У кожну роботу вкладає часточку душі

«Творець етнографічного дива» — так говорять про членкиню Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреата обласної премії імені Панаса Мирного в номінації «Народна творчість, народні ремесла», привітну, доброзичливу, відкриту, просту, приємну у розмові, скромну, інтелігентну, талановиту особистість, яка має свій почерк, Ніну Іванівну Токову.

Художника-килимаря Ніну Токову (дівоче прізвище Тельнюк) добре пам’ятає старше покоління решетилівських мистців, робітниць, які працювали на колишній Решетилівській фабриці художніх виробів.

Вона неодноразовий учасник районних, обласних та Всеукраїнських виставок. У її творчому доробку більше 200 витворів мистецтва з рослинним та геометричним орнаментами. Деякі з них створили фахівці з килимарства Всеукраїнського центру вишивки та килимарства. На роботах жінки — птахи та квіти, але є у неї і сюжетні килими. Та в найперших творах майстрині були маки, соняхи та блакитна квітка. Її роботи знаходяться в Україні, Канаді, Греції, Швеції, Польщі, США, експонувалися на виставках обласного та республіканського рівнів, не кажучи вже про районний.

Наприклад, про персональну виставку, яка експонувалася у 2018 році в Полтавському літературно-меморіальному музеї імені В. Г. Короленка, директор музею О. О. Теницька зазначила: «…Відвідувачі виставки „Килимовий світ Ніни Токової“ з великим задоволенням ознайомилися з етнографічним дивом Ніни Іванівни. Керівництво музею висловлює велику вдячність художниці, яка мовою орнаменту передала красу оточуючого середовища Полтавщини…».

Ніна Токова народилася 22 липня 1960 року в селі Дівоче Поле на Кіровоградщині. Змалку проявляла творчу уяву, хист до малювання. Її вабило народне декоративно-ужиткове мистецтво. Вперше сіла за ткацький верстат, коли їй було 15 років. Це викликало пафосні почуття. Вже тоді вирішила, що її професія буде пов’язана з цим дивовижним ремеслом, яке поряд з вишивкою є одним з найважливіших складових нашої національної культури. Вишивка, ткацтво і килимарство побутували на українських землях із прадавніх часів і є найпоширенішими в народному мистецтві.

Варто сказати, що наше місто здавна є осередком народних промислів. Фахівців для місцевої та інших тодішніх фабрик Укрхудожпрому готувало ПТУ № 28 (нині Решетилівський художній професійний ліцей). Саме сюди у 1975 році і приїхала навчатися юна Ніна Тельнюк. Вона наполегливо працювала над собою, всотуючи, мов губка, всі знання і навики, які розкривали перед учнями викладачі і майстри, зокрема заслужений майстер народної творчості, лауреат Шевченківської премії Надія Бабенко. Ніна була однією з кращих учениць навчального закладу. Після училища пішла працювати на Решетилівську фабрику, директор якої народний художник України, лауреат Шевченківської премії Леонід Товстуха розгледів у юній робітниці неабиякі задатки художниці і запропонував їй посаду творчого майстра художньої майстерні. Тоді виготовляли не лише ексклюзивні килими, а й доріжки, налавники, верети (подібні до налавників, але з більшою насиченістю орнаменту), накидки на крісла й дивани, навіть на автомобільні сидіння. Ніна розуміла, аби розвиватися як митець, потрібно продовжувати навчання, тож вступила у Вижницьке училище декоративно-прикладного мистецтва, яке успішно закінчила з дипломом з відзнакою у 1983 році. Повернувшись на фабрику спершу була художником по килимарству, а потім її призначили головним художником підприємства. В одному з інтерв’ю Ніна Іванівна про той період розповіла: «Було надзвичайно цікаво. Опанувала весь технологічний ланцюг: від малюнка (ескіза) до готового килима — все вміла робити сама. Тоді на підприємстві працювало (разом із надомницями) близько 500 чоловік — майстри по килимарству, вишивки. Виготовляли як серійну продукцію, так і на замовлення. Регулярно відвідували ярмарки, де укладали угоди з оптовими базами чи окремими магазинами на поставку товарів. Потім фабрика розвалилася, і багато чудових майстрів залишилися поза улюбленою справою…».

У 1990 році Ніна вийшла заміж і переїхала у Нові Санжари — батьківщину чоловіка. У теж творчій родині вона знайшла розуміння і підтримку. Для того, щоб невістка могла займатися улюбленим ремеслом, свекор виготовив ткацький станок і робота закипіла… Ніна Іванівна зуміла не лише зберегти свій творчий потенціал, а й розвивати його далі тепер уже на Новосанжарщині. Жінка знову стала створювати дивовижні килими, які вимальовувала не лише уява, а й душа. Поряд з повсякденною копіткою працею, багато уваги приділяла й сім’ї. Разом з чоловіком Юрієм Миколайовичем виховала гарного сина Віталія.

У свій час Ніна Токова вчилася азів килимарства, переймала вміння і навики від відомих мистців, класиків решетилівського рослинного килимарства, лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка Надії Несторівни Бабенко та Леоніда Самійловича Товстухи. Тут спрацював основний постулат традиції, коли носій передає свої знання і вміння учневі. Сьогодні уже Ніна Токова поряд з творчою діяльністю ділиться своїм досвідом з молодшим поколінням. Традиція не застигає, а продовжується в наступниках.

Хоч і проживає Ніна Іванівна в Нових Санжарах, зв’язків з Решетилівкою не полишає, співпрацює з Всеукраїнським центром вишивки та килимарства.

За багаторічну працю на мистецькій ниві Токова нагороджена дипломами та грамотами ВДНГ України, Міністерства місцевої промисловості, Національної Спілки художників України, Полтавської обласної ради, Департаменту культури і туризму Полтавської облдержадміністрації, Решетилівських районної ради та райдержадміністрації, Новосанжарської селищної ради за вагомий внесок у розвиток народного мистецтва, зокрема самобутнього виду народної творчості — килимарства, збереження української автентичності, відродження традицій краю, культурно-освітню діяльність, активну громадянську позицію.

Ніна Іванівна Токова не уявляє себе поза мистецтвом. У кожну роботу вкладає часточку душі. І цього не можна не помітити, дивлячись на прекрасні килими. Тож хай ще довго-довго не згасає натхнення дивотворити.

Людмила Дядченко