Поет-письменник Іван Калениченко: «Змотавсь мій шлях у клубок…»
Сьогодні мова піде про нашого земляка, письменника Івана Федоровича Калениченка, який народився 14 травня 1941 року в селі Михнівка Решетилівського району.
У своїй біографії він писав: «Ріс у злиднях. Корову вбили німці. Вони ж іще одну ведмежу послугу зробили — спалили нашу хату. Тому моє дитинство було загнане в землянку…». У 1945 році його батько Федір повернувся з фронту і збудував для сім’ї добротну хату. Згодом, Іван присвятив батькові серію віршів: «Батькові журавлі», «Реквієм мовчання», «Берізки», «Хліб» та інші.
Іван Калениченко у багатьох своїх творах описує власне дитинство. У першому класі Михнівської семирічної школи він був старшим за віком серед інших учнів. Навчався на добре і відмінно. Згодом почав писати вірші. «Буде Іван поетом», — говорили в селі. У хлопця також був хист і до музики, тож батько подарував йому баян. Іван навчається у Решетилівській середній школі, яку закінчує з відзнакою.
Потім почалися студентські роки. Іван Калениченко закінчив одразу два навчальні заклади: Гадяцьке культосвітнє училище та музично-педагогічний факультет Донецької філії Харківського інституту мистецтв (1966 р.), отримав фах культпрацівника і вчителя музики. Про студентські роки писав: «Доки одержав ті два сині дипломи, ледве сам не посинів». Ще навчаючись у Донецьку, він зустрів свою майбутню дружину — Ельвіру Петрівну, педагога за фахом, яка народила йому двох синів Тараса і Максима.
Іван Федорович тривалий час працював викладачем музики в Кременчуцькому педагогічному училищі. Успішно працював по спеціальності і продовжував займатися поезією. Писав вірші, гуморески, музичні твори. Пробував себе у жанрах нарису, кореспонденції, репортажу, робив переклади. Одна за одною його роботи почали з’являтися у міській, обласних і у всеукраїнських газетах та журналах — «Ранку», «Прапорі», «Хліборобі України», «Перці». Але поетичну збірку у Кременчуці видати не вдалося, адже найближче видавництво знаходилося у місті Харкові. У 1988 році він разом із сім’єю переїхав в місто Боярка, що знаходиться під Києвом. Нетривалий час працював викладачем музики в Київському міському педагогічному училищі №3 та художнім керівником Тарасівського сільського будинку культури Києво-Святошинського району.
Саме на Київщині йому вдалося здійснити давні наміри. Велика добірка його найкращих віршів була вміщена в антологію «Ніжний кремінь» (1989 р.). Потім, переважно його власним коштом, вийшли окремі книжки лірики і гумору — «Долоні подорожника: Лірика, гумор» (Київ, 1990), «Хай йому грець: гумористичні мініатюри» (Київ, 1992), «Тюльпан-дерево: Оповідання, вірші. Усмішки» (Рокитне, 1994), «Гоп мої гречаники: Вибраний гумор» (Київ, 1995). Головним героєм останньої збірки є козак Іван Боярський, який оповідає читачам про козацькі забави та негативні явища. Збірка «Грішні люди: Лірична повість» (Київ, 1998) пролежала у шухляді 13 років і таки дочекалася виходу, за словами автора, цю книгу змусило написати саме життя. У ній, як у свічаді, відбилися веселі і тяжкі роки студентської молоді на тлі «колгоспного раю».
У 1994 році Івана Федоровича прийняли до Національної спілки письменників України. Його творчість, сповнена гумору, розкриває вічні теми пам’яті, людей повоєнного села, оспівування природи рідного краю.
В останні місяці свого життя він прагнув все частіше бувати в рідній Михнівці, або писати про неї, сумуючи вдалині.
Душа додому прагне вороття.
Доки в селі ще є кому чекати.
Або ще такі щирі віршовані рядки про рідний край:
Михнівко моя незбагненна!
Вечоровий неспокій мрій,
Кучерявість моя зелена,
Край лелечих, п’янких надій.
Пригорнулась лоза до річки,
Тепла хвиля сягає віт.
А дорога за обрій стрічка,
А дорога в далекий світ.
24 березня 1998 року Іван Федорович Калениченко у розквіті творчих сил пішов з життя. Його не забувають односельці, а в М’якеньківській ЗОШ I-II проводяться заходи з вшанування поета-земляка.
Юрій Кісіль