Сергій Колотій: «Ми в армії дуже цінуємо підтримку нашого другого фронту»

На захист країни Сергій Васильович став у перший день повномасштабного вторгнення. Зранку 24 лютого, коли стало зрозуміло, що росія таки напала на Україну, до військкомату пішов добровольцем, хоча не мав ніякого бойового досвіду й навіть строкову службу не проходив. Тож Сергія Колотія могли до війська взагалі не призвати, проте на війні він вже більше року. Ми говоримо телефоном, коли в Сергія Васильовича випала вільна хвилина — підрозділ відійшов із вогневого рубежу на короткий перепочинок. Зізнається, що скучив за людьми і за можливістю посидіти у кав’ярні. Тому зустріч у мирній Решетилівці обов’язково буде за Панцевою кавою. Говоримо не стільки про війну, як про людей на ній.

— Сергію Васильовичу, рік тому роздумів йти чи ні не було?

С. К. Жодних — не вагався ні хвилини. Так, бойового досвіду не було, тому прийшов у військкомат, сказав: де я потрібен, туди мене нехай і беруть — копати, носити, водити авто — все, що розкажуть, чого навчать, все готовий робити. Отак і потрапив на військову службу в Збройні сили України. Тут зі мною в одному підрозділі разом служить односелець Олександр Коп’як. Ми добровольці, разом пішли до військкомату і зараз служимо пліч-о-пліч. До речі, у бригаді в різних підрозділах служить багато односельців, хлопців із Решетилівської громади. Ну а свій військовий досвід набув уже в бою, як то кажуть, курс молодого бійця пройшов екстерном у польових умовах. Не було часу, тому навчання проходив на вогневих позиціях.

— Артилеристи на місці не сидять. Он і ворог не може вирахувати й відстежити позиції. За рік повномасштабної війни де вам довелося воювати і де зараз даєте відкоша супостату? Якщо, звісно, можна про це говорити?

С. К. За цей рік побували на багатьох напрямках. Стримували агресора на Вугледарському напрямку, потім перейшли на Бахмутський. Трішки встигли потримати правий берег на Херсонщині. Там відпрацювали. Зараз також не менш відповідальний — Авдіївський напрямок. Як кажуть, коли Батьківщина кличе, виконуємо накази командирів й захищаємо наші рубежі.

— Іноземну техніку, якої так боїться ворог, вже бачили? Працювали на ній?

С. К. Ні, ми поки що працюємо на вітчизняній бойовій техніці. Проте хлопці підходять до роботи відповідально, вчаться швидко і готові працювати на будь-якій техніці. Звичайно, дуже чекаємо поповнення нашого артилерійського парку технікою закордонних партнерів, тому що вона більш точна і якісніша. І більш ефективна. Та й сучасна війна потребує високоточної дальнобійної зброї. Такі реалії часу й нинішньої війни, яку вже називають війною дронів. Тому сучасне обладнання дуже важливе на фронті й ми вдячні всім, хто з ним допомагає.

— Як із забезпеченням?

С. К. Все є, всього вистачає. Звісно, на війні, як на війні, але не голодні, не холодні. Мамі завжди телефоную й говорю, що не застудився, одягнений, нагодований і в шапці (сміється). Якщо чогось і бракує, по харчах чи з одягом, звертаємося. Нам допомагають волонтери не лише з нашої громади, а й з інших регіонів Україні. Присилають хлопцям величезні пакунки. Земляки тримають оборону вдома, виконують свою роботу й допомагають нам. І ми в армії дуже цінуємо підтримку нашого другого фронту.

 — Знаю, що телефонуєте не лише мамі й родині, а й колегам, розпитуєте, як у працівників Центру справи. А взагалі підтримку земляків відчуваєте?

С. К. Звісно. Ми завжди тримаємо зв’язок із решетилівськими волонтерами. Адже волонтери насправді — це вся наша громада, яка донатить, збирає продукти, речі, купує обладнання, передає теплий одяг, смаколики. Знаєте, дуже важлива й духовна підтримка. Коли розгортаєш якийсь ящик, а там лежать малюнки дітей різного віку, то розумієш, чому ти тут стоїш, за кого ти стоїш тут. Це дуже велика підтримка. Ми щиро радіємо цим малюнкам і зберігаємо їх. Деякі ношу завжди із собою, біля серця, тому що вони мені дуже дорогі.

Всі питання щодо допомоги швидко вирішуються, коли звертаємося. Одна із нещодавніх закритих потреб стосувалася Старлінка, який надзвичайно важливий в умовах сучасної війни. Я звернувся до Олександра Юрійовича (Біленького. — Авт.) стосовно цієї системи супутникового зв’язку. Реакція була миттєва. Приїздив сам забирати Старлінк — мав нагоду добу вдома побути. Зараз Старлінк працює у підрозділі, використовуємо в роботі. Іноді можемо додому переслати смайлик, що в нас все гаразд. Міська влада нам теж допомагала — підрозділу був потрібен кунг. Питанням займався заступник міського голови Юрій Невмержицький. Кунг відремонтували земляки на базі КП «Ефект», пофарбували й віддали нам. Зараз він служить на благо військової частини.

— Наші бійці у соцмережах постять відео й фото із котиками та собацями, які так само несуть службу на позиціях. Маєте такого талісмана?

С. К. Так, є і в нас такий бойовий чотирилапий побратим. Його хлопці маленьким цуценям привезли з-під Бахмуту. Звісно, за півроку він вже підріс. Позивний — Фугас. Він завжди поруч з нами, допомагає нам в охороні. Це душа нашого колективу, такий собі хвостатий антидепресант.

— Що для вас бойове побратимство?

С. К. Я не говорю, що ледь не рідних братів нажив на фронті, кожен по-своєму різний, зі своїм характером, проте кожен із хлопців по-своєму дорогий. Як велика сім’я, коли знаєш, що спереду чи за тобою є хлопці, які допоможуть і прикриють. Побратимство — це не порожні слова, це ті люди, які готові з тобою йти пліч-о-пліч і від яких залежить твоє життя.

— Коли ЗСУ звільняли Херсонщину чи Харківщину, українці розчулено ковтали сльози, дивлячись, як земляки зі звільнених населених пунктів частували бійців борщиком чи оладками. Та чи насправді скрізь такі настрої? Як змінюється ставлення до ЗСУ і до ворога, особливо на Донбасі? Що ви бачите?

С. К. По-різному ставляться. Знаєте, є люди, які просто бояться: бояться армії, бояться щось сказати, бо не дай бог окупант повернеться. Тут ще й ІПСО російське добре спрацювало, особливо на батьківщині шахтарів. Мізки добряче промили. У мене дуже багато побратимів із Донецької й Луганської області, які захищають свої домівки, частина з них вже, на жаль, окуповані. Тимчасово, звісно. Але хлопці самі говорять, що серед земляків на жаль, багато «ждунів», які ще чогось чекають, ще живуть в отій радянщині, які й досі думають, що коли прийде агресор, їм краще житиметься. Тому намагаємося тут звести спілкування до мінімуму, з міркувань безпеки, зокрема, й аби уникнути тих, хто потім буде ворогу здавати позиції. Прийде час, переможемо — і будемо спілкуватися. На Херсонщині геть зовсім інша ситуація. Хоча «почекунів» там теж вистачає. Та дуже приємно, коли ти заходиш до крамниці — і чуєш українську мову. Вона трішки схожа із нашою полтавською говіркою, з м’якими приголосними. Дуже приємно, ніби додому заїхав. Коли на пошті відсилаєш якийсь пакунок додому чи отримуєш посилку, то завжди припрошують «приходьте ще», відчувається щирість у ставленні до нас. З іншого боку розумієш, що й ті, й інші втомлені від війни, від розрухи, військових дій і горя.

— Що б ви хотіли передати землякам, громаді?

С. К. Хотів би передати, щоб мали терпіння. Тримаємося! Все буде Україна й Перемога буде обов’язково за нами. Щиро дякую від себе й побратимів за допомогу. А попросити хочу, аби земляки підтримували тих, кому зараз важко. Так, ми стоїмо тут заради життя, та не потрібно забувати, що в країні все таки йде війна. І поруч з вами живуть родини, які, на жаль, втратили на цій війні найдорожче — сина, брата, чоловіка, тата. От і прошу, аби про ці родини не забували, підтримували, малу повагу й розуміння. Приказка про те, що півсвіту скаче, а пів плаче, у нашому випадку не проходить. Ми маємо бути єдиними, підтримувати і розуміти один одного. Бо в цьому наша сила і наша непереможність.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA