврей. Гестапо схопило його у жовтні 41 року, чоловіка відправили до Сирецького концтабору. У 43-му році разом з іншими полоненими Семен змушений був ліквідовувати наслідки розстрілів у Бабиному Яру. Працювали 15 годин на добу, викопували трупи та спалювали їх. Ось як він свідчив про це під час допитів у НКВС.

«Розгортали ми ями, витягували з них трупи і після цього будували тимчасові печі. Вони будувались таким чином: приносили із єврейського кладовища гранітні пам’ятники, накладали їх навколо ями, на них клали залізні рейки, на які клали металеві сітки. На сітки клали шар дров, а потім клали вириті трупи. Трупи складали висотою 2 — 2.5 метра. Приблизно 300 трупів, а потім їх підпалювали», — розповідав Семен Берлянт.

Кияни, які жили поблизу яру, згадували, що вогнища із тіл розстріляних палали чотири місяці. Від смороду горілого м’яса ніяк було дихати.

За словами Семена Берлянта, таким чином було спалено близько 70 000 трупів. Нацисти змушували полонених просіювати попіл та шукати там дорогоцінності. Одного дня Семен Берлянт знайшов і труп власної матері, яка відмовилась покидати окупований Київ. Коли сім’я вмовляла жінку евакуюватися, та відповіла: «У 1917-му році німці були в Києві і я пекла їм різні пиріжки. Вони в мене жили й все було добре»…

Післявоєнне правосуддя

Як не знищував кат Бабиного Яру за собою свідчення своїх злочинів, тим не менше, він отримав вирок і був страчений. У 1947 році Поля Блобеля судили американським військовим трибуналом у Нюрнберзі. Командир зондеркоманди 4а, підрозділу айнзатцгрупи, відповідальний за розправу над євреями в Бабиному Яру у вересні 1941 року, був одним із 24 обвинувачених у процесі над айнзатцгрупами й не визнав себе винним. Його захист стверджував, що він просто виконував накази. Тим не менше, Блобеля визнали винним і засудили до смертної кари. Його повісили у в’язниці Ландсберг 8 червня 1951 року.

У 1959 році Еріх Кох, який обіймав посаду рейхскомісара в Україні, був засуджений польським судом до смертної кари за злочини, скоєні в окупованій Польщі під час Другої світової війни. Його ніколи не судили і не визнали винним за воєнні злочини в окупованій Україні. Через стан здоров’я вирок Коху замінили на довічне ув’язнення. Він помер природнім шляхом у своїй тюремній камері у в’язниці Барчево в Польщі 12 листопада 1986 року.

… У історії Бабиного Яру і в жахіть нинішньої війни забагато збігів: військові, які просто виконували накази, ненависть до іншого народу, підігріта пропагандою, віра у власну вищість і безкарність і неймовірна жорстокість щодо мирного населення, що не вкладається у голові сучасної людини. Нащадки переможців нацизму у ХХІ столітті самі перетворилися на рашистів. Нелюди вдруге розстріляли жертв Бабиного Яру 1 березня 2022 року під час ракетного обстрілу Києва: російські ракети вдарили в район меморіалу Голокосту «Бабин Яр» — по старому єврейському цвинтарю.

Та попри все щиро сподіваємося на ще один історичний збіг — міжнародний трибунал, на якому на лаву підсудних сядуть усі винуватці цієї кривавої війни. І отримають справедливий вирок, як свого часу кат Бабиного Яру Поль Блобель.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA