Село Лиман Перший за спогадами та краєзнавчими дослідженнями Петра Єльченка. Друга частина

Навесні 1918 року перед Великоднем графиня Капніст прислала для всіх лиманців на кожен двір по пуду (пуд=16 кг — Авт.) білої муки в стандартних мішечках з дарчим написом.

Якось через село проїжджав невеликий червоногвардійський загін. Звідкіль і куди вони прямували — ніхто не знав. Зупинившись в селі, вони наказали старості видати з економії п’ять пар волів, запряжених в гарби, нібито везти снаряди. Староста сам не наважився це зробити і швиденько зібрав загальні збори. На збори прийшли і червоноармійці. Староста за старим звичаєм звернувся до селян: «Господа общество! Ось ці солдати требують п’ять пар волів з гарбами, снаряди везти. Так як ви скажете, давати чи ні?». Командир загону аж побілів від злості. «У вас еще господа?! Не надо мне вашего разрешения. Сами возьмем!». Підізвав до себе кілька червоногвардійців і дав їм команду взяти воли в економії. Невдовзі п’ять пар найкращих волів, запряжених в гарби, стояли на площі села. З однієї кінської підводи рознесли снаряди на п’ять гарб, а підводчика відпустили. Всім було ясно, п’ять підвод для такої кількості снарядів їм не треба, а з волів в далекій дорозі можна зробити добре м’ясо.

Про взяті воли Кисіль, як уповноважений, доніс своїй графині, на що одержав таємний наказ — поступово і непомітно продавати худобу, а гроші пересилати їй. Він майже половину волів продав решетилівському м’яснику Василенку, який мав невеличку власну ковбасну фабрику (скоріше кустарний цех — Авт.).

По містах України проводили інсценізовані затвердження виборів гетьмана. Погнали і лиманців в село Плоске на волосний мітинг. На площі поставили стіл, біля столу волосне керівництво, а навкруги їх куркулі. Біднота, як і раніше при цареві, стояла позаду. Після короткої промови якогось представника повітової влади, старшина вимовив: «Хто підтримує вибори гетьмана України Павла Скоропадського, зніміть шапки» — куркулі зняли шапки, а бідняки, які стояли позаду, ціпками стали бити їх по головах. Стався дійсно бунт. Кінні гайдуки (сини куркулів) стали розганяти збори, та і люди самі розбігались хто куди. Тривалий час лиманці реготали з того невдалого мітингу.

Були німці один раз і в нашому глухому селі. Зробили обшук в кожній хаті. Шукали начебто зброю, а забрали все зерно із громадського амбару. Рублена, під залізним дахом, велика комора (називали її гамазей) стояла в стороні від села на шляху на хутір Знамівка, і в ній завжди зберігався річний запас хліба на все село.

Після страшного голоду в 1891—1892 рр. та повторного в 1901—1902 рр. лиманська громада гуртом збудувала те зерносховище і декілька років кожен двір вносив туди відповідну кількість зерна, доки не засипали повного річного запасу. Кожен рік торішнє зерно обмінювалось на цьогорічне, лопатили, пробушовували і охороняли його належним чином. Комірником був Єльченко Лаврентій Харитонович.

В 1918 році Григорій Васильович Гайко організовує разом з Миколою Гавриловичем Половим та іншими революційну групу (напівлегальний орган радянської влади). Вирішували два питання: як змусити наших односельчан боротися з ворогами революції, і що робити з економією. По другому питанню вирішили все рухоме майно і худобу роздати селянам, а приміщення спалити, що і зробили. Цим вирішували і перше питання, гадали, що селяни заберуть все з економії, то тим самим уже приймуть участь у боротьбі з поміщиками, а коли гайдуки (панська охорона — Ред.) почнуть карати їх за це, то викличуть більший гнів і змусять взятись за зброю. Вогнем за наказом Гайка було охоплено тринадцять великих будинків економії («До 12 годин ночі розберіть все майно економії, бо в північ я спалю всі будинки»), але пасивність селян не дозволила агітаторам підняти їх на боротьбу, створити партизанський загін.

Через два тижні до села приїхав якийсь начальник з десятком гайдуків. Зібрали лиманців і наказали повернути майно з економії, але ніхто нічого не приніс. Покричали, погрозили і поїхали.

Незабаром гайдуки здійснили напад на село і заарештували Гайка, Полового і Корнія. Повезли їх до Решетилівки, а оскільки в’язниці в Решетилівці не було, їх посадили в сарай у дворі, де розташувалися самі гайдуки. Перед ранком вартовий заснув, хлопці вирвали зі стіни металевий гак, на якому вішали хомути, зробили ним підкоп і непомітно втекли. Погулявши таким чином декілька місяців, Гайко, очевидно, зрозумів незаконність власних дій і вирішив якось легалізувати себе. При допомозі своїх хлопців він домігся, щоб його обрали головою ревкому в Лимані, хоча лиманці були проти цього.

Навесні 1920 року 7-му Червонопрапорну дивізію, яка прибула в Полтаву, задіяли для ліквідації бандитизму. Дивізію розділили на окремі загони, котрі невідступно переслідували банди (в основному повстанські загони — Авт.) до повного їх знищення.

Гайко і Половий в цей час прибули до Полтави, вступили у міліцію, яка вважалася особливим загоном по боротьбі з бандитизмом. Гайка призначили командиром цього загону.

Недалеко від Полтави в лісах, біля Малої Перещепини отаборився великий загін Біленького (Іван Біленький (1894–?) —повстанський ватажок, кошовий отаман, уродженець Решетилівки — Авт.), в Говтвянських лісах — Левченко і Молчанов (повстанські ватажки —Авт.), в Диканьці — Чорний Ворон, а в самій Полтаві, в селищі за Київським вокзалом, — невелика, але невловима банда Штани (дійсне прізвище — Добряк) (всіх повстанських ватажків та їх загони радянська влада називала бандитами — Авт.).

В нашому селі були такі місяці, що селом керували по черзі. Коли всякі банди переходили по декілька разів на день через село, то в першу чергу вбивали представника влади, тому ніхто не хотів іти на виборчу посаду. Тоді на одних загальних зборах вирішили керувати селом по черзі, так і записали в протоколі. З того дня кожен керував селом по одному. Вірніше не керував, а носив у кармані печатку ревкому і протокол загальних зборів, як виправдовуючий документ. День як-небудь відбуде начальником, а з вечора передає печатку і протокол сусідові.

В 1921 році була проведена партійна чистка. Стали перевіряти діяльність окремих осіб за їх діяльність в роки громадянської війни. На Гайка посипалися скарги, в яких свідчили його гріхи за той час, коли він самостійно діяв зі своїми хлопцями. Гайка заарештували, і невдовзі він помер у в’язничній лікарні в Полтаві від тифу.

1921 рік — посуха. Цілий рік через наше село проходили голодуючі з Поволжжя та Катеринославщини. Страшно було дивитись на цих людей, а особливо на змучених голодом і переходами дітей. Багато з них падало на дорогах і тут же помирали. Дивлячись на цих нещасних, всі хотіли б допомогти, а чим допоможеш, коли і у самих залишились крихти. А в 1922 році урожай був гарний, люди знову окріпли і повеселішали.

На селі не було солі, гасу, сірників, мила. Гас заміняли конопляною олією, сірники — крисалом. За фунт (фунт=0,453 кг — Авт.) солі давали десять фунтів сала. В деяких криницях була солонувата вода. ЇЇ випарювала на жерстяних листах і в такий спосіб добували за день ложку-дві рижої гіркуватої солі.

***

Ось такі спогади про життя Лиману та Решетилівщини дійшли до нашого часу завдяки щоденникам та спогадам Петра Єльченка. Автор цих уривків займав доволі високі пости за радянської влади, тому його твір просякнутий комуністичною ідеологією та трактуваннями, які ми намагалися виносити за дужки. Але, без сумніву, наведенні факти, події та свідчення є цінним історичним джерелом, що допомагає глибше зрозуміти увесь трагізм історії нашого народу початку минулого століття.

Юрій Кісіль