Розвиток вівчарства на Решетилівщині

У багатьох літературних творах та працях українських та іноземних авторів містяться згадки про решетилівських овець та смушки. Їх описали у своїх художніх творах Микола Гоголь і Панас Мирний, на яких навіть посилаються англійські історики. Так, головний герой гоголівського «Сорочинського ярмарку» Грицько Голопупенко «в білій свитці і сірій шапці з решетилівських смушок, з загорілим, але сповненим чарівності лицем, вогняними очима, був з решетилівських парубків». А згадку про парубка, «одетого пощеголеватее прочих, в белой свитке и в серой шапке решетиловских смушек» знаходимо в іншому легендарному гоголівському оповіданні — «Вечорах на хуторі близ Диканьки». Український класик Панас Мирний у творі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» так описав головного героя: «Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу». Знайшлося місце для відомих решетилівських овець і у знаменитому творі класичної української літератури, безсмертній поемі «Енеїда» Івана Котляревського:

«Латин по царському звичаю
Дари Енею одрядив:
Лубенського шмат короваю…
Сто решетилівських овець».

До речі, мати Івана Котляревського Параска Леонтіївна Жуковська родом з хутора Тютюнники (поміж сіл Тутаки та Кукобівка). Її батько Леонтій входив до складу козаків Решетилівської козацької сотні. Тож, звичайно, письменник не раз бував у нашому місті і добре був знайомий із його історією, культурою та побутом краю.

Про решетилівські смушки згадує в «Описі Чернігівського намісництва» О. Шафонський: «У ХVIII столітті смушки дають великі прибутки: з них чорні з дрібними завитками найкраще розводяться біля Полтави у містечку Решетилівка і на багато тисяч у Польщу та Сілезію відправляються».

Решетилівська вівця цінувалася від самого виникнення цієї породи, а смушка — це шкіра молодого ягняти.

Грубововняних овець на території України розводили з давніх-давен. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сокільськими породами. З кінця ХVIII століття на Полтавщині (маєток князів Кочубеїв в Диканьці), а потім і по інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини ХIХ — каракульських овець.

Найкращі сушки дає особлива порода овець — каракулева. Каракулем традиційно називають шкірки ягнят, зняті на 1–3 добу після народження. В інших випадках вбивають вівцю і витягають ще живе ягня, шкірка ще краща. В Узбекистані є місто Каракуль, де вирощують племінних овець каракульської породи (з узбецької «кара» — чорний та «куль» — роса). Каракуль відрізняється особливим орнаментом хутрових завитків. На Полтавщині його називали «смушком».

Взимку вівці утримувалися в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна годували тварин 5 разів на добу. Влітку використовували вигінну форму випасу. Вдень їх випасали в отарах вівчарі, а на ніч заганяли у кошари-загони.

З настанням тепла, звичайно у травні, перед вигоном на пасовисько тварин стригли. Був такий вислів, що: «До травня не сій гречки і не стрижи овечки». Вівці давали селянинові, крім вовни, овчину, м’ясо та жир. Українці вміли утримувати з ягнят високоякісну овчину — мерлушки та смушки, що йшли на коміри та шапки. Найпоширенішими головними уборами були шапки та капелюхи, зокрема висока, конічної форми смушкова шапка.

Починаючи з ХVIII століття Решетилівка на Полтавщині стала значним торговим центром. Адже вона знаходилася в центрі двох торговельних трактів: один з них проходив зі Слобідської України через Полтаву, Решетилівку, Лубни. А інший, відходячи від Решетилівки, був направлений на Кременчук і тут роз’єднувався ще на 2 шляхи: на Катеринослав, на Херсон та Одесу. Торгівля та промисловість Решетилівки успішно розвивались, виникали великі ярмарки та базари, будувалися для гостей постоялі двори.

Найближчими великими поселеннями, з якими Решетилівка мала постійні торгівельні зв’язки, збуваючи їм свої вироби, купуючи на їхніх ярмарках сиру шкіру, коноплі, вовну, запрошуючи на свої шість ярмарок, були — Полтава, Нові Санжари, Говтва, Буняківка, Сухорабівка, Остап’є, Білоцерківка, Яновщина, Піщане.

Академік Гільденштедт, подорожуючи Україною в 1774 році, залишив цікаві відомості про Решетилівку. Він писав, що у Решетилівці «славні тутешні завивані смушкові шкірки на цілій Україні вживані для виробу шапок. Сотня таких шкірок у Ромнах (найбільший на той час Ільїнський ярмарок) продається тепер по 60–70 руб.». Ці смушки «визначаються особливо гарним виглядом».

Відомий дослідник Іван Аксаков у своєму описі ярмарок в 50-х роках ХІХ століття стверджував, що з 26 400 штук смушків, які вивозилися з Полтавщини, Решетилівка давала близько 7000 штук. У нашому містечку проживали купці, які займалися закупкою та перекупкою смушків. Серед них Іван, Федотій та Максим Ломакіни (мали великі склади в Решетилівці та Києві), Григорій Галай, Василь Труковський, Дем’ян Сіряк (поблизу решетилівської Свято-Успенської церкви знаходиться надгробок з його могили) та інші.

Зростання попиту на продукти тваринництва у ХVIII–ХIХ століттях з боку внутрішнього і зовнішнього ринків спонукало місцевих поміщиків до розширення асортименту продукції тваринницької галузі (конярство, свинарство, вівчарство). Так, у 1850 році в Решетилівці було продано смушків на суму в 70 тисяч рублів. Наші смушки цінувалися і користувалися значним попитом в Криму, на Дону, Далекому Сході, в Китаї.

Порода решетилівських овець виникла від схрещення місцевої вівці й іспанського барана саксонської породи, який коштував шалені гроші. У родинному архіві графів Ламздорф-Галаган, що зберігається в ЦДІА України, міститься листування тогочасного спеціаліста з вівчарства Артура Ганнера з графом Г.П. Галаганом «Зведення й звіти про стан вівчарства у 1882–1897 роках». У пошуках самця для розплоду Артур Ганнер їздив на харківський Успенський, Ільїнський ярмарки, до Кобеляк, до Карлівки і в Решетилівку. Результатом пошуків стала купівля барана ціною в 650 рублів з атестатом.

У 1903 році видатний мандрівник, географ Петро Семенов Тян-Шанський, подорожуючи Україною, писав про Решетилівку, що вона є центром розведення овець так званої решетилівської породи і збуту смушок, головна і характерна особливість яких полягає в тому, що «дрібні правильні завитки ягнят не линяють ні від дощу, ні від сонця».

А як же пропала славна порода? Після Другої світової війни тодішній перший секретар Решетилівського райкому партії Петро Романович Мурашко, як кажуть, погнався «за двома зайцями». Годі, мовляв, від решетилівської вівці питати самого смушка. І, за директивою керівника, насильно, з переписом по всіх приватних дворах і колгоспах, місцеву вівцю cпарували з бараном м’ясної породи. Вийшов такий-сякий м’ясний гібрид… Тоді ж з’явилася приказка: «Зникли, як решетилівські вівці»…

Проте і надалі в Решетилівському районі активно розвивалася вівчарська галузь, тепер переважно для отримання м’яса, звісно не забували і про вовну. Так, станом на 1972 рік в районі 22 колгоспи мали 10 149 голів овець, здано вовни 28 713 кг, а вже у 1992 році відповідно 18 колгоспів, голів — 15 213, вовни — 30 776.

У ХХІ столітті з карти району зник решетилівський смушок, а з ним і ціла галузь. Зараз овець можна зустріти хіба лише в декількох фермерських та приватних господарствах.

А для виготовлення славетних килимів та гобеленів тепер використовується українська вовна з Чернігова (Чернігіввовна), дехто користується закордонною новозеландською. А своє, автентичне, так бездумно втрачене…

Юрій Кісіль