Cтан ремесел на Решетилівщині в ХVII-поч. ХХ ст.

Це були насамперед необхідні для життєдіяльності тодішнього суспільства такі цехи як: кравецький, різницький, ткацький, шевський, ковальський, кушнірський. До них також входили колісники, стельмахи, теслі, столяри, бодні, лимарі, маляри та інші. Про високий рівень ремісницької майстерності нашого народу чудово розповів у своїй книзі «Опис України» (1651) французький інженер-фортифікатор та картограф Г.Л. де Боплан.

Більш чіткішу і докладну інформацію у ХVIII cт. надають компути (переписи). Так у Компуті полку Полтавського за 1718 рік знаходимо відомості про Решетилівку, яка на той час була сотенним містечком. У самій Решетилівці діяло 4 ремісничих цехи. Серед членів кушнірського цеху — 13 мали тягло, 81 були піші. У шевському об’єднувалося 20 осіб, з яких 13 мали тягло. Ткацький цех налічував 9 чоловік з тяглом і 19 піших. Серед тяглових ремісників різницького цеху було 14 таких, що його мали, і тільки 5 — ні. Продукцію реалізовували на численних ярмарках та базарах.

В ХIХ ст. в містечку Решетилівка активно розвивалися кустарні промисли. Згідно досліджень В.П. Василенка в 1887 році тут було 324 кустаря-власника, в тому числі шевців — 255, 21 — колісник, 15 –бондарів, 12 овчинників та інші. Найважливішим промислом на той час була шевська справа. По чисельності господарств та кількості виробів та їх цінності, читаємо у земському звіті, шевський промисел в Решетилівці мав виключне становище. Давно встановлена репутація створювала Решетилівці особливе, майже монопольне значення в шевській справі і забезпечувала міцний і постійний збут товарів. У свою чергу і решетилівські шевці доволі добре знали своїх споживачів, вивчили свої ринки і кожному намагалися запропонувати те, що йому потрібно. Решетилівський чобіт різний, в Хорольському та Кобеляцькому повіті місцеві споживачі змінюють смаки і звички, матеріал, форму і ціну виробів, решетилівський чобіт міг пристосовуватися до свого споживача, згідно його бажанням і місцю і по часу. Раніше навіть побутувала легенда, що колись решетилівці шили чоботи на Запорізьку Січ.

Окрім шевського промислу активно займалися ткацтвом (близько 100 господарств), кравецтвом (близько 100 господарств), столярним, теслярським та іншими промислами.

З утворенням інституту земства (1864,) воно почало приділяти велику увагу народним промислам. Адже так сталося, що коли селян звільнили з кріпацтва (1861), внаслідок цієї реформи багато з них стало малоземельними, або взагалі безземельними. Багато хто кинувся в міста, адже відбувалася поступова капіталізація виробництва, будувалися фабрики та заводи, а промисли занепадали.

Діячі Полтавського губернського земства були занепокоєні таким станом речей. Вони створили програму відродження народних промислів по великих селах та містечках. Вони відкривали в них спеціальні майстерні, навчально-показові пункти.

Так у 1910 році в селі Піщане була відкрита ковальсько-слюсарна майстерня для підготовки відповідних спеціальностей, котрі виготовляли побутові та сільськогосподарські речі та інструменти. У 1911 році тут було 12, а вже у 1916 тільки 6 учнів. Майстерня демонструвала свої вироби на виставці 1913 року в Санкт-Петербурзі. Друга майстерня такого ж профілю була організована в Решетилівці в 1915 році, де навчалося 12 учнів.

Найбільшого визнання на терені нашого краю, і не тільки, заслужив Решетилівський ткацький навчально-показовий пункт, який був створений у 1905 році з ініціативи кустарного відділу Полтавського губернського земства. З подібного пункту в Дігтярях (Чернігівщина) завезли 5 ткацьких верстатів та обладнання, які розмістили у 23 кімнатах бувшого палацу поміщика В.С. Попова. Діяли два відділи — ткацький та вишивальний. Майстерню очолила колишня випускниця Дігтярівської ткацької школи-майстерні Ганна Павлівна Ткаченко.

При майстерні діяв роздавальний пункт. По середах та п’ятницях, у базарні дні, як згадувала Ткаченко, жінки одержували роботу та сировину. Закупили навіть коня, щоб розвозити роботу та збирати готові речі від робітниць з навколишніх сіл та хуторів. Працюючих по вишивці з 1905 по 1912 рр. було 1200 осіб. По ткацтву надомників в Решетилівці з близько розташованими хуторами значилося 40 осіб. Основна увага була зосереджена на ткацтві і ручній вишивці скатертей, серветок рушників, портьєр, наволочок, килимів для ліжок, покривал та купонів жіночих суконь. Для виготовлення виробів ручної вишивки тут же виготовляли і полотно. Був у асортименті і дитячий одяг. На замовлення виготовляли золототкані ризи для священників.

Згідно статистичних даних звітів першого року тут навчалося 80 учнів, потім 100 (1908), 350 (1910), 450 (1911), 520 (1914).

Досягнення решетилівських майстрів наочно простежуємо за хронологією участі їх у галузевих виставках з відповідними відзнаками: 1908 рік — Сільськогосподарська виставка Полтавського губернського земства, 1909 — Полтава (Срібна медаль), 1910 — Катеринослав (Бронзова медаль), 1911 — Сільськогосподарська виставка у Решетилівці (Похвальний лист), 1911 — Друга Всеросійська кустарна виставка у Санкт-Петербурзі (Золота медаль), 1913 — Велика Золота медаль на виставці у Санкт-Петербурзі (за ткані і вишиті вироби та за ведення робіт із набиванням полотна кольоровими фарбами за старовинними українськими зразками). За відмінну якість роботи виконавців отримали Свідоцтва якості. Це — Микола Кісь, Олексій Пуша, Дем’ян Іващенко, Дмитро Харченко, Трохим Загородній.

З 1914 року пункт отримав статус навчально-показової майстерні, маючи 50 дерев’яних ткацьких верстатів, вироблено тканини на суму 20 000 рублів на рік. Килими розміром 2 на 3 метри коштували 600 рублів сріблом.

З творчою діяльністю майстерні були пов’язані імена таких відомих художників як Євгенія Прибільська, Віра Болсунова, Сергій Васильківській.

Невдовзі відбуваються революція та Громадянська війна (1917-1921), які перекреслили творчі плани і надії працівників та художників майстерні.

Юрій Кісіль