Аліна Перепелиця: коли вчителювання — це покликання і сенс життя

Насправді ж зізнається, що не вона навчає своїх малих вихованців — вони вчяться один в одного, бо сучасні малі школярі набагато розумніші, розкутіші за своїх однолітків епохи до Нової української школи. А у плані критичного мислення і вміння відстояти свою точку зору можуть ще й фори дорослим дати.

«Документи подала в єдиний університет і на одну спеціальність»

Про те, що стане вчителькою початкових класів, Аліна знала змалечку. Як і однолітки, так само гралася «в школу», проте для друзів то були просто ігри, а дівчинка вже знала, що вчителювання стане її долею. Алінині вчителі захоплення своєї вихованки підтримували, тож роль вчительки, яка навчає наймолодших школярів, Алінка приміряла на себе ще у школі. І коли настав час продовжити освіту, питання, на яку саме спеціальність вступати, навіть не стояло. Обрати університет допоміг тато Дмитро — посприяв тому, щоб донька поїхала з рідного Царичанського району на навчання до Полтави.

«Розглядали два варіанти — Кривий Ріг чи Полтава, — розповідає Аліна Перепелиця. — Проте переважила духовна столиця, котра підкупила ще й тим, що місто було більш спокійне у плані криміногенної ситуації. Плюс ближче до додому, зручне автобусне сполучення. Це плюси для батьків, бо мені було за великим рахунком байдуже, де здобувати освіту. Головне — отримати фах вчителя початкових класів. Зараз розумію, що була аж занадто ризикова й упевнена у своїх силах, бо при можливості обрати різні виші чи хоча б факультети, я ж документи подала в єдиний університет і на одну спеціальність. Думки про те, що було б, якби не пройшла, відвідувати почали з’являтися лише зараз. Отака була упевнена у власних силах і у власній долі».

Так судилося, що в Полтаві, в педунівері, до якого вступила, Аліна і своє кохання зустріла. Отут всесильний Амур «нафінтив», що той висококласний футболіст на полі, влаштувавши справжню багатоходовочку: якщо Алінка мріяла про педуніверситет, то Олександр Зозуля змушений був вступити до вишу, аби не втрачати рік після того, як не пройшов до музучилища. Хлопець отримав музичну освіту, здавши іспити за рік. «А якби вступив з першого разу, то, можливо, ми б і не зустрілися ніколи. Так що дякую долі за оту його першу невдачу», — сміється Аліна.

Перший клас на 5-му курсі, НУШ — після декретної відпустки

Десь на 5-му курсі дівчині набридло навчатися — і вона пішла працювати до школи. Навчання завершувала, як то кажуть, без відриву від виробництва. На рік Аліна Перепелиця влаштувалася вчителем 1-го класу до Новомихайлівської школи. «Було важкувато, — згадує вчителька. — Доводилося готуватися одночасно і до уроків, і до пар в університеті. Інколи буквально падала без сил і коли доводилося обирати між тим, поїсти чи поспати, обирала останнє. Так що мій останній курс був драйвовим».

Між роботою у Новій Михайлівці та Покровському Аліна встигла сходити в декрет, народивши чудову донечку. А повертаючись на роботу, потрапила з корабля на бал — у 1-ий клас, який почав навчатися за стандартами вже Нової української школи. Так що останній рік декретної відпустками теж був драйвовим — догляд за малечею доводилося поєднувати із курсами та он-лайн навчанням. Від роботи за принципами НУШ молода вчителька отримує неймовірне задоволення, як і її учні. Зауважує, що для її вихованців стресом був не похід до школи, а навпаки — необхідність йти на канікули.

«НУШ — це класно, це цікаво для дітей, — розповідає вчителька. — Діти із захопленням йдуть до школи й засмучувалися, коли закінчувалися уроки. Насправді НУШ змінює малечу. Вони живі, активні, нічого не бояться. З будь-якої ситуації вийдуть із високо піднятою головою. Вони легко схоплюють все нове. Коли говорять, щоб на відкритий урок не давали учням нічого нового — то це точно не про моїх учнів. Вони легко все схоплюють, для них не існує перешкод. Діти справді зовсім інші й критичне мислення присутнє, на відміну від більшості дорослих. Вони маленькі, але з дорослими думками й дуже видно, що відрізняються від нас. З ними дуже цікаво спілкуватися. Бо мають власну точку зору, ніби й погоджуються з тобою, проте будуть доводити свою думку. Як на мене, то це саме ті діти, яких вимагає сучасний світ. З ними класно, з ними не буває стандартних ситуацій. Ми вчимося один в одного. З іншого боку, вони малі, проте дуже відповідальні. Коли проходила сертифікацію, було щемно усвідомлювати, що мої вихованці дуже переймалися за результат, підтримували і переживали за мене».

До слова, Аліна Перепелиця стала у громаді третім вчителем початкових класів, яка пройшла сертифікацію.

Про душевні сюрпризи для захисників від покровських першачків…

Про Нову українську школу та малих вихованців-розумах, про давню мрію побачити Стамбул і те, що краще вкладати кошти в емоції від подорожей, ми з Аліною говорили буквально за місяць до повномасштабної війни. Нині Аліна Перепелиця, як і більшість земляків, вкладає кошти у Перемогу над ворогом. Декілька років тому вона почала виготовляти прикраси для волосся. Спочатку для власної доні, а потім й на продаж. Нині кошти від бантиків для маленьких принцес йдуть на ліки для титанів із ЗСУ. Рідний Покровський опорний заклад за понад рік повномасштабної війни перетворився на потужний волонтерський центр. Тут армії допомагають всі — педагоги, батьки й, звісно ж, школярі. Координує волонтерську роботу Людмила Скрипченко. Вони донатять на армію, долучаються до збору коштів на обладнання для земляків-захисників, виготовляють окопні свічки, збирають продукти на фронт, випікають на передову смачненьке. Ну а найменшенькі — цьогорічні першокласники Аліни Перепелиці, як і попередній клас, який пішов вже у середню школу, — залюбки малюють для захисників малюнки.

«Якось ми спілкувалися із головою Спілки учасників АТО Олегом Мотузкою, запитувала в нього, чи потрібні хлопцям дитячі малюнки. Він відповів, що вони для бійців — ніби оберіг і саме дитячі малюнки хлопці чекають найбільше, — розповідає вчителька. –Мої дітки зараз не просто малюють, а виготовляють спеціальні конвертики на фронт, куди вкладають малюнок і маленький сюрприз — пакетик кави чи цукерку, енергетичний або шоколадний батончик. Волонтери, котрі відвозили допомогу у найгарячіші точки фронту, потім говорили, що хлопці радіють таким сюрпризам, мов діти. Бо цікаво не просто отримати малюнок, а розгорнути його, щоб дізнатися, що там всередині. І малим художникам це приємно, і батькам також. Одна бабуся моєї дівчинки казала, що коли вони той конверт запечатують, уявляють, як потім хлопці будуть його розгортати. Нехай здається, що це маленький гостинчик, але все одно він хлопцям душу гріє. Бо маленька підтримка сьогодні теж не останню роль відіграє. Вони відчувають енергетику, тепло, з яким все це малювалося і запаковувалося для них. Малюнок ніби й не важко намалювати, та дитина вкладає в нього душу, позитивні емоції та надії. Це немов привіт з дому. Щось рідне й приємні. А коли це дитячі ручки роблять — то взагалі безцінно».

… і маленькі кроки прекрасних людей, що наближають Перемогу

Нині вся Полтавщина знає про 79-річну Валентину Олексіївну Книш із Покровського. Літня жінка, яка сама живе на одну пенсію, допомагає ЗСУ — виготовляє і продає шкатулочки та коробочки із листівок. Першою про Валентину Олексіївну в соцмережах розповіла саме Аліна Перепелиця. Вона допомагає літній жінці продавати вироби, а на перші виручені 1 700 гривень на прохання майстрині придбала ліки для ЗСУ й передала їх у Спілку АТО.

«Якось увечері мені зателефонували з невідомого номеру, — розповідає Аліна, яку та розмова дуже розчулила. — Жінка представилася. Сказала, що прочитала в газеті статтю про мене, про моїх дітей, що ми допомагаємо ЗСУ. Розговорилися, Валентина Олексіївна й каже: „Дивлюся, ти продаєш бантики, щоб придбати ліки. А я ж теж можу щось руками робити. Згадала, що свого часу робила шкатулочки й ніби непогано виходило. Робила й передавала на подарунок за кордон, знайомим по сусідству дарувала. Я подумала, я ж теж можу допомогти“. Домовилися, зустрілися — і отак продала першу партію шкатулочок. Валентина Олексіївна ще наробила коробочок, виставлятиму їх на продаж. У жінки є мрія — назбирати певну суму на допомогу ЗСУ. То дуже б хотілося, аби ця її мрія здійснилася. Вона живе на одну пенсію, немає пільг, мало рухається, бо є певні проблеми зі здоров’ям. Проте не сидить, склавши руки, хоче бути корисною і допомагати, щиро переживає за наших захисників. Жартує, що на старість стала відомою. Вона — приклад того, що навіть маленькими кроками ми можемо наблизити перемогу. Головне — бажання».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA