Марина Кісенко: «Вишивка — це та ж магія, прадавня і неймовірно сильна»

«Качалочки» і «солов’їні вічка» видавалися чимось поетичним і недосяжним

Життя якось само повертало Марину до її місця сили, де брав початок рід тата й мами, де пульсує енергетичний вузол магічної сили. Жінка зізнається, що хоч серцем і тягне у містечко Гнівань на Вінниччині, де народилася і недовгий час жила з батьками, проте силу і зв’язок із прародом відчула у Кривках — звідки і татів, і мамин рід. Марина отримала чудову освіту й диплом Київського національного університету культури й мистецтв, могла б добре влаштуватися в столиці, зробити кар’єру. Чи були то прояви родинної магії і вплив місця сили, проте дівчині судилося повернутися додому, на рідну Решетилівщину.

Працювала за фахом, 10 років віддала культурі — спочатку художнім керівником у Будинку культури, потім методистом в ЦКД «Оберіг». Та всього лише один захід у бібліотеці кардинально змінив долю Марини Кісенко: туди на майстер-клас запросили знану в Решетилівці вишивальницю, майстриню народної творчості Аллу Кісь. «Вишивка мене захоплювала завжди. Спробувала майже всі популярні техніки — і хрестиком, і бісером, і стрічками вишивала. А от традиційні техніки, як то „качалочки“, „стовпчики“ чи „солов’їні вічка“ були чимось поетичним та недосяжним і видавалися надзвичайно складними. А тут сидить людина — і в неї з-під голки виходить нереальна краса», — розповідає Марина. Вражена побаченим, пішла до Надії Вакуленко, аби напроситися хоч на якісь курси, щоб і собі навчитися таке диво творити. Натомість Надія Вікторівна запропонувала стати студенткою художнього ліцею. На навчання погодилася миттєво, бо вирішила для себе, що бути родом з Решетилівки, жити тут і не вміти вишивати традиційною вишивкою — ну то майже гріх.

Зараз Маринка із посмішкою згадує, яким складним те все здавалося. Згадує, як захоплено стежила за вправністю рук Алли Кісь. Алла Володимирівна відповідала тоді дівчатам: «Ось почекайте: скоро й ви по три-чотири нитки будете, не дивлячись набирати». От зараз якраз так і вишивається.

Про правильний «заряд» і містику древніх захисних знаків

На запитання, чи є у доробку улюблені роботи, Марина щиро відповідає, що любить їх усі. Бо кожна вишита річ — то як дитина. «Вони як діти народжуються, починаючи від задуму до підбору орнаменту, — розповідає жінка. — Подобається вишивати зі старовинних сорочок. Бо знаю, що вони сильні. Хоча й сила буває різна й не знаєш усіх обставин, за яких вона і ким вишивалася. От і буває, що сорочка дуже гарна, а от на енергетичному рівні відчуваю, що ні — це не вишила б. Обираю орнамент інтуїтивно, для кожної людини — свій власний. Вишиванка має бути енергетично правильно заряджена, якщо хочете — намолена. На момент вишивки я думаю про людину, читаю молитви».

Кожна робота Марини Кісенко займає до двох місяців часу. В орнаментиці жінка віддає перевагу не новомоднім трояндочкам та дубочкам, а більш древнім — геометрії, сакральним знакам, ще слов’янській свастиці та символам, які давали силу і захист. Вишиває і білим по білому, і в пастельній кольоровій гаммі чи класичному поєднанні червоного та чорного, та вибір кольору знову ж таки індивідуальний і залежить від людини, для якої ця річ вишивається.

Магічні льолі — для передчасно народжених

Щоправда, є таки у майстрині свої фаворити — льолі. У давнину це була перша, а часто і єдина одежина немовляти. «Люблю льолі, бо дуже немовлят люблю. Я б їх колисала-колисала на руках, навіть безсонні ночі через зубки, що ріжуться, не лякають, — посміхається Марина. — Бо поки воно маленьке, воно твоє. Льолю для дівчаток вишиваю або з білим, або з червоним. Це коли хочеться енергії додати. А потім таки виходить, що ці сорочки потрапляють до тих, до кого потрібно — до діток, які народжені передчасно і їм потрібні сили для життя. Бо не все так просто у цьому світі, а вишивка — це та ж магія прадавня і неймовірно сильна».

Вишивані льолі Маринка неодноразово передавала на благодійність після спільних відшивів — марафонів, що їх влаштовували у групі майстринь. Переважно — до Київського пологового будинку, де народжували майбутні матусі, у котрих вагітність проходила з патологіями, чи самі жінки були з особливими потребами. Отак дистанційно допомагала рятувати чужих немовлят.

«Маємо вишивати і показувати через ці роботи, що Україна — жива»

Потужна енергетика рідної решетилівської землі не відпустила з дому і з початком повномасштабного вторгнення. Хоча спроба поїхати у безпеку в перші дні війни були — заради порятунку Софійки, Ярусі та Андрійка. Та ніби щось зупиняло маму з малечею того дня: приїхали до Полтави та не встигли на перший евакуаційний потяг, другий затримався. Пізно увечері повернулися до Решетилівки. Жінка зізнається, що за всю війну щасливішого дня не було, коли знову опинилася вдома. «Розумію, що вдома я найкорисніша. Бо навіть оберегову сорочку буду вишивати у своєму місті, у своїй улюбленій комірчині-майстерні, де так легко твориться, де молитви за Україну щиро читаються. Поки в нас спокійно, я вдома творю», — говорить Марина Кісенко.

Знову вишивати Марина Кісенко почала у квітні. Шиє оберегові льолі, вкладає у них душу й молитву. Говорить, що довго не наважувалася, та колега із Кременчука наполягла і мотивувала. Тепер і Марина сама «заряджає» на творчість знайомих вишивальниць: радить вишивати сорочки — у такий час вишивається переможна сорочка, на перемогу України і для перемоги її власника чи власниці над будь-якими життєвими обставинами.

Марина Кісенко зізнається: її не полишає відчуття, ніби десь глибоко всередині прокидається пам’ять роду. Тому й вишивати почала знову, бо сам процес — це не лише вид заспокійливого. «Вишивка — це зв’язок поколінь. Наші прабабусі й праматері й не таке пройшли, було важко, але все одно вишивали. Тому й ми маємо вишивати і показувати через ці роботи, що Україна — жива. Кожен на своєму фронті. Наш — творчий. Творчість лікує і дає наснаги жити. Бо коли руйнування і біль перемагає краса — це і є елемент спротиву злу».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA