Тетяна Коваленко: «Моя професія — це моє життя»

Здавалося б доля нашої героїні була визначена наперед. Бо народилася не просто в мистецькій родині, Тетяна — донька знаного в Решетилівці й на весь світ художника, батька решетилівських килимів Леоніда Товстухи. Вона й сама непогано малювала поруч із татом, проте серце доньки художника на все життя підкорила музика, а долею судилося стати вчителем.

До музичної школи записалася сама

У маленької Тетянки дитинство було насичене. Росла в творчій атмосфері мистецької родини, мала нагоду бачити й чути непересічних і талановитих людей, які гостювали в батьків, з якими дружили тато з мамою. А ще в тому дитинстві не було сучасних гаджетів, проте було багато активностей.

«Батьки були зайняті, постійно на роботі. Ми росли самостійними. І займалися усім, чим тільки можна — спортивна гімнастика, велоспорт, волейбол, вишивка, танці з 5 років — спочатку народні, потім бальні й на такому рівні, що перемагала на обласних конкурсах, — розповідає Тетяна Леонідівна. — Зайняті були постійно, вільного часу взагалі не було — всі уроки вчилися на перервах. А ще ж потрібно було батькам вдома допомагати. Але завантаженість не заважала бути відмінницею в школі».

Завдяки чудовій учительці української мови ще в школі почала писати вірші. Проте все ж більше любила точні науки і мріяла стати хіміком. А ще дуже перспективно малювала в дитинстві — сиділа поруч з татом і за ним вільно малювала такі ж ескізи.

Але сталося так, що серце таки вкрала музика. Відомі в Решетилівці родини Товстух і Бабенки товаришували між собою — і дорослі, й малі. То й не дивно, що старших доньок — Люду з Танею — батьки разом вирішили віддати «на музику». Малі друзяки — Таня Товстуха й Саша Бабенко — вирішили й собі від старших сестер не відставати. Батьки навіть не знали, що малі успішно здали вступні іспити до музичної школи. Мама купила тоді піаніно, бо коли старша сестра Люда навчалася, займатися доводилося ходити на фабрику, де був музичний інструмент.

А от із вчителями у музичній школі трішки не пощастило — постійного вчителя у Решетилівці не було, викладачі мінялися щороку. Бували хороші, а були й такі, що кидали вихованцям ноти в слід і ледь по руках не били. Проте навіть вони любов до музики не відбили. Коли Таня була 6-му класі музичної школи, на місце викладача прийшов Борис Андрійович Даниленко. Він — учень знаного в Україні діяча мистецтв, народного артиста України Германа Юрченка. Проте школярки насамперед бачили молодого вчителя, з красивими пальцями, які, напевно, бувають лише в піаністів. Він неперевершено грав Шопена, надихав і повернув віру в те, що справжні вчителі таки існують.

Заради занять з улюбленим педагогом рік проїздила до Харкова

Саме Борис Андрійович першим подав ідею про музичне училище, бо розгледів талант у своїй учениці. Таня хоч і любила музику, проте на той момент мріяла про університет і хімію. Але доля розсудила інакше. Коли старша сестра Люда захворіла на смертельну недугу, батьки вирішили вберегти молодшу доньку від стресу і відправили на навчання до Полтави якраз до музучилища. На третьому курсі дівчина зустріла чудового педагога — Ірину Євгенівну Александрову. «Вона за рік зі мною зробила те, що не змогли зробити викладачі за всі попередні роки», — зауважує пані Тетяна. Після третього курсу викладачка повернулася у рідний Харків, а Таня увесь наступний четвертий курс від’їздила у першу столицю, щоб займатися з улюбленим викладачем. Її науку Тетяна Леонідівна згадує із великою вдячністю, як і першого директора музичної школи у Решетилівці Степана Івановича Москівця. Той підтримав і допомагав молодій викладачці. Бо у той перший рік у школі, куди прийшла у 1978 році викладати гру на фортепіано, почувалася сліпим кошеням. Це попри знання і педпрактику.

«Мені дали 5 учнів першого класу і 6 — другого. Тобто ти повинен навчити дитину музики з самого нуля — а це найскладніше. Далі, коли є база, працювати значно легше. Мені навіть жалко тих своїх перших учнів — вчилися ж разом. Але насправді з них вийшли хороші музиканти», — посміхається Тетяна Леонідівна. За стільки років роботи у музичній школі у неї багато випускників. І для багатьох із них клас Тетяни Коваленко став справді доленосним. Якось рахувала, що понад 60 із них пов’язали своє життя з музикою, чимало стали успішними музикантами. До слова, троє випускниць Тетяни Леонідівни — тепер її колеги, працюють разом зі своїм педагогом викладачами у Решетилівській школі мистецтв.

«Бо з першого року навчання я націлюю дитину: якщо ти займаєшся музикою, то повинен робити це з повною віддачею. Це те, чого мене свого часу тато навчав. Якщо обрав фах — маєш бути кращим у тому, що обрав», — говорить педагог.

Для чого піаністам розповідати вірші пальцями

Мабуть найскладніше під час навчання майбутніх піаністів — це правильно поставити руки. Адже у піаністів працюють всі 10 пальців, автономно один від одного. «Тут важливо навчити працювати кожен палець окремо. І найважче це зробити із четвертим пальцем, — зауважує Тетяна Коваленко. — Є чудова методика харківського піаніста Макарова, працюю за нею з 90-х років. Як вчимося рухати різними пальцями? Розказуємо по складах віршики… пальцями. І тоді дитина привчається».

Говорячи про свої секрети педмайстерності Тетяна Леонідівна зауважує, що вчитель має бути хорошим психологом. Вона своїх учнів читає, мов книги, з порогу бачить, чи готовий до уроку й чи займався вдома. Проте у кожному насамперед бачить особистість, шукає до кожного вихованця індивідуальний підхід. Добре знає, на кого можна «натиснути», додати навантаження, а з ким такий метод не пройде, бо має справу з тонкою й ранимою творчою натурою.

«На початковому етапі учитель повністю підкорює собі дитину: якщо ти зумів примусити її робити те, що потрібно, буде успіх. З часом стосунки стають партнерськими, а наприкінці вже стаємо родиною. За 7-8 років навчання ця дитина стає твоєю рідною. І от коли йде випускник, йде і частинка тебе, частина серця лишається із випускником. Це не високі слова — так відчуваю. Бо ця дитина — вже твоя», — зізнається педагог.

Чимало вихованців Тетяни Леонідівни так само, як і вона, приходять вчитися музики слідом за старшими братами та сестрами. Так було і з Анею та Сашою Миколенками — молодший брат прийшов навчатися слідом за сестрою. Наразі родина мешкає у Німеччині, куди виїхала з початком повномасштабного вторгнення. Аня — переможниця престижних міжнародних конкурсів піаністів, вже випускниця, а от брат її продовжує навчатися у Тетяни Леонідівни, зокрема останні три роки — онлайн.

Наразі у педагога 8 учнів. З них 6 вже стали лауреатами міжнародних конкурсів. «Найстарші з цих лауреатів — це 4 клас у музичній школі. Малеча, але вони знають, що вони роблять і до чого прагнуть. Найменша — Євочка Ткачук, у липні їй виповнилося 6 рочків. Проте в неї вже три міжнародні дипломи», — з неприхованою гордістю розповідає про своїх вихованців Тетяна Коваленко.

До слова, серед учнів Тетяни Леонідівни є й стипендіати Решетилівського міського голови. Свого часу цю престижну стипендію отримувала Аня Миколенко, зараз — Вероніка Ткачук. Талановита й унікальна дитина, яка навчається одночасно у двох класах — піаністів і вокалістів. За минулий рік дівчинка отримала 27 дипломів різних конкурсів.

«Тут дуже допомагає бабуся Римма Василівна, — зауважує Тетяна Леонідівна й додає — Щоб дитина стала успішною, потрібне триєдинство — батьки, вчитель і дитина. Якщо батьки зацікавлені, з дитини буде толк. Зараз великі проблеми із набором. Бо спочатку був ковід, потім почалася велика війна — діти психологічно дуже травмовані. Та й музична школа — це та ж школа, із серйозними навантаженням. Для прикладу, у художників 13 годин занять на тиждень, у хореографів також. У музикантів — 8-9 годин. Це додаткове навантаження, плюс домашні заняття. Тому простіше, звісно, піти на гурток. А тут мають бути постійні заняття, як у спорті. Тільки коли постійно тренуєшся, буде й результат».

Робота, яка тримає, примушує бути в тонусі й постійно вдосконалюватися

Не обходиться й без курйозів у вчительському житті. Тетяна Леонідівна за фахом — мистецтвознавець, викладає історію мистецтва у хореографів та художників. Днями сиділа у класі, пальці самі пішли перебирати клавіші на фортепіано. Коли закінчила грати, до класу зазирнув один із учнів, запитав, а хто тут так чудово грав. На відповідь вчительки історії мистецтва, що то вона, перепитав: «Так ви ще й граєте»? А ще учні Тетяни Леонідівни періодично цікавляться, скільки ж їй років. Бо на своїх нестандартних уроках вона з ними на рівних і стрибає, і бігає, і добре розуміється на молодіжній субкультурі.

«Моя професія — це моє життя. Коли донька запитує, чи не пора зменшити навантаження, відповідаю, що улюблена робота мене тримає — і морально, і фізично, і примушує постійно бути в тонусі, постійно вдосконалюватися. Особливо, коли читаєш історію мистецтва. Щоб утримати увагу сучасних дітей, потрібно постійно шукати нове й цікаве. Для того, щоб зацікавити дитину, ти повинен сам бути їм цікавою людиною. Не зважаючи на різницю у віці, маєш бути до них близькою», — пояснює Тетяна Леонідівна.

До слова, обоє її дітей — син Костя та донька Оля — грають на фортепіано. Обох гри навчала мама. Коли у вже дорослого Кості тато запитав, нащо сину, схильному до точних наук, була потрібна та музика, той відповів: «Ти не правий. Музика й математика — близнюки, й там, і там присутня логіка». Тетяна Леонідівна додає, що школа мистецтв — це не лише про музику, а й про інтелектуальний розвиток дитини. «Адже діти вивчають не лише ноти, — пояснює вчителька. — Ми говоримо про самого композитора, про стиль музики, епоху, в яку він жив, і про тих, хто був поруч із ним — художників, письменників. Це дає дитині більше знань. Потім приходять і радо розповідають, що отримали 12-ку з історії чи літератури».

Нині наймолодша в родині — Соломійка — під бабусиним впливом вже співає і грає на дудочках. Донька сміється: «Мамо, а може ти вже дисертацію напишеш, з якого найранішого віку можна навчити грати на піаніно». Бо ж підростає не просто онучка, а ще одна учениця. Хоча Тетяна Леонідівна зізнається: у роботі викладача музики це якраз і найскладніше — навчати власних дітей. Адже необхідно забути, що ти мама, увімкнути режим вчителя й часом бути суворою з тими, кого любиш більше за життя.

Користуючись нагодою, вітаємо Тетяну Леонідівну і її колег з професійним святом — Днем вчителя. Дякуємо за науку, яка стає в нагоді у житті, за велике серце і за дороговказ, яким ви стаєте в нашому житті, навіть не здогадуючись про те. Бо вчасно сказане вами добре слово чи помічений талант часто визначають долю ваших учнів. Дякуємо!

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA