Решетилівські володіння Кочубеїв

Член династії — полтавський полковник Василь Васильович Кочубей (1680–1743 рр.) мав маєтності в межах Решетилівської сотні. А саме — в Решетилівці, в селі Демидівка, в слободі Піщаній та на хуторі Коломацькому, котрі на початку ХVIII століття були закріплені за ним та його спадкоємцями.

Так, Демидівка перейшла у його власність 16 вересня 1716 року універсалом та грамотою гетьмана Івана Скоропадського. Це сталося після смерті жінки полтавського полковника Іскри, яка була сестрою Любові Василівни Кочубей. Тоді в Демидівці налічувалось 33 двори. Через два роки Петро I відправив грамоту Гетьману І. Скоропадському про підтвердження цих маєтностей. У 1726 році в Демидівці лишилося 40 посполитих (селян), а 1732 року, згідно перепису, в селі був староста, 19 посполитих, попівський і дяківський двори. Загальна кількість дворів позначена разом з Решетилівкою — 600.

Потім маєтності перейшли до сина Василя Кочубея — Семена Васильовича (1725–1779 рр.) — генерального обозного. Так, слобода Піщана належала йому по «високомонаршим грамотам» Петра I від 1 березня 1710 та 30 серпня 1718 років. За даними Генерального опису Лівобережної України (1765–1766 рр.) був у нього тут дерев’яний будинок, поруч садок вишневий окружністю 114 сажнів (сажень дорівнює 175 см — прим. Авт.). З панської худоби в тій слободі була отара овець в 980 голів. Семену Кочубею по тим же «високомонаршим грамотам» від 12 березня 1710 та 30 листопада 1717 років належало село Демидівка. У ньому працював кінний завод: жеребців старих — 14, кобилиць старих — 36, молодих жеребців — 23. Було в селі два панських будинки. Один із них — новий — стояв порожнім. А в старому будинку мешкав козак з Решетилівки — старшина Андрій Решетило із дружиною і чотирма дітьми. Одержував від власника за службу 15 рублів та харчі на додачу.

Один з нащадків Кочубеїв, який володів Демидівкою — це Семен Михайлович Кочубей (1778–1835 рр.) — мав ранг дійсного статського радника. Він перебував на високих адміністративних посадах: полтавський повітовий предводитель дворянства (1802 р.), полтавський губернський маршалок (1803–1805 рр.), входив до складу масонської ложі «Любов до істини», займався благодійністю. Він подарував Полтаві цегельний завод і міський парк, за півціни продав місту садибу для Інституту шляхетних дівчат, у Полтавській гімназії відкрив пансіон на 8 учнів. Дав 18 тисяч рублів на придбання будинку для помешкання вихованців «Приказа общественного призрения». За його сприяння власним рахунком було надруковано перше авторське видання «Енеїди» Івана Петровича Котляревського.

Уславилися благодійністю, зокрема в межах нашого району, й інші Кочубеї. Так, на кошти Льва Вікторовича (1810–1890 рр.) у 1847 році в селі Піщане було побудовано Захаро-Єлизаветинську церкву з дзвіницею. При ній діяла бібліотека, в приході працювали три земських школи і школа грамоти. Дружина Єлизавета Василівна Кочубей (1821–1897 рр.) в 1859 році спорудила Троїцьку церкву з дзвіницею в селі Демидівка. При ній також була своя бібліотека, в приході — земське народне училище і змішана школа грамоти. На жаль, ці культові споруди були знесені на початку 30-х років ХХ століття.

На кінець ХIХ cт. маєток Кочубеїв у Демидівці мав у своїх володіннях 2392 десятини землі. З них під садибою, садком та городом — 54 десятини, під орною землею — 2021 десятина, сінокосом — 291 десятина, під лісом 26 десятин. Діяв у селі виноробний завод та два вітряки. У господарстві активно займалися скотарством, маючи 1500 овець та 56 волів (за даними перепису 1883 року).

У перші десять років панування радянської влади все було вщент зруйноване та знищене з метою забуття славного імені Кочубеїв. Зараз у Львові проживає нащадок Кочубеїв — Василь Григорович Кочубей, заслужений артист України, художній керівник та хоровий диригент Львівського муніципального духового оркестру «Галицькі Сурми».

Юрій Кісіль