Комендант Берліна — генерал Петро Діброва

Він народився 7 вересня 1901 року в селі Шамраївка Куликівської волості Кобеляцького повіту (нині Решетилівська ТГ) Полтавської губернії у селянській бідняцькій сім’ї. Батька Петро не пам’ятав. Той загинув на фронті в часи російсько-японської війни 1904–1905 рр. З дітьми залишилася мати. В лахміттях, часто босий і голодний хлопець ходив у сільську трикласну школу. Після її закінчення в 1912 році Петро працював в поміщицьких економіях. Невдовзі він вступив в Полтавське п’ятикласне ремісниче училище. В задимлених майстернях вивчав ливарну справу.

Першого травня 1918 року Петро Діброва вступив до партизанського загону більшовиків. Під командуванням Григорія Кондратка та Якова Огія на території Полтавської губернії брав участь в боротьбі проти німецьких, гетьманських та петлюрівських військ. У боях був поранений. В 1920–1922 рр. Петро Діброва — Куликівський волосний воєнком, командир загону по боротьбі з бандитизмом (бандитами тоді називали членів повстанських загонів). Брав участь у ліквідації повстанського загону під командуванням Андрія Левченка. У квітні 1922 року у зв’язку з розформуванням військового загону Діброва направлений у місто Кременчук в 25-у Чапаєвську стрілецьку дивізію, по прибуттю зарахований червоноармійцем в окрему учбово-саперну роту. Далі його призначають політруком, після навчання у Вищій політичній школі на нього чекає кілька підвищень по службі. Кілька років (1932–38 роки) Петро Якимович пропрацював викладачем і керівником соціально-економічних дисциплін в 1-му Київському артучилищі в місті Київ. А з травня 1938 року призначений воєнкомом училища. В червні того ж року обраний депутатом Верховної Ради УРСР 1-го скликання. В серпні 1938 року його призначають членом Військової Ради Житомирської армійської групи військ. З 25 грудня 1940 року він — вже член Військової Ради Прибалтійського особливого військового округу в званні корпусного комісара — це практично друга людина після командуючого.

Тут зустрів початок боїв Другої світової на території колишнього СРСР. Після того як ПрибОВО був перетворений в Північно-Західний фронт Петро Діброва був призначений на посаду члена Військової Ради Північно-Західного фронту, але у зв’язку з невдачами початкового періоду війни 28 червня був усунутий з цієї посади. Сталося це тому, що війська у прикордонних боях зазнали поразок і відступили на рубіж річки Західна Двіна, а потім до Псковсько-Островського укріпрайону.

З серпня по листопад 1941 Петро Якимович перебував на посаді воєнкому 30-ї гірськострілецької дивізії 9-ї армії Південного фронту. Із 18 грудня 1941 року по 16 червня 1942 року — він член Військової ради 59-ї армії, а з 17 червня 1942 по 5 грудня 1942 року — член Військової ради 2-ї ударної армії Волховського фронту, в складі яких приймав участь в Любанській та Синявінських операціях. Однак нашому земляку вдалося пережити цю м’ясорубку. 20 грудня 1942 року йому присвоєно звання генерал-майора інтендантської служби, а з 1 вересня 1943 року йому присвоюють звання генерал-майора.

Із січня по серпень 1943 року він закінчив прискорений курс Військової академії Генштабу. У серпні 1943 року був призначений комісаром 15-ї запасної стрілецької бригади.

У квітні 1944 Петра Діброву призначають командиром 145-ї стрілецької дивізії у складі 92 стрілецького корпусу 43 армії 1-го Прибалтійського фронту. Разом з нею приймав участь у Вітебсько-Оршанській, Полоцькій, Шауляйській та Ризькій наступальних операціях. За проведені бої дивізія одержує найменування «Вітебської» і нагороджується орденом Червоного Прапора. В Литві воїни його дивізії брали участь у звільненні Швенченського, Анікщяйського, Купишського, Біржайського, Шауляйського та інших районів республіки. Особливо жорстокі бої велися в Анікщяї. Звільнили це місто бійці дивізії 15 липня 1944 року. Але ворог спробував відбити місто, навіть увірвався до нього, але оволодіти ним не зміг. Воїни дивізії відтіснили противника і продовжили наступ. В ході Шауляйської операції з 1 по 7 серпня частини дивізії вели особливо запеклі бої на північному сході міста Біржай. Там гітлерівське командування нанесло танковий удар на стику флангів 43-ї та 6-ї гвардійських армій. За допомогою фронтових резервів та артилерійських частин прорив у полосі 43-ї армії вдалося ліквідувати. Надалі в ході Ризької операції полки 15-ї дивізії активно форсували річку Ліелупе, прорвали оборону і переслідували ворога на ризькому напрямі. Саме в цих боях 23 вересня 1944 року командир Діброва отримує тяжке поранення поблизу західних передмість міста Балдоне. Майже півтора року довелося перебувати на лікуванні. Лікарі провели три операції у боротьбі за життя генерала. Петро Діброва лікувався аж до травня 1946 року.

Згідно характеристики генерал-лейтенанта Афанасія Павлантійовича Белобородова, Петро Якимович Діброва був одним із кращих командирів дивізій у 43-й армії. Добре відгукувався про Діброву у своїх мемуарах і колишній командуючий 1-м Прибалтійським фронтом генерал армії Іван Христофорович Баграмян (маршал СРСР).

Післявоєнний період військової діяльності Петра Якимовича припав на керівництво курсу військово-історичного факультету академії ім. М.В. Фрунзе, водночас навчався сам із червня 1946, а в січні 1952 року закінчив її із відзнакою.

Із січня 1952-го по 23 липня 1956 року наш земляк був комендантом радянського сектору Берліна. Підтримував дипломатичні зв’язки з керівництвом НДР, представниками військових місій іноземних держав. Їздив по Берліну та околицях на автомобілі відомої фірми «Хорьх». На його долю випали антирадянські виступи в червні 1953 року в Східному Берліні. Із червня 1956 року знаходився у розпорядженні головнокомандуючого Сухопутними військами. У жовтні 1960 року відправлений у відставку.

Петро Діброва нагороджений орденами Леніна, 4-ма Червоного Прапора, Вітчизняної війни I ступеня, медалями, всього 19 урядових нагород.

Помер Петро Якимович Діброва 30 вересня 1971 року, похований у Москві на Преображенському кладовищі.

Юрій Кісіль