Чумацькі шляхи Решетилівщини та Полтавщини

Поява і розвиток чумацтва були тісно зв’язані з природними особливостями України, територія якої була позбавлена важливого продукту споживання — солі, яку в старовину можна було дістати тільки в Криму, Карпатах, або ж Донбасі. Корені чумацтва ховаються в далекому минулому. Можливо, його витоки треба шукати в торгівлі русичів з греками ще в Х столітті. Тим більше що через Україну проходили «шлях із варяг до греків», «соляний», «залізний» та інші торговельні шляхи.

Відносно походження слова «чумак» дослідниками висувалися різні припущення. Письменник-історик Григорій Данилевський слово «чумак» трактував з тюркських мов як перевізника. Письменник і етнограф Іван Рудченко більш схилявся до думки, що це слова походить від слова «чума». Адже зовнішній вигляд чумака, чорного від дьогтю і куряви, засмаглого під степовим сонцем, нагадував хворого на чуму. Історик-­етнограф Дмитро Яворницький стверджував, що слово «чумак» в перекладі з перської мови означає «кийок». Він пояснював це так, що людина, збираючись в дорогу, бере з собою кийок для захисту від нападників, звідси і походить назва «чумак». Але переважна більшість дослідників все ж ототожнювала слово «чумак» з чумою. Назва «чумак» зустрічається в Актових книгах Полтавського городового уряду ХVII століття.

Далекі безкрайні мандрівки до берегів Азовського та Чорного морів, різні дорожні пригоди та й сама чумацька професія з віками створили образ чумака з особливими рисами характеру, побуту, професійними звичками. Звичай чумаків їздити волами був притаманний суто для природних умов України. В степах воли мали добру пашу, це було досить зручно, бо не було потреби брати з собою корми. Крім того воли витриваліші й сильніші за коней, і не так терпіли далеку і тривалу дорогу. Волів впрягали у ярма. В КЗ «Краєзнавчий музей Решетилівської міської ради Полтавської області зберігається два ярма. Одне з них з ініціалом власника «Д». Серед чумаків особливо цінувалися воли «смурі з підпалиною», або чорні. Головним засобом пересування чумаків був віз-мажа. Чумацька мажа відрізнялася від звичайного возу не тільки більшим розміром, а й красою оздоби. Конструктивною особливістю мажі було те, що вона не мала металевих деталей. Колеса не оковували, а робили широкі й товсті ободи, що складалися з 4-х частин-дзвоняків. Осі у колес теж були дерев’яні. Колеса закріплялися на осях люшнями, що одним своїм кінцем насаджувалося на край осі, а іншим кріпилася до верхнього краю возової скриньки. Сама скринька ставилась на насади, а вони в свою чергу — на осі. Основа возової скриньки робилася з дерев’яних брусів. Навантажену товаром мажу накривали великою просмоленою шкірою. До задка мажі прикріплялася дерев’яна мазниця з дьогтем. Подібна зберігається у місцевому музеї. Всі деталі мажі виготовлялися дуже старанно, часом оздоблювались вирізками, особливо ярмо, люшні, занозі. Готуючись в дорогу чумаки брали запасні осі, колеса, люшні. Був звичай брати з дому і півня, якого везли на передній мажі. Спів півня вночі вказував час, допомагав орієнтуватися в темряві, своїм криком півень показував де знаходиться передній віз. На кожну мазу мали пару або дві пари волів. Іноді брали з собою і запасних волів. В дорогу чумак готувався з вечора. Вранці, до сходу сонця, виїжджав за село на вигін, де був призначений збір валки. Зібравшись чумаки обирали отамана. Першу ніч валка з 30–50-ти людей проводила біля села, нібито щоб мати змогу взяти з дому забуту річ, якщо таке траплялося. Рано вранці, ще затемна, чумаки вирушали у дорогу. Першу стоянку відпочинку робили о 6-й або 7-й годині, тоді ж чумаки снідали, другу десь опівдні на обід, третю на вечерю та нічліг. На ніч чумаки ставили мажі чотирикутно, по 5–10 маж з кожного боку. В середині табору розводили вогнище. Відпочиваючи, розважалися танцями та піснями. Якщо була сприятлива пора й гарна дорога, то валка проходила порожняком за день 35 верст, а це 37 км. В дощ рух валки припинявся, бо мокрі ярма натирали волам шиї. При сприятливих умовах, коли не було особливих перешкод на дорозі, добрі погодні умови, чумаки з Полтавщини йшли до Криму 3,5 тижня. За сезон робили три ходки. Першу в середині березня, другу наприкінці весни, а останню на початку жовтня.

Велике значення в чумацькому ремеслі мали торговельні шляхи. Найбільш відомі, якими вони користувалися, — це Муравський, Ромоданівський та Сагайдачний. Муравський шлях отримав назву від слова мурава, тобто дрібна трава. Цей шлях розпочинався в Криму — з Перекопу, йшов через південь України, Полтавщину, Харківщину, Білгородщину, Курщину й закінчувався біля міста Ливни на Орловщині. Муравський шлях приваблював чумаків тим, що був рівним, простим, проходив по степах з гарним випасом для волів. Ромоданівський же шлях йшов від Конотопа на Ромни, Лохвицю, Лубни, Кременчук й далі за Дніпром сполучався з іншими шляхами, що йшли на південь. В давні часи ромоданами звалися постоялі двори та хутори, що стояли поблизу великих шляхів.

В ХVII-ХVIII століттях чумацький промисел був нерозривно пов’язаний з життєдіяльністю Запорозької Січі. Січ слугувала тим місцем, куди приїздили купці по рибу і сіль. Значними були торговельні зв’язки Запоріжжя з Московською державою, звідти запорожці отримували хліб та інші продукти харчування, сукно, прядиво, полотно, залізо, смолу, дерево, тютюн. Головними торговельними пунктами на Полтавщині, що їх відвідували чумаки та запорожці, були міста Миргород, Лубни, Хорол, Решетилівка, Ромни, Опішня. В цих населених пунктах по декілька разів на рік відбувалися великі ярмарки. Найбільшою ярмаркою була Іллінська в Ромнах. Її радо відвідували чумаки. Прямуючи до Чорного чи Азовського морів, чумацька валка вже після переправи через Дніпро не почувалася безпечно. На чумаків зненацька могли вчинити напад татари. Тому чумаку необхідно було мати зброю і вправно нею володіти. В разі нападу татар чумаки будували з возів укріплення і тримали оборону. Через територію Запоріжжя чумацька валка рухалася вже під охороною козацького загону. За охорону валки чумаки вносили грошову та натуральну плату.

Скупчення торговельного капіталу в руках окремих багатих чумаків робило з них підприємців з великими можливостями. Вони скуповували велику кількість паровиць, тобто пар волів. Вони наймали робітників з родин збіднілих чумаків та селян, що не мали своїх волів, або були змушені позбутися їх, не витримавши конкуренції із заможними чумаками. Виникали чумацькі валки нового типу — хазяйські. У багатьох випадках у наймитів виникали протести, що спричиняло їхній перехід до гайдамаків.

З виходом Російської держави до берегів Чорного моря і будівництва нових міст, ситуація різко змінилися. Встановлювалися нові торговельні зв’язки із західноєвропейськими державами і зростав експорт зерна через чорноморські порти, що позитивно впливало на подальший розвиток чумацького промислу в кінці ХVIII — на початку ХIХ століть. З Одесою Полтавщина в ті часи зв’язувалася трактом на Кременчук, Олександрію, Єлизаветград (нині Кропивницький), Вознесенське. З Херсоном через той самий Кременчук, Олександрію, Калузьке, Снігирівку (нині Снігурівка). В Таврію полтавські чумаки рухалися через Катеринославщину, Кривий Ріг, Широке. До Маріуполя ішли через Ворсклу, де була переправа, біля Кобеляк або Санжар, потім прямували на Царичанку, переправлялися там через Орель і далі шлях ішов на Новомосковськ, Павлоград і далі.

В другій половині ХIХ ситуація різко змінилася. Зі скасуванням кріпацтва відбувалася поступова капіталізація виробництва, тож чумацький та інші промисли почали занепадати. В 60–70-х ХIХ рр. в Україні почалося активне будівництво залізниць, які майже проходили старими чумацькими шляхами. Тепер перевезення краму за допомогою волів стало дорогим і примітивним видом транспорту. Таким чином чумакування стало невигідним, і його представники почали обирати інші професії. Багаті чумаки ставали купцями, або підприємцями, бідні простими візниками по власній місцевості.

Нині в основному про чумаків залишилися лише пісні та легенди…

Юрій Кісіль