Віктор Фурман: «Шлях у велике мистецтво дала Решетилівка»

Він народився 30 листопада 1936 року в селі Божки, поблизу Полтави. Його діди займалися візництвом. Під час колективізації коня забрали, а сім’ю примусом загнали до колгоспу. Бабуся Мотрона Іванівна разом з чоловіком Олександром Півоновичем померли у 1933 році під час Голодомору. Після завершення війни, у голодному 1946 році, його батько пішов з села на заробітки та й не повернувся.

Після закінчення семирічки Віктор поступив до Решетилівської школи майстрів художніх промислів. Вибір школи був зумовлений здібностями хлопця до малювання, а також тим, що учнів забезпечували стипендією, одягом, харчуванням та проживанням за рахунок училища. Вчився він із задоволенням на килимарському відділі у викладача К. Бабинець. У школі, разом з виробленням навичок ткацтва й килимарства, також ґрунтовно вивчали орнаментацію килимів, тканих виробів та вишивок різних видів.

Головним наставником для хлопця став Степан Сергійович Чередник, заступник директора по художній частині. Він гарно малював, грав на скрипці, був уважним до учнів, а ті йому відповідали повною взаємністю.

Після дворічного навчання дипломна робота Віктора — орнаментально-емблематичний килим — отримав оцінку «відмінно», а її автор — 8-й, найвищий розряд килимового майстра. Такий успіх був зумовлений професійністю виконання і креативній ідеї.

Потім була строкова військова служба та навчання у Київському (1957 р.) та Львівському імені Івана Труша (1959–1963 рр.) училищах прикладного мистецтва. Подальше навчання проходило у Білоруському державному театрально-художньому інституті (1963–1968 рр.) — на відділенні історії та теорії мистецтва. Свої естетичні погляди Віктор Фурман узагальнив у дипломній роботі «Художнє оформлення льняних тканин на Оршанському льнокомбінаті». Здібному випускникові пропонували вступити до аспірантури, але він відмовився.

Попутно з навчанням він працював художником тканин на Оршанському льнокомбінаті. Вивчав орнаментацію національних виробів різних регіонів, побував у Прибалтиці, на Кавказі, Середній Азії, здійснював екскурсії у білоруське Полісся. Ним були розроблені скатертина «Вёска» («Село»), виткана на сірому полотні з використанням білоруських народних ткацьких мотивів. Не поступалася їй скатертина «Мажор» із яскравою колористикою. Портьєра «900 років Мінську» прикрасила кабінет директора комбінату. Схвально зустріли покупці портьєрну тканину «Оксана» з українським народним орнаментом. Успіх мали й інші розробки художника, але туга за рідним краєм повернула його на Полтавщину.

На батьківщині Віктор Сергійович працює методистом і заввідділом в Полтавському обласному центрі народної творчості та культурно-освітньої роботи (1968–1972, 1975–1984 рр.), на заводі «Хіммаш» (1971–1972 рр.), де він створив панно з Енеєм — героєм І. Котляревського — яке визнали як націоналістичне. Також він працював головним художником виробничо-художнього об’єднання «Полтавчанка» (1972–1975 рр.). Тут він створив рушник ювілейний «Полтаві 800». «Для мене, — казав він, — важливим був саме цей рушник, бо туди я головним елементом ввів символ Праматері Землі, який знайшов у запасниках Полтавського краєзнавчого музею на частині старого рушника, що розпадався. Вишитий червоною заполоччю на домотканому полотні, він мав років двісті». Його активна діяльність на ниві національної культури муляла очі працівникам 5-го ідеологічного відділу КДБ. За ним стежили. Кадебістів бісило, що він завжди говорив українською мовою і носив елементи українського національного одягу. Тому Віктор Фурман був змушений досить часто змінювати місце роботи. Попри все, йому вдалося видати «Полтавські самоцвіти» (1982 р.) — перший за 70 років альбом про народних майстрів Полтавщини.

Впродовж наступних років В.С. Фурман працював художником-оформлювачем виробничо-художнього комбінату в Полтаві (1984–1986 рр.) та управління технологічного транспорту в м. Ноябрську Тюменської області РФ (1986–1994 рр.), керував відділом обласного Центру народної творчості та культурно-освітньої роботи (1998–2010 рр.). Очолював обласний осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України (НСМНМУ).

Віктор Сергійович відіграв значну роль у подальшому розвитку народного мистецтва полтавського краю, у піднесенні мистецького рівня вишивки, ткацтва й килимарства, народного малярства, різьби й малювання на дереві, гончарства, плетіння, аплікації соломою.

Він є автором численних творів ужиткового, декоративного і станкового характеру: портьєрів, скатертин, жіночих хусток, килимків, гобеленів «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь», «Ой, Дніпре, мій Дніпре…», різьбленого вжиткового посуду, пластів із зображенням Тараса Шевченка, Панаса Мирного, скриньки «Запорізькому козацтву — 500 літ», тарелі «Боже великий, єдиний», графічних і малярських робіт. Створив твори сакрального характеру — складні «Христос», «Божа Матір», ікона із зображенням Божої Матері, декоративні панно у вигляді писанки, свічників та інші твори.

Уклав 26 каталогів і буклетів творів народних і самодіяльних митців Полтавщини, опублікував понад сто статей.

Митець брав участь у багатьох обласних, Всеукраїнських та міжнародних виставках.

Його твори зберігаються у Музеї українського народного декоративного мистецтва і Меморіальному будинку-музеї М. Лисенка в Києві, Національному музеї-­заповіднику «Могила Т.Г. Шевченка», музеї українського народного декоративного мистецтва в Каневі, Запорізькому художньому музеї, Полтавському краєзнавчому музеї ім. Василя Кричевського, Російському етнографічному музеї в С.-Петербурзі.

28 лютого 2013 року Віктора Сергійовича Фурмана не стало, похований у рідному селі.

Юрій Кісіль