Віта Козлова: «Кожна людина має в собі такі великі здібності й таланти, проте їх треба розкрити»
«Я художник — я так бачу» — цю фразу напівжартома, напівсерйозно кожен з нас не раз промовляв у своєму житті. Говорили безвідносно до малярства, натякаючи на особливий погляд на світ, життя чи обставини. Та художники якраз і бачать цей світ по-особливому. З цим хистом ми народжуємося всі, а от чи розвинеться хист у талант і чи вдасться передати оте особливе й неповторне бачення буденного на аркуші чи полотні, залежить, зокрема, від учителів, яких ми зустрічаємо у своєму житті.
У Решетилівському художньому професійному ліцеї живописців навчають ось вже чверть століття. І понад 20 років у стінах альма-матер юним талантам допомагає розкритися Віта Козлова.
Мамині гени проросли в доні
Хист до малювання Віта Козлова (у дівоцтві — Оверченко) успадкувала від мами. Та 14-річним дівчам приїхала до Решетилівки із Вінниччини, щоб навчитися малювати. Однак поїздка закінчилася розчаруванням, бо з’ясувалося, що в художньому училищі навчають не художників, а кравців та вишивальниць. Проте додому в село не повернулася — було соромно, тому залишилася навчатися на вишивальницю. Наука знадобилася в житті, бо вміла й шити, і вишивати, і гачком плела. Проте професію жінка мала іншу. Так спочатку і з донькою ледь не сталося. Для Віти малювати, то напевно, як дихати, у живописі практикувалася з самого малечку. Проте за дипломом вона — вчитель української мови та літератури.
«Але склалося так, що мистецтво таки перемогло, — говорить наша героїня. — Якраз працювала у „8-річній“ школі, коли у 1999 році в художньому училищі оголосили набір у першу експериментальну групу живописців. І маючи на руках двох донечок (молодшій і року не було), мені знову захотілося малювати. Йшла на навчання з думкою „а чи вдасться, чи приживеться ця професія“? Вона прижилася в мені так, що тодішній директор Людмила Володимирівна Щербань запросила на роботу».
Спочатку випускниця першого набору живописців працювала майстром виробничого навчання, певний час обіймала посаду заступника директора, потім знову повернулася до викладання живопису. Стаж роботи в навчальному закладі — більше 20 років.
Формула успіху: 1% хисту + 99% посидючості, бажання й роботи
Свої випуски пані Віта не рахувала. Раніше живопису навчали два роки. Зараз художній ліцей у Решетилівці за новими освітніми стандартами готує фахівців з інтегрованих професій і не лише. Той же «Живописець, Килимар» власне живопис вивчає у перший рік навчання, а на другий — килимарство. Живопису пані Віта, як і інші педагоги, навчає з азів — ставить правильно руку майбутнього живописця, вчить, як правильно тримати олівець, як його обрати, поступово вивчають всі поширені техніки живопису. Власне, навчають згідно Державного стандарту, який оновився у 2023 році й до розробки якого був причетний Решетилівський художній професійний ліцей.
На запитання, що потрібно, аби навчити майбутнього живописця, відповідає коротко — бажання дитини. «У дитини може бути тільки один відсоток хисту, а 99% — посидючості і бажання. І тоді виходять дуже хороші художники. Є таке поняття, як академічний малюнок. Тобто є певні правила, закони композиції, перспективи, відображення. І цих законів ми діток вчимо. А є відчуття. І от коли співпадають знання і відчуття — виходять генії. Коли дотримуються законів, то виходять дуже хороші спеціалісти. А коли залишається в людини тільки хист, то вона може й ніколи не малюватиме, займатиметься іншими справами», — пояснює Віта Вікторівна.
Педагог зауважує, що ми всі народжуємося зі здібностями до малювання. Далі головне їх розвивати, не загубити. І тут справа спочатку все-таки за батьками. Бо дитина змалечку тягнеться до кольорових олівчиків, а тато з мамою натомість переключають увагу на дорогі машинки та ляльки — те, чим самі в дитинстві не награлися. Проте саме малювання, особливо пензликами, розвиває дрібну моторику, логічне мислення. Малювання вчить охайності, посидючості та зосередженості.
«Сучасним дітям якраз цієї посидючості й не вистачає. На жаль, це наслідки нашої комп’ютерної залежності і кліпового бачення. Таке мислення, на жаль, формуємо й ми, дорослі, у дітей відеоуроками, офлайн навчанням. Тепер дитина не дивиться довге відео чи урок повністю — обов’язково прогортає. Із творчістю так не вийде: для того, щоб створити щось прекрасне, намалювати те, що зацікавить людей, потрібен час. Треба вміти аналізувати, дотримуватися послідовності в роботі. І досить важко дітям після телефонів та комп’ютерів зануритися у творчу роботу. Тому все менше стає дітей, які погоджуються обирати професію живописця», — говорить пані Віта.
Навчальний заклад, де розкривають таланти
Наразі Решетилівський художній професійний ліцей запрошує на навчання учнів здобувати професії «Живописець» після 9 класу та «Живописець, Килимар» після 11-го. Професії прекрасні й творчі, проте й складні водночас. Стороннім видається, що це так легко — сидіти й малювати собі. Проте художник має добре розумітися не лише на фарбах та текстурах, а знати природні явища й фізичні, мати знання з тієї ж оптики (наприклад, знати, як заломлюється світло) та геометрії, знати, які матеріали підсилюють дію фарб, як ті взаємодіють із сіллю, художньою сечовиною чи спиртовими розчинами.
«Це все — про складність професії, якої ніхто не помічає, коли дивиться на шедевр. Тому й говорять інколи трохи зверхньо „Ну це акварельна робота“. Проте акварель — одна із найскладніших технік. Тому що її особливість — це прозорість, робота не повинна бути брудна, художника має знати, який колір з яким поєднувати, як фарба співпрацює зі світлом, яка перекривна, а яка ні, як одна між одною лягають. Дуже багато тонкощів і особливостей. Потрібно думати, яку фарбу на яку покласти, щоб не зіпсувати малюнок», — зауважує наша героїня.
Пані Віта любить своїх талановитих і непересічних вихованців, пишається їхніми успіхами. Говорить, що юних живописців-ліцеїстів інколи сторонні сприймають, як справжніх художників, які вже закінчили творчі вузи. Тому й вимоги зависокі. А вони ж у своїй професії ще тільки першу сходинку долають. «І ніхто не задумується над тим, на скільки геніальні наші діти, бо можуть виконувати наскільки складні роботи на рівні з тими, хто закінчив вуз», — пояснює майстриня.
Проте Віта Козлова не лише адвокатує своїх вихованців, вона — вимогливий майстер виробничого навчання. Спуску творчим вітрогонам навіть влітку не дає: на канікули живописці обов’язково отримують купу творчих завдань. І малюють, «набивають руку», аби рука за літо не відвикла тримати олівця та пензля.
«Кожна людина має в собі такі великі здібності й таланти, проте їх треба розкрити. Ми це й намагаємося зробити у нашому навчальному закладі. У будь-якій професії, — говорить Віта Козлова. — Все залежить від дитини, чи готова вона широко відкрити серце для пізнання цього дивовижного світу, чи лише трішечки його прочинить. Зрозуміло, що частина їх далі не продовжуватимуть творчу професію, проте чимало наших випускників далі йдуть навчатися у педагогічні вузи. З них виходять хороші вчителі образотворчого мистецтва або початкової школи».
Про сакральне у побутових речах і чому перестала малювати маки
Майстриня зізнається, що у самої для малювання вдома часу не вистачає: справа не в домашніх клопотах — спритність вже не та. Зважаючи на те, що це її робота, то від неї часто й стомлюється. Проте живопис не полишає, просто для нього потрібне натхнення. «З ним, як із віршами. Якщо коли-небудь писали, то знаєте, що був час, коли вірші з тебе лилися легко, а потім раз — і заціпило. І ти не хочеш і не можеш писати, а потім знову де й взялося, з новою силою. Навіть ритм змінився у віршах. Так відбувається і в живописі. Ти працюєш, а потім потрібно відпочити. І ти релаксуєш у живописі, або ж переключаєшся на інші види діяльності. Можна просто вийти на природу, а останнім часом помічаю, що хочеться покопирсатися в землі, посадити нові квіти — все одно твориш красу навколо себе», — розповідає жінка.
Віта Козлова рідко малює з натури — віддає перевагу стилізації. Спочатку брала за основу елементи петриківського розпису. Він характерний, зокрема й тим, що «петриківку» малюють «котячками» — м’якими пензликами із котячої шерсті. Такі мазки добре лякають на папір, проте пані Віта віддає перевагу структурі дерева. Так розписувала кухонні дощечки, лопаточки, дерев’яні горщики й скарбнички. Кожна така робота — індивідуальна, розпис двічі не повторювала й не дублювала. Але якби хто запропонував пані Віті зробити персональну виставку, то презентувати на ній не було б чого — всі свої роботи вона роздарувала чи їх придбали на численних ярмарках та виставках, що проходили у художньому ліцеї й Решетилівці. Та ж історія і з гільзами, які зараз розписує на благодійні заходи й передає волонтерам. Років 10 тому наша героїня почала малювати ескізи для рушників. Один з рушників, створений за ескізом Віти Козлової, презентували ще до великої війни, на Решетилівській весні. Його миттєво придбали й зараз він радує свого власника за кордоном.
Пані Віта зауважує, що підсвідомо у своїх роботах використовує знання з народознавства. Тому кожен її рушник — це оберіг, як і дощечка чи інша річ. Практична, проте й сакральна.
«Малюючи ескіз, зважаю на те, який має бути завдовжки рушник, які лінії повинні бути, чи можна його перерізати. Якщо для весілля — один малюнок, якщо на подарунок — геть інший. Так само й дощечки. Це теж оберіг дому, — розповідає пані Віта. — Зараз майже не малюю маки. Перед війною на полях, якщо ви згадаєте, було дуже багато маків. Їх ніхто не садив, а поля червоні були від маків. А мак, якщо він червоний — це символ смутку і сліз. Тому й перестала їх малювати. Так, квіти дуже красиві. Та мені хочеться зображувати те, що символізує радість, хочеться закликати радість, посунути все оте горе — його так багато. Але у малюнках малюю головку маку, що означає рід, родину, сім’ю. І дуже шкода, коли матусі купують своїм донечкам маки-прикраси чи вишиванки з маками, які свого часу носили лише дорослі жінки, які похоронили чоловіка чи сина. Дівчата квітів з маками не носили. Символи важливі й вони відіграють роль потужного оберега. Шкода лише, що ми повертаємося до свого коріння, до свого роду, проходячи страшний урок».
Пані Віті пощастило займатися улюбленою справою та ще й у творчому колективі однодумців. Вона цього й не приховує. Зауважує, що у художньому ліцеї її оточує краса, яка й відволікає від сьогодення. Чого лише варті роботи її вихованців, сповнені світла, любові й неймовірно потужної позитивної енергетики. Зараз це важливо, як ніколи. Сама творчість важлива — вона відволікає, надихає і рятує як того, хто творить, так і того, хто споглядає.
«Хочеться усім творчим людям, які себе такими відчувають, побажати міцного здоров’я і як найбільше натхнення. Хочеться всім побажати безмежної завзятості у творчості, наснаги, цікавих ідей, успішної передачі свого світосприйняття у роботах, щоб творчість торкалася сердець людей і змінювала світ на краще. Щоб було багато вдячних поціновувачів, які скажуть „Мені це подобається“. А це найбільша похвала. І, звичайно, творчих успіхів і визнання, тому що це мотивує», — такі щирі побажання у День художника пані Віта адресує усім тим, хто бачить світ по-особливому і вчить інших бачити красу в буденному.
Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA