Голод 1946–1947 років на Решетилівщині

Комуністична ідеологія списувала голод 1947-го на посуху 1946 року. Але цей голод, так само як і голодомор 1932–1933 років, був викликаний штучно. В країні йшла післявоєнна відбудова, а для неї були потрібні кошти. А кошти — це хліб. Не треба скидати з рахунку і той факт, що радянській імперії треба було підхарчовувати новостворений «соціалістичний табір», і це в той час, коли свої громадяни страждали від недоїдання. Ми маємо конкретні документальні свідчення про штучне походження голоду 1946–47 років.

«Вище темпи хлібоздачі»!

Постановою №237 Полтавського облвиконкому від 23 липня 1946 року раніше передбачувані планові завдання по хлібоздачі підвищувалися в межах 50 відсотків. А 2 серпня на спільному засіданні Полтавського облвиконкому та бюро обкому КП (б)У партійні чиновники зобов’язали полтавських хліборобів здати 16 380 додаткових тонн зерна. Постановою №6 від 5 серпня 1946 року Решетилівським райвиконкомом під страхом кримінальної відповідальності було заборонено «колгоспам, колгоспникам і одноосібникам продаж і обмін зерна, борошна і печеного хліба до виконання плану здачі зерна державі з урожаю 1946 року». У постанові пояснювалося, що «продаж хліба може проводитися тільки за згодою Ради Міністрів УРСР або виконкому Полтавської обласної ради після виконання по області в цілому встановленого плану здачі зерна державі». Таким чином, кожний кілограм зерна чи буханець хліба контролювався в межах вищого керівництва держави.

Питання виконання хлібозаготівель мало не щотижня розглядалося на засіданнях бюро Полтавського обкому КП (б)У та облвиконкому. 26 серпня 1946 року в Решетилівському РК КП (б)У слухалося питання «Про хід виконання хлібоздачі по колгоспах „КІМ“ (с. Толока), „Ударник 2-ї п’ятирічки“ (с. Кукобівка)». В ході розгляду було виявлено, що «Ударник 2-ї п’ятирічки» протягом 6 днів не здавав хліб державі, а тим чином в коморі осіло 126 центнерів зерна. Майже подібна ситуація виявилася і в «КІМі», де обмолот завершено, а хліб у кількості 30 центнерів не зданий, частина товарного хліба засипана у посівний фонд, а у відходах міститься 80 відсотків повноцінного хліба. На голів колгоспів було накладено стягнення і зобов’язання протягом двох днів здати хліб.

З кожним днем зростала кількість вилученого зерна, але державі його все одно було мало. Згідно постанови №281 Полтавського облвиконкому від 27 серпня 1946 року, від районних керівників вимагалося добитись повного виконання зобов’язань по здачі хліба державі навіть з посівів на присадибних ділянках сільського населення. Згідно цієї постанови селянина фактично лишали останніх засобів існування.

Постановою №321 від 13 вересня 1946 року «Про заходи по впорядкуванню постачання хлібом населення Полтавської області» тогочасне керівництво області велить «пересмотреть весь состав снабжаемого хлебом контингента в сельських местностях, исключить лиц, незаконно внесенных в списки на снабжение хлебом, связанных с сельським хозяйством, рабочих и служащих подсобных хозяйств, обеспеченных своим хлебом» — тобто, за логікою партійних вождів, ці люди їсти не хочуть…

А тим часом на мітингах та зібраннях, на сторінках газет густо рясніли заклики — «Вище темпи хлібоздачі!», «Посилити темпи хлібоздачі!», «Достроково виконати хлібоздачу!». Повним ходом продовжується таврування голів колгоспів. Показовий процес відбувається на прикладі Бакайської сільради: Братина, Убийвовк і Блоха пустили частину зерна під посів озимини, тобто потурбувалися про наступний врожай, розуміючи, що цей хліб в них все одно б забрали. Тепер їм «шили обман держави».

Обкладали податками… навіть за фруктові дерева у дворі

Жовтень визначили останнім місяцем хлібоздачі. Починається вводитися сувора відповідальність за нездачу хліба. Голів колгоспів засуджували за порушення графіків виконання хлібопоставок та витрачання більш ніж 15 відсотків від зданого державі зерна на внутрішньогосподарські потреби. Так, на початку жовтня 1946 року в РК КП (б)У було заслухано голову колгоспу ім. Леніна (с. Шамраївка) і встановлено, що тов. Василенко став на «антидержавний шлях зриву плану хлібоздачі, грубо порушивши постанову РНК СРСР і ЦК ВКП (б), витратив на внутрішньогосподарські потреби і видав авансом на трудодні 43 центнери хліба, зверх встановлених 15 відсотків від зданого». Голові колгоспу вдалося відбутися легким переляком. На нього наклали суворе партійне стягнення і попередження — якщо не виправить допущених помилок по хлібозаготівлі до 10 жовтня, його виключать з партії і віддадуть до суду. Такий стан був у переважній більшості колгоспів.

Коли колгоспні засіки геть вичистили, то негайно придумали добровільно-примусову акцію, іменовану «Насіння з особистих запасів — у позичку колгоспу».

На кінець 1946 року із забезпеченням продовольством сіл району склалася важка ситуація. При цьому кожний дорослий колгоспник повинен був виробити за рік мінімум 300 трудоднів, а жінка, що має неповнолітніх дітей — менше 250. Якщо встановлений мінімум не виконувався, таких селян за порушення колгоспного статуту висилали до таборів «Гулагу». Через надмірні хлібозаготівлі оплата трудоднів колгоспників була мізерною. Як свідчить зведений річний звіт колгоспів Решетилівського району за 1946 рік, середня видача колгоспникам на трудодень, включаючи і видачу по додатковій оплаті праці, становили 205 грамів зерна, 60 грамів картоплі, овочів — 15 грамів, сіна — 180 грамів, соломи — 200 грамів, м’ясо і молоко — відсутні та 54 копійки грішми. Оплата трудоднів по району була дещо вищою, ніж середня по області, хоча вона повністю ніколи колгоспникам не видавалася. Загалом за 1946 рік колгоспи Решетилівського району, а їх було аж 88, заборгували своїм трудівникам 1 мільйон 679 тисяч 948 карбованців.

Окрім цього, селянина душили податками. Так, кожен селянський двір мав здати державі 42 кг м’яса, 800 кг молока від корови, 1500–2000 карбованців грошового податку, шкіру із свиней, вовну з овець, крім цього, відповідний відсоток із зібраного врожаю, вирощеного на власному городі. Обкладалися податком і фруктові дерева. А на додачу треба було купити облігацій не менше як на 500 карбованців. Кожен, хто досяг повноліття, мав заплатити 150 карбованців за бездітність.

За підібраних на полі 10 качанів відправляли до таборів на 4 роки

Замість реальної допомоги населенню в голодні 1946–1947 роки посилюється кримінальне переслідування за «розкрадання соціалістичної власності». Згідно із статтею 131 Конституції 1936 року, селяни, які ризикнули зібрати з поля кілька колосків, кваліфікувалися як «вороги народу», а за статтею 18 Статуту, сільськогосподарські артілі як «зрадники загальної справи колгоспу» і «підривники основ колгоспного ладу», котрих треба карати з усією суворістю «законів робітничо-селянської держави». Більшість цих «ворогів народу» було засуджено за законом від 7 серпня 1932 року, що дістав назву «закону про п’ять колосків». Ним передбачалося до 10 років таборів за десяток колосків, зібраних на полі, за крадіжку кілограма зерна, за десяток яблук зірваних у колгоспному саду. Так, восени 1946 року вироком Решетилівського народного суду двох громадян із Калениківської сільради засудили на 4 і 3 роки ув’язнення в далеких таборах за те, що вони украли з колгоспної плантації по 3 кг кукурудзи (а насправді назбирали на обробленому полі по десятку качанів, які лежали просто неба). Влітку 1947 року вироком Решетилівського народного суду було засуджено громадянку Пащенківської сільради до 5 років ув’язнення в далеких таборах за те, що вона після роботи молотарки назбирала трохи більше кілограма зерна. За «розкрадання хліба» на лаву підсудних сіли сотні людей.

Рятуючись від голоду, сільські мешканці нерідко цілими сім’ями самовільно залишали колгоспи і подавалися в міста, де було краще з харчами. Особливо в цих нелюдських умовах страждали багатодітні сім’ї. За свою каторжну працю колгоспник не отримував нічого, крім трудодня. Той самий безправний «кріпак». Єдина надія колгоспника на те, що вродить на присадибних ділянках, — а наділи за колгоспним статутом не перевищувати 60 сотих гектара, — і той клаптик землі колгоспник повинен обробляти крадькома. У домашньому господарстві мало хто тримав худобу або птицю. В кого була корова — то було велике щастя. Щоб врятуватися від голоду, селянам доводилося займатися міновою торгівлею — міняли будь-які цінні речі на продукти. А здебільшого харчувалися, чим попало: товкли у ступах обім’яті качани кукурудзи і пекли з них хліб, а по весні їли щавель, кропиву, цвіт акації та інші трави. Не минув голод 1946–47 року і без смертей. І хоча за масштабами людських втрат він був менш кривавим, ніж штучний Голодомор 1932–33 років, при цьому став ще однією трагічною сторінкою в історії України…

Юрій Кісіль