Бандурист та засновник українського кіно Дмитро Байда-Суховій

Він народився 8 листопада 1882 року в селі Нагірне, нині Решетилівська об’єднана громада, у сім’ї робітника. За кілька років після його народження родина переїхала до міста Харкова, де його батько працював ливарником на заводі, а мати кухаркою в лікарні професора Трінклера. Однак життя у великому місті помітного полегшення не принесло. Тулилися в холодному, мокрому підвалі, від чого занедужав і помер старший брат. Тут 14-річний Дмитро, закінчивши лише два класи церковно-приходської школи, працював на заводі підручним, мріючи стати актором, адже театр він просто обожнював.

Невдовзі мрія юнака здійснилася, і у 1895 році він запрошений до трупи Марії Заньковецької, спочатку як танцюрист та соліст-бандурист. Сценічну діяльність розпочав у 1899 році в антрепризі О. Суходольського, де його голос, пластичність, темперамент, виразну зовнішність високо оцінили глядачі. Працював у трупах Миколи Садовського, Онисима Суслова, Дмитра Гайдамаки, Лева Сабініна, а вже на початку ХХ століття мав власну трупу.

У кінці 1900-х років Дмитро Михайлович заключає договори про співпрацю з організаторами кінопромисловості Олександром Дранковим та Олександром Ханжонковим, з якими бере участь у зйомках та показах кінострічок в Україні та на Кубані.

Згодом у 1910–1916 роках він одним з перших в Україні фільмував театральні постановки. Як режисер-постановник знімав фільми за популярним тогочасними виставами: «Кума Феська» (за водевілем В. Дмитренка, кіностудія «Бр. Боммер, 1911), «Повернення батька» (Львівська кіностудія, 1910), «Три кохання в мішках» (Київська кіноконтора С.А. Френкеля, 1910), «Наталка Полтавка» (І. Котляревського, Харківська контора А.Г. Каратуманова, 1910), «Жидівка-вихрестка» (екранізація драматурга І. Тогобочного), «Змія підколодна (потайна)» (екранізація вірша І. Нікітіна, харківська кіноконтора Д. Харитонова, 1911), «Сватання на вечорницях» (за п’єсою С. Карпенка-Паливоди, Харківська контра А.Г.Каратуманова, 1911, роль Телепня), «Три кохання в мішках» (Харківська кіноконтора А.Г. Каратуманова, 1911), «Ой не ходи, Грицю та й на вечорниці» (М. Старицького, роль Дмитра), «Ніч перед Різдвом» (за М. Гоголем, роль Вакули), «Навкруги зрада» (1912, за власним сценарієм, грав усі ролі), «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка (Харківська кіноконтора Д. Харитонова, 1912) та інші. Крім режисерських функцій, він також грав у всіх своїх фільмах, зокрема в комедії «Кума Феська», він грав як чоловічі, так і жіночі ролі. Німі фільми озвучували прямо під час показу акторами, які за екраном дублювали самі себе, а також музикою, зокрема, грою на бандурі самого Байди-Суховія. Його фільми йшли на екранах довго та з небувалим успіхом.

Під час Першої світової війни (1914–1918) актор і режисер був мобілізований у діючу армію. Служив музикантом у тиловому запасному полку. Напередодні революційних подій Дмитро Байда-Суховій переїхав до міста Петрограда, де разом з батьком працювали робітниками-формувальниками ливарного цеху на Путиловському заводі, виконуючи військові закази. З 1917 року служив у народній міліції міста, працював керівником червоноармійської самодіяльності.

Почувши гру Гната Хоткевича, Д. Байда-Суховій був зачарований звуками бандури і почав сам учитися грати на ній. Із 1916 року виходить на естраду бандуристом, в афішах та концертних програмах того часу він оголошувався українським артистом-бандуристом. «Грав на діатонічній бандурі на слух. Нот не знав. Брав голосом. Голос мав дивовижної краси і сили. Коли співав у театрі, то чути було на всю вулицю. Голос звучав до 92 років», — пригадувала невістка і партнер по концертах Тамара Байда-Суховій.

У 1920 році досвідченого Дмитра Михайловича запрошують до щойно звільненого від білогвардійців міста Геленджика, де він створює народний театр. Основою трупи театру були актори, які під час революції залишились у Геленджику, молоді комсомольці та старші актори-аматори. Тут він ставить «Наталку Полтавку» І. Котляревського, «Запорожці за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Шельменка-денщика» Г. Квітки-Основ’яненка та інших. Паралельно він навчає місцеву молодь театральному мистецтву. Згодом у театрі створює майстерню декорацій та костюмів. Тут він одружився з представницею місцевої родини творчої інтелігенції Неклюдових Фаїною Квіткою, яка стала його незмінним партнером по роботі, пристрасним збирачем і популяризатором української пісні. Артист концертував сам, у дуеті з дружиною, в тріо з сином Михайлом та невісткою Тамарою. Виступав від декількох філармоній, а найбільше від Харківської та Краснодарської.

Наприкінці 1920-х років він виступає творчим дуетом разом з відомим українським співаком та бандуристом Олександром Досенком-Журбою. У грізні та буремні 1930-ті роки він грає у Харківських театрах, гастролює з українськими мелодрамами та ліричним комедіями. В цей період він як співак-бандурист успішно виступав на професійній сцені, гастролював на Далекому Сході, Кавказі, Середній Азії, по РСФСР. Зокрема в лютому 1930 року грав на кобзі у краєвому музеї міста Дніпропетровськ (нині Дніпро).

Під час Другої світової війни (1939–1945) Дмитро Байда-Суховій у 1941 році виступає перед моряками Чорноморського і Тихоокеанського флотів, перед пораненими. У період окупації знову у місті Геленджик створює театр, який діяв з 1941-го до зруйнування німецьким окупантами в 1942 році.

Починаючи з 1950-х років Дмитро Байда-Суховій, будучи вже в похилому віці, переїздить на постійне місце проживання до Геленджика. Тут він знову відроджує народний театр, бере активну участь у святкових концертах, виступах агітбригад районного будинку культури. А в рік свого ювілею, коли громадськість міста відзначала 90-річчя улюбленого актора, він на своєму творчому вечорі ще співав, танцював і був постановником усіх монологів. Незабутньою в пам’яті глядачів стала остання постановка «Шельменка-денщика», де він виступав і як режисер-постановник, і як виконавець однієї із головних ролей. Концертні фрагменти з цієї комедії кілька років не сходили зі сцени. Їх показували і в Геленджику, і в сільських клубах Причорномор’я.

У цьому місті він і помер 1974 року. Похований на приморському цвинтарі разом з дружиною.

Юрій Кісіль