Пам’яті Ніни Товстухи

10 червня виповнилося 20 років відтоді, як відлетіла на небеса душа Ніни Несторівни Товстухи, котра багато років працювала головним бухгалтером Решетилівської районної газети і яка була для мене наче мама…

Ніна Товстуха була людиною з великою силою волі і терпінням, порядною, поміркованою, справедливою, чесною, щедрою, доброзичливою, дуже гарною господинею, не боялася сказати правду у вічі нікому. Вона була надзвичайною людиною, ерудованою, грамотною. Дуже часто допомагала коректору вичитувати сторінки районного часопису на етапі підготовки до друкування. З нею було цікаво поспілкуватися на будь-які теми. І в радості, а особливо у тяжку хвилину, редакційні жінки бігли до Ніни Несторівни не просто «поплакатися у жилетку», а спитати мудрої поради.

Не дивлячись на те, що чоловік Леонід Самійлович був директором Решетилівської фабрики художніх виробів, відомим мистцем, мав звання «Народний художник України» та високі державні нагороди, ніколи не хизувалася, що вона є дружиною такої непересічної особистості.

Та на мою думку, вона теж була особистістю непересічною. А ще — «душею компанії», жінкою статною, жіночною. Її довге волосся завжди було акуратно укладене в зачіску. Ніна Несторівна одягалася скромно, але зі смаком. До речі, вона непогано шила сама. А як вона готувала! Спробувавши будь-яку її страву, «пальчики оближеш». Ми любили навідувати Товстухів вдома, де нам завжди були раді і завжди пригощали чимось смачненьким. У будинку Леоніда Самійловича і Ніни Несторівни часто бували відомі особистості, яких жінка завжди приймала гостинно.

Я ніколи не забуду, як розгорталися наші взаємини. У редакцію районної газети я прийшла зовсім молодою. У мене тоді був окремий кабінет поряд із кабінетом Ніни Несторівни, яка, це я помітила відразу, користувалася в колективі беззаперечним авторитетом і повагою. Навіть Ніна Прохорівна Ребрик, яка була лідером у колективі, редактор Олексій Євгенович Довгий прислухалися до її думки. Спершу Ніна Товстуха здалася мені строгою і коли вона зверталася до мене на ім’я, я відчувала в її душі якесь сум’яття. Її обличчя ставало дуже серйозним, на ньому проглядалося незрозуміле мені почуття. Що не так? Не могла збагнути чим викликане таке ставлення до мене. Це тривало кілька тижнів. Одного ранку Ніна Несторівна відкрила двері мого кабінету, і, привітавшись, попросила мене зайти до неї. «Добре», — тільки й відповіла я, і кілька хвилин сиділа незворушно, роздумуючи чому вона викликає мене до себе, а тоді несміливо зайшла у її кабінет. Я ніколи не забуду ті миті, наче це було щойно. Ніна Несторівна з теплою посмішкою, навіть ніжністю, запросила мене сісти, витягла зі своєї сумки загорнуті у папір духмяні, ще теплі пиріжки і простягла їх мені. «Це тобі, — сказала і на мить запнулася, а в її очах заблищали сльози. — У мене була дочечка Людочка… Вона померла… Вона була дуже гарна, дуже розумна дівчинка…», — Ніна Несторівна стала розповідати про Люду. Я слухала, боячись пропустити бодай одне слово. Мені стало зрозуміло, що вона відчувала, промовляючи ім’я Люда, яке їй боляче нагадувало смерть дитини. Мене теж душили сльози, бо теж втратила дорогих моєму серцю людей, насамперед братика Ігорька, якого я дуже-дуже любила. Хоч він і був молодший від мене майже на вісім років, ми з ним були нерозлучні… Потім ми плакали обидві…

З того дня наші відносини з Ніною Несторівною були дуже близькими. Вона стала для мене другою мамою — доброю, люблячою, турботливою. Вона захищала мене і підтримувала, жаліла і оберігала, багато чого мене навчила. Я прагнула брати з неї приклад. Дуже багато було життєвих ситуацій, у яких підтримка Ніни Несторівни допомогла мені впоратися з труднощами. Навіть тоді, коли вона вийшла на заслужений відпочинок і полишила роботу в редакції, наш зв’язок не переривався, ми часто спілкувалися по телефону, я бувала дома у Товстух. Ми годинами могли спілкуватися, ділитися сокровенним. Знаю, як вона хотіла щасливої долі для другої дочки Тані, була гарною тещою для зятя Сергія, світла йому пам’ять. А як вона любила своїх внуків Костю і Олю, тішилася їхніми успіхами! Ніна Несторівна була надійним тилом для чоловіка, берегинею родинного вогнища.

Розповідаючи про цю прекрасну людину, мені на думку спадають слова-звернення до долі Тараса Шевченка: «Ми не лукавили з тобою, ми просто йшли. У нас нема зерна неправди за собою…».

Ніна Товстуха відійшла через хворобу в засвіти 10 червня 2005 року. Це була п’ятниця, погожий літній день, світило сонечко, але для мене воно померкло в ту мить, коли я дізналася, що Ніни Несторівни не стало. Лише за чотири місяці перед цим (11 лютого 2005 р.) померла моя рідна мама Зубко Ганна Дмитрівна, і ось чергова болюча втрата… 20 років спливло з того часу, та я ніколи не забувала і не забуду Ніну Несторівну, яка відіграла в моєму житті значущу роль…

Спіть спокійно, моя дорогенька, Ніно Несторівно. Сподіваюся, що Господь поселив Вашу душу, де праведні спочивають, бо Ви цього заслужили. А пам’ять про Вас буде завжди жити у моєму серці і, сподіваюся, у серцях тих, хто Вас знав і поважав… Не заросте ніколи та стежина, що провела Вас у останню путь, похилиться зажурено калина і добрим словом люди пом’януть…

Людмила Дядченко