З історії Решетилівського художнього ліцею

Попередником Решетилівського художнього професійного ліцею був ткацький навчально-показовий пункт, створений у 1905 році з ініціативи кустарного відділу Полтавського губернського земства у містечку Решетилівка. Пункт мав два відділи — ткацький та вишивальний. Очолила цей пункт колишня випускниця Дігтярівської ткацької школи-майстерні Ганна Павлівна Ткаченко. Майстерню розмістили в колишньому маєтку поміщика В. С. Попова. Завезли 5 дерев’яних ткацьких верстатів та обладнання, яке розмістили в 23 кімнатах двоповерхового цегляного палацу. При майстерні діяв роздавальний пункт. По середах та п’ятницях у базарні дні, як згадувала Ткаченко, жінки-надомниці одержували роботу та сировину. Закупили навіть коня, щоб розвозити роботу та збирати готові речі від робітниць з навколишніх сіл та хуторів. Загалом із 1905 по 1912 рік в пунктів працювало сумарно 1200 людей, які займалися вишивкою. А ось по ткацтву у Решетилівці та навколишніх селах налічувалося 40 людей. Майстри спеціалізувалися на ткацтві і ручній вишивці скатертин, серветок, рушників, портьєр, наволочок, килимів для ліжок, покривал та купонів жіночих суконь. Для створення виробів ручної вишивки тут же, у пункті, виготовляли і полотно. Був у асортименті і дитячий одяг. На замовлення також виготовляли золототкані ризи для священників. Згідно із статистичними даними, у перший рік в пункті навчалися 80 учнів, за три роки їхня кількість зросла до 100, у 1910 році їх вже було 350. А в 1914-му — 520. У той час решетилівські майстри брали активну участь у галузевих виставках, одержуючи високі відзнаки.

У 1912 році велика увага була приділена вибійці (створення тканини з нанесеним візерунком), для запровадження цієї техніки запросили учнів Строганівського училища Головніна і Юдіна.

Починаючи із 1914 року пункт став ткацькою навчально-показовою майстернею, маючи 50 дерев’яних ткацьких верстатів, виготовляли тканини на 20 000 рублів на рік.

За ініціативою художниці Євгенії Прибільської у виробництво було введено килимове ткацтво. Задля розвитку цього виробництва було викликано бригаду з трьох людей — килимарниць з села Опішня. Попрацювавши у Решетилівці, вони залишили після себе добре підготовлених майстрів: ткачів, килимарниць. Килими тоді вироблялися винятково з малюнками на українську тематику. Для ткацтва використовували найякіснішу сировину — білу або кольорову вовну, що постачалася до майстерень через кустарний склад Полтавського губернського земства. До 1917 року такі килими розміром 2 на 3 метри коштували 600 рублів сріблом.

Вишивальниці використовували місцеві малюнки, які виконували різними швами, найчастіше лиштвою та мережкою. Ткачі вміло працювали на верстатах.

Невдовзі відбулася Жовтнева революція та громадянська війна — і розвиток художніх промислів суттєво занепав. Але у 1922 році в Решетилівці створили художньо-промислову артіль «Троянда», при якій діяла ткацько-килимарська школа ФЗУ. Вік вступу був від 14 до 20 років. Всі учні з навколишніх сіл забезпечувалися гуртожитком та місячною зарплатою.

А новітня історія учбового закладу почалася у 1936 році згідно Постанови «Про першу Українську виставку народного мистецтва та заходи щодо розвитку народного мистецтва і художньої промисловості УРСР». Цей документ визначив, що для підготовки кваліфікованих кадрів потрібно організувати килимарську і вишивальну школи-майстерні у Решетилівці. З жовтня 1937 року школа майстрів художніх промислів вперше відкрила свої двері для учнів. Перший набір склав понад 70 учнів. У період Другої світової війни навчання в школі призупинилося і відновилося у 1944 році. Із вересня 1946 року до відділень килимарства та вишивки додали ткацтво. Випускники школи поповнювали штат майстринь Решетилівської фабрики художніх виробів. А вироби учнів фабрики експонувалися на різноманітних виставках та масових заходах.

У квітні 1961 року статус школи майстрів змінився на професійно-технічне училище (ПТУ). Учні почали опановувати нову професію — «машинна вишивка». У 1964 році завершено будівництво нового навчально-виробничого приміщення ПТУ (по плану 200 учнів), у закладі відкрили також відділ пошиву одягу. На той час навчання проводилось у декількох приміщеннях, розташованих по всьому селищу, загалом 8 об’єктів. Головний корпус знаходився на нинішній вулиці Покровській (зараз район «Маркетопту»). На навчання набирали по 90 чоловік. Навчали вишивці, ткацтву, килимарству, рисунку, живопису, композиції, крою та шиттю. Матеріальна база була вкрай незадовільна: приміщення аварійні, опалювалися дровами і вугіллям, обладнання (зокрема верстати) застаріле. Не всіх учнів могли забезпечити гуртожитком, вони проживали на квартирах, платили по 5 крб. з бюджету училища. У 1970 році розпочалося будівництво нового корпусу, яке тривало три роки. Для учнів постав двоповерховий корпус на 250 чоловік, з добре обладнаними кабінетами, музеєм, просторим спортивним залом та їдальнею. Поруч триповерхове приміщення гуртожитку на 200 чоловік, з усіма зручностями, а через вулицю — просторі цехи фабрики художніх виробів імені Клари Цеткін, де учні проводили практичні заняття. На той час в групах першого і другого курсу навчалося 300 учнів.

Педколектив училища завжди славився фахівцями, наставниками, чимало яких вийшли зі стін рідного ПТУ. Вони щедро ділилися своїми знаннями та професійним досвідом.

Добре була розвинута в училищі художня самодіяльність, в якій брали участь до 150 учениць.

У 1980 році оператор та режисер «Укркінохроніки» Ю. А. Ткаченко зняв документальний фільм про училище «Вишивка — краса нетлінна», а також «Спогади про Сорочинський ярмарок».

В Решетилівському художньому училищі №28 виходила стінгазета «Натхнення». У підвалі райпобуткомбінату було обладнано приміщення для роботи молодіжного клубу.

Свою роботу колишнє ПТУ № 28, а нині — Решетилівський професійний художній ліцей продовжує і нині, випускаючи у світ нові творчі кадри майстрів-вишивальниць, килимарниць, художниць, ткаль, дизайнерів та представників інших професій. А наприкінці минулого року заклад відсвяткував свій 85-річний ювілей!

Юрій Кісіль