Партизан з Великого Бакая Микола Чернуха
22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки війни, у державі започатковано День партизанської слави.
Це данина всенародної поваги до тих, хто в суворий час боровся з нацистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя. Одним із таких героїчних сміливців був наш земляк Микола Макарович Чернуха. Він народився 18 грудня 1919 року в селі Бірки Білоцерківської волості Хорольського повіту Полтавської губернії. Здобув середню освіту. У 1939 році призваний до армії і направлений у ШМАС (школа молодших авіаспеціалістів), де отримав звання молодшого сержанта.
Війну він зустрів у Пушкіно Ленінградської області у складі 154 винищувального авіаполку. Перше бойове хрещення прийняв у липні 1941 року під містом Гдов. За архівними даними Чернуха Микола Макарович значиться, як зниклий безвісти 13.07.1941 року. Але він з кількома солдатами, які залишилися без командира, потрапивши в оточення, вирішили пробиватися до своїх. Спроба виявилася невдалою. Діставшись до Вітебської області в Білорусії прийняли рішення діяти партизанськими методами — нищити гітлерівців, чим привернули увагу місцевих підпільників. Вони допомогли зв’язатися з партизанами. Спочатку діяв невеликий загін, а згодом він переріс у велику партизанську бригаду. Пізніше з неї було виокремлено нову партизанську бригаду, до якої був переведений і Микола Чернуха.
— Не було такого дня, — пригадував Микола Макарович, — щоб не точилися бої. Ми нападали і знищували ворожі машини, комунікації, склади з боєприпасами…
Влітку 1942 року бригада розпочала наступ на міста Лепель, Орехово та інші населені пункти, знищуючи на своєму шляху німецькі гарнізони і захоплюючи при цьому значні трофеї. За виявлену мужність і відвагу в цій операції Миколу Чернуху було нагороджено орденом Червоної зірки (вручення ордена відбулося лише в 1950 році). Його було призначено заступником командира загону та комендантом партизанської зони Ушачського району Вітебської області. Вражає той факт, що з червня 1942 по квітень 1944 років партизанські бригади контролювали території Лепельського, Ушачського, більшу частину Полоцького районів, де працювали школи, установи, аеродром, навіть колгоспи, які забезпечували партизанів і населення продовольством. В зоні, у якій було 1220 населених пунктів з населенням в 100 тис. чоловік, діяли 17,5 тисяч партизанів, які тримали кругову оборону, протяжність якої була 240 кілометрів.
Від цього німецьке командування геть збісилося і відправило для знищення осередків Полоцько-Лепельської партизанської зони карателів із близько 60 тис. піхоти з артилерією, танками, авіацією. Вони блокували партизанські бригади в районі Ушачі. Це місто народні месники називали не інакше як «Партизанська столиця».
— Двадцять п’ять діб точилися запеклі, жорстокі бої наших загонів з карателями, — розповідав Микола Макарович. — В ніч з 4 на 5 травня 1944 року поблизу сіл Пліно і Паперіно блокада німецьких військ була прорвана. То була справжня Варфоломіївська ніч! Разом із партизанами виходили з оточення, мов із пекла, жінки з дітьми, старики. Ми прикривали тисячі мирних жителів… У тім бою мене тяжко контузило. Лікувався у шпиталі.
Після визволення Ушачівського краю Микола Чернуха очолює місцевий колгосп «Відважний боротьбист» Мосарської сільради, а з 1 квітня 1945 по 13 серпня 1946 року він вже голова Ушачської селищної ради. У рідне село Великий Бакай він повернувся тільки в серпні 1946 року. Застав матір із сестрою, які жили в землянці. Хату спалили гітлерівці. Звели разом хоча б яке-небудь примітивне житло. Колгосп відбудовувався…
У повоєнний період Микола Макарович працював у нашому краї на відповідальних посадах — головою Піщанської сільради, директором районної кіномережі, завідуючим Бакайським сільським клубом. З жовтня 1954 по березень 1958 року навчався в Березово-Рудському с/г технікумі. По закінченні його працював агрономом в Демидівському колгоспі. З 1977 року на заслуженому відпочинку, проживав у селі Великий Бакай, бував частим гостем Малобакайської ЗОШ I-III ступенів. До речі, цього міцного, кремезного чоловіка особисто я добре пам’ятаю, адже він з моєю бабусею Софією Михайлівною Кісіль тримали на двох корову Квітку. Дружина Миколи Макаровича Єфросинія Василівна після смерті чоловіка передала в Решетилівський районний краєзнавчий музей деякі документи, які ми задіяли в експозиції музею.
Окрім ордена Червоної Зірки, Микола Макарович нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність», знаком «Партизан України 1941–1945» та багатьма медалями.
Другого березня 2007 року Микола Макарович Чернуха відійшов у засвіти. Похований на кладовищі рідного села разом з дружиною.
Юрій Кісіль