Річниця пам’яті Вадима Малинського

Він народився 20 березня 1967 року в місті Харкові у студентській родині Валентина Івановича та Тамари Юхимівни Малинських. У 1974 році вступив до Решетилівської середньої школи, яку закінчив у 1984 році. Любив кіно, читати книжки, був політінформатором у школі. Займався спортом, був членом секції класичної і вільної боротьби, неодноразовий учасник і призер районних, обласних, Всеукраїнських змагань.

Вадим завжди цікавився технікою, був членом радіотехнічного гуртка, улюблена справа — ремонтувати радіоапаратуру. Брав участь в суспільно-корисній роботі та шефській допомозі, культурно-масовій роботі класу, працював вантажником при зборі овочів в місцевих колгоспах, допомагав в оформленні кабінетів школи, збиранні металобрухту. Відвідував гурток бальних танців, виступав на концертах для трудівників села. Вадим мав гарні організаторські здібності, в 9 класі був обраний старостою класу, організував для учнів туристичні походи по рідному краю.

Пам’ятаю, одного разу в шкільному актовому залі виступали два кадебісти. З особливою ненавистю відзивалися про Олександра Солженіцина та академіка Андрія Сахарова. По ходу виступу вони запитали, хто знає які не будь західні рок-групи? Тоді Вадим піднявся, назвав декілька, і заявив, що в нього є їхні магнітофонні записи. Кадебісти були вражені сміливістю юнака.

У 1984 році після складення вступних іспитів, Вадим був зарахований в число студентів Харківського політехнічного інституту. З червня 1985 по травень 1987 проходив військову службу, а саме у Німеччині при штабі 47 гвардійської танкової Нижньодніпровської ордена Богдана Хмельницького дивізії в місті Хіллерслебен, позивний «Редис». Звільнившись у запас, повернувся на другий курс до рідного інституту. Вчився добре, був навіть комендантом гуртожитку у студентському містечку. У 1992 році закінчує інститут, отримує кваліфікацію інженера-механіка по спеціальності парогенераторобудування.

Трудову діяльність Вадим розпочав одразу після закінчення вишу в лабораторії використання вторинних енергоресурсів Науково-виробничого інституту «Енергосталь» в місті Харків. Наступного року звільнився і переїхав проживати до селища Решетилівка. З 1993 по 1995 рік працював в Центрі культури і дозвілля «Оберіг» на посаді радіотехніка. Звільнившись у 1995 році прийнятий на посаду інженера по обслуговуванню Решетилівського відділення «Ощадного банку України», де пропрацював до 1997 року.

Починаючи з 1997 року в житті Вадима почався новий етап його життя — він на офіцерських посадах у Полтавському Управлінні Служби Безпеки України. Звільнившись у званні майора, він працював охоронником у ТОВ «Укрпромфінанс-Безпека».

З початком агресії Російської Федерації Вадим був призваний по першій та шостій хвилі мобілізації до ЗСУ для боротьби з ворогом в зоні АТО на території Луганської та Донецької області. У 2014–2016 рр. був начальником СЗІ (служби захисту інформації) у в/ч В2287. Безпосередньо «Аргон», а це його позивний, брав участь у антитерористичній операції в таких районах як селище Райгородка Луганської області, міста Авдіївка та Артемівськ Донецької області. За що отримав посвідчення УБД (учасника бойових дій). Отримав нагороди: а саме відзнака Президента України «За участь в антитерористичній операції» від 17.02.2016 р. № 53/2016, нагрудний знак «Учасник АТО» та інші. У 2016 році виходить на пенсію по вислузі років у званні майора.

Вадим Малинський суттєво допоміг у оформленні відділу Новітньої історії Решетилівського районного краєзнавчого музею. Він передав багато цінних речей для нашого музею: це відстріляні РПГ та «Фаготи», хвостовики від 82-міліметрових мін, пластину від бронежилету, гільзи різних калібрів, два прапори з підписами земляків, друзів, волонтерів, світлини того періоду.

Серед його уподобань — захоплення радіоелектронікою: комп’ютери, різні гаджети. Колекціонував марки, старі радіоприймачі, назбирав близько 15 штук. Цікавився він і новинками вогнепальної та холодної зброї.

Починаючи від 17 вересня 2018 і до самої смерті Вадим трудився на посаді головного спеціаліста Решетилівської райдержадміністрації.

Близько трьох років тому назад Вадим сказав мені фразу, яка закарбувалася назавжди: « Я не можу спокійно слухати гімн України, я плачу».

Юрій Кісіль