«Берегиня»: жіноча армія, що наближає перемогу в тилу
Жіноча спілка «Берегиня» насправді активно працює лише третій місяць. Проте жінки Решетилівської громади стільки всього відправляють захисникам, що складається враження, ніби наші землячки волонтерять вже дуже давно.
Вони щотижня передають у військові частини та у шпиталі в’язані шкарпетки, спідню білизну, смачні гостинці. Організовують збори лікарських трав та інгредієнтів для запашних трав’яних чаїв на передову, збирають мед та горіхи, щоб зробити для захисників енергетичні, смачні та корисні солодощі. Шкарпетки та теплі килимки в’яжуть власноруч, білизну теж шиють самі. Усіх цих жінок об’єднує єдине бажання — допомогти фронту. А ще красива назва спілки — «Берегиня».
Насправді за назвою стоять кількадесят жінок різного віку. Переважна більшість із них мешкає не в Решетилівці, а в селах громади. Кістяк організації — це 10-15 активних панянок, котрі об’єднують навколо себе сусідок, подруг, знайомих, місцевих бабусь. Часто «берегині» з різних старостатів навіть не знають коліжанок у обличчя. «Берегиня» — це домогосподарки, пенсіонерки, жінки з інвалідністю, котрі попри вік, стать і проблеми зі здоров’ям хочуть бути корисними й підтримати ЗСУ. А згуртувала цю потужну жіночу армію майстринь Наталя Василенко.
Від в’язаних шкарпеток — до трав’яних чаїв і білизни для шпиталів
Все почалося у грудні минулого року, коли Наталя вирішила для наших захисників в’язати теплі шкарпетки. Прагнула хоч чим-небудь допомогти армії. Проте все, що могла — в’язати. Починала з нуля, бо запасів ниток вдома на той момент не було, спиць теж. Кинула клич про допомогу у Фейсбук, в групі «Решетилівщина інфо». Земляки відгукнулися — і Наталя почала в’язати шкарпетки. Паралельно знайшла у соцмережах волонтерську групу в Полтаві, запитала, куди можна доправити теплі носки. Коли почали надходити замовлення, зрозуміла, що самотужки не зможе закрити всі потреби. Сама за день встигала зв’язати одну пару шкарпеток. Тому почала шукати вільні ручки у Решетилівській громаді.
«Спочатку мало хто відгукнувся із самого міста — переважно допомогу пропонували жінки із сіл громади, — згадує Наталя Василенко. — Потім включилася і Решетилівка. З’явилися ручки — почали закінчуватися матеріали, бо вдома розпустили все, що тільки можна». Наталя зробила запит в соцмережах — хто може допомогти безкоштовно нитками для шкарпеток котикам із ЗСУ. Відгук на прохання був практично зі всієї України, навіть з-за кордону. Перші «імпортні» нитки прислала тезка Наталя з Польщі. З’явилися матеріали — побільшала й армія в’язальниць. Працювали на довірі і волонтерських засадах. Так само нікого не критикували за якість в’язаних шкарпеток: якщо огріхи і виявляли, то тихенько виправляли. Бо безцінним було прагнення допомогти бійцям на передовій.
«Потім полтавські волонтери попросили зібрати сухофрукти і сушені лікарські трави, — розповідає Наталія Василенко. — Волонтерський загін „Мамин чай“ збирав сировину й пакував вітамінні чаї на передову. Ми їм допомагали зі збором інгредієнтів — сушеної липи, чебрецю, м’яти. Потім почали збирати мед та горіхи. Меду місцеві пасічники привозили дуже багато. Те, що написали про 70 літрів — то це лише частинка того, що було насправді зібрано. Ми не все фотографували, й ширили в мережах: старалися зібрати й швиденько передали, аби це все якомога швидше потрапило до захисників на передову. А потім люди почали запитувати, а куди мед передали. Тож вирішили писати пости у соцмережах, інформувати громаду про свою діяльність».
Чому білизну шиють великими партіями
Теплі шкарпетки — річ сезонна, тому ближче до весни попит на них дещо спав. Решетилівські «берегині» почали моніторити ситуацію, чим би його ще фронту допомогти. З’ясувалося, що допомогу переважно відправляють у бойові частини, а от шпиталі мало хто обслуговує. Отак жінки у громаді почали шити чоловічу спідню білизну для шпиталів. Теж все на волонтерстві та благодійних внесках. Пані Наталя розповідає, що спочатку на тканину дівчата самі скидалися, потім матеріали для спіднього почали присилати з різних областей, навіть зі Львова передавали. Днями два чималі рулони натуральної тканини «Берегині» придбав Олександр Біленький. «Дівчата-заробітчани нам добре допомагають — ті, хто працює в Італії, Польщі, Чехії. Зараз багато охочих шити, проте тканина добре пішла. От у п’ятницю відправили у Кропивницький 100 штук трусів — місцева волонтерська група попросила про допомогу», — розповідає Наталія Василенко.
Жінки у «Берегині» працюють, як на конвеєрі — одні кроять, інші шиють, треті резинки вставляють. Щоб швидше й більше відправити спіднього. Шиють майстрині з усієї громади — і в Решетилівці, і в селах. Є серед них і місцеві жінки, і переселенки, котрі знайшли прихисток від війни у Решетилівській громаді. Майстрині працюють вдома. Часто знайомляться між собою вже коли приносять готові вироби додому Наталі Василенко.
Пані Наталя розповідає, що до швейної армії «Берегині» хотіли долучитися й жінки з Полтави. І раді були б такій допомозі, проте логістично вона невиправдана, оскільки за пересилку матеріалів та готової білизни туди-сюди доведеться заплатити. А жінки з «Берегині» рахують кожну зайву копійку та благодійний донат.
До слова, чоловічу білизну з Решетилівки передають на різні напрямки і в різні шпиталі. Не відмовляють в допомозі, коли до «Берегині» звертаються жінки з інших областей — мами, дружини чи сестри захисників, які воюють або ж лікуються після поранень у шпиталях. Отака вона жіноча солідарність. Передають чималими партіями — по 70-100 штук трусів. До посилок додають смачненьке — домашнє печиво, кекси, інші солодощі, приготовані вправними ручками решетилівських «берегинь».
«Мене інколи відверто дратує, коли люди питають, а навіщо ви їх стільки шиєте? — Наталя Василенко натякає на чималі об’єми швейного виробництва „Берегині“. — Пропоную поїхати на передову й спробувати попрати білизну хлопцям в умовах постійних обстрілів. Вони ті труси за день-два просто викидають. Про шпиталі годі й говорити. Туди поранених бійців коли привозять, то часто не роздягають, а просто одяг з них зрізають і викидають, а перевдягти немає в що».
От саме тому решетилянки мають намір вийти на шпиталі в Бахмуті, аби напряму відправляти спіднє та постільну білизну туди, де рятують поранених хлопців, які вижили в самому пеклі.
Техніка не витримує, а жінки працюють
Решетилівські жінки зізнаються, що буває складно і важко. Особливо, коли зіштовхуються із людською байдужістю. Чи звинуваченнями, що волонтери щось там собі заробляють. Бо випадки різні бувають: хтось із дому останнє постільне виносить, аби з нього пошили спіднє на фронт, посилками шлють відрізи ситцю, нитки чи шерстяні светри, аби розпустили і сплели шкарпетки хлопцям, а інші відводять очі. Вражали до сліз земляки, ті ж пасічники, котрі великими відрами привозили для «Берегині» мед і скромно відмовлялися фотографуватися. Чи жінки, котрі приносили чималими пакетами вже начищені «метелики» (половинки) волоських горіхів — віддавали «хлопчикам на фронт» абсолютно безкоштовно те, за що на «хитрому» базарі правлять по 50 гривень за півлітрову баночку.
Вражають і самі жінки з «Берегині». Вони поміж себе вже жартують, що час, мабуть, їм назву міняти — на «Шалених домогосподарок». А ще краще — на відчайдушних. Бо решетилівські жінки якраз такі, не залежно від віку. « У нас є бабуня, якій 84 роки, — розповідає про коліжанок Наталя Василенко. — От вона просить, аби я приносила їй тканину шити білизну. Перепитую: „Та як ви будете шити, якщо ледь ходите“? А вона у відповідь: „Он у мене ще два городи — якось встигну“. У Михнівці наша колега шиє труси. Працює так, що дві машинки вже зламалися. Своя гарна була з оверлоком — зламалася. У матері забрала — і та зламалася. Знайшла стару в сараї, перебрала всю сама, власноруч, змастила — і шиє далі. Так що в нас техніка не витримує, а жінки працюють».
«Берегиня» вже готується до весни й літа на фронті. Тому закуповують літні шкарпетки і готуються до великих замовлень на пошиття спідньої білизни. Вона з натуральних легких тканин, тож на теплу пору року на таке спіднє буде багато запитів. Тому у спілці будуть раді кожному, хто допоможе невтомним майстриням із тканиною для пошиву, нитками, резинкою. На літо є задум освоїти виробництво цукатів із домашніх яблук, груш, вишень. Бо ж чоловіки, як діти — люблять солодощі. «Як кажуть, війна план покаже, але без роботи сидіти точно не будемо, — додає Наталія Василенко. — Тим більше такий дружній колектив, як наш, який працює на Перемогу. Дай Боже війна закінчиться, проте допомагати все одно буде кому — дитячим сиротинцям, вимушеним переселенцям, які лишилися без даху над головою».
Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA