Сергій ТІТІК: як зелені респіратори ставали чорними, а радіоактивні уламки доводилося відкидати… ногами

Нині діти ліквідаторів аварії на ЧАЕС повторюють за батьками фразу: «А хто, як не ми?», беруть до рук зброю і йдуть боронити Україну. Як батьки 37 років тому ліквідували наслідки недолугих експериментів радянської влади з атомною енергією, так їхні діти зупиняють правонаступницю радянського союзу — росію, що вирішила стерти з мапи незалежну Україну. Діти мали добрий приклад — героїчних батьків. Як от наш земляк, один зі звичайних героїв — Сергій Тітік.

Решетилівські хлопці приїхали на зміну вчителям, агрономам та механізаторам

Сергію Тітіку виповнилося 25 років, коли сталася та страшна аварія на ЧАЕС. На той момент разом із дружиною Валентиною вони три роки як мешкали у Решетилівці: сюди переїхали з Донбасу, де Сергій і народився, а Валя поїхала за коханим із Новосанжарщини. У Решетилівку молоде подружжя закохалося з першого погляду й довго не думали, коли прийняли рішення осісти молодою родиною саме тут.

А 26 квітня 1986 року мирний атом вийшов з-під контролю — вибухнув четвертий енергоблок на Чорнобильській атомній електростанції. Наприкінці липня Сергій Тітік отримав повістку з військкомату, а 29 липня майбутніх ліквідаторів зібрали на співбесіду у військкоматі разом із родинами.

«На той момент про аварію вже дещо знали, бо решетилівські хлопці із „Сільгосптехніки“ їздили в зону аварії вивозити худобу, — згадує Сергій Миколайович. — Знали більше із їхніх розповідей. Тож воєнком усіх зібрав, пояснив ситуацію, а наступного дня — на відправку. Командирували нас від Чапаївської дивізії, що квартирувалася в Лубнах. Тож нас мали доправити у Лубни автобусом у саму частину, та замість того повезли автобусом аж у Білу Церкву: потік людей, яких відправляли в зону ліквідації аварії був такий, що нам банально у Лубнах не вистачило форми. Перевдягалися вже у Білій Церкві».

Так само забракло й рюкзака — його отримали одного на двох разом із земляком із Решетилівки. Тоді вирішили триматися разом і потрапити за розподілом удвох до 32-го полку. Та там був потрібен лише один чоловік, тож Сергія Миколайовича направили до ремонтного батальйону тієї ж дивізії імені Чапаєва. Той призов якраз ішов на зміну вчителям, агрономам та механізаторам, які ліквідовували наслідки аварії: почався серпень, жнива, у полях бракувало робочих рук та й навчальний рік був не за горами.

«Як виявилося, я приїхав на заміну Володі. Прізвища вже не пам’ятаю, вчитель із Лубенського району, років за 40, — розповідає Сергій Тітік. — Нас познайомили, сказали, щоб готувався на заміну, а Володя розповів деякі деталі, бо в армії я прослужив водієм, а тут мав працювати із радіозв’язком, з яким раніше жодного разу не зіштовхувався. Мав добу на інструктаж. На другий день Володимира відправили додому».

Про стада корів, мокрі дороги і рибу, що викидалася з води

Рембатальйон стояв у білоруському лісі поблизу Брагіна Гомельської області. Перший тиждень хлопці нікуди не виїздили — обживалися, переважно виконували в таборі господарські роботи. Уперше виїхали, щоб розвантажити каміння на залізничну колію, що закінчувалася глухим кутом. Сергій Миколайович згадує, що поруч були людські городи з невикопаною картоплею — бадилля виросло вище за людський зріст. Адже з усіх навколишніх сіл мешканців евакуювали. Туди бійці рембатальйону в наступні дні їздили на дезінфекцію — мили шифер на дахах будинків, із сараїв той шифер знімали, дезинфікували двори. Використовували для дезінфекції якусь коричневу суміш із незрозумілим запахом, що більше нагадував хвою. Колеги розповідали, що у обійстях інколи траплялися тварини на прив’язі, яких господарі змушені були залишити під час евакуації, адже домашніх улюбленців заборонялося брати із собою. Тож собак чи корів доводилося відпускати на волю вже ліквідаторам.

Цілі стада корів та коней вздовж узбіч дороги запам’яталися і під час першої поїздки на ЧАЕС — безгоспні тварини безтурботно паслися на траві, ніби й не було тієї страшної катастрофи, що вбивала все навколо абсолютно немирним атомом.

«На станцію їхали по мокрій дорозі, хоча за час перебування в зоні ЧАЕС не було жодного дощу, — згадує Сергій Миколайович. — Дороги постійно поливали й дезінфікували й на території Білорусі, і в Україні. Дня три відгороджували 30-кілометрову зону якраз навколо того Рудого лісу, що вигорів відразу під час вибуху. Натягували колючку, щоб перехожі чи туристи випадково не потрапили до тієї небезпечної зони».

А потім майже тиждень працювали у Прип’яті, на самій ЧАЕС. Сергій Тітік згадує канал, яким вода для охолодження реакторів потрапляла на станцію. Сам канал було викладено плитами, й на цих бетонних берегах лежали чималі щуки й соми — риба сама викидалася з води чи то після зливу гарячої води, чи вже під дією радіації. На самій станції вразила просто гігантська площа й страшна картина зруйнованої величезної будівлі енергоблоку, навколо — розкидані рештки будівлі.

Ніхто з ліквідаторів не знав, скільки рентген вони насправді отримали

«Разом із земляком Степаном Рябокулем та Василем Луб’янецьким із Подолу потрапили в одну групу — отак утрьох і їздили на станцію, — розповідає решетилівський ліквідатор. — Першого дня „бігали“ по дахах третього енергоблоку — скидали уран та графіт у провалля четвертого енергоблоку. Решту часу біля сховища ядерних відходів (за нашими здогадками, бо будівля була під землею, зверху лише земляні накати та двері на штурвалі) встановлювали по периметру огорожу від стіни третього енергоблоку до наливної стіни четвертого, обтягували периметр колючою огорожею в чотири ряди. Навіщо її ставили, так і не дізналися, проте були здивовані, коли приїхали наші хлопці зі станції і розповідали, що на цьому огородженні пустили хлопчиків строкової служби в караул з автоматами. Як так можна було? Ми на даху працювали по три хвилини, біля огорожі — 6–7 хвилин, а далі їде машина — застрибуємо на ходу й виїздимо. А хлопців відправили в караул…»

Сергій Миколайович зауважує: ніхто з ліквідаторів достеменно не знав, скільки рентген вони насправді отримали на станції та в зоні ЧАЕС. Хоча з кожною робочою групою на станції виходив дозиметрист — переважно офіцери з високим званням, котрі хлопцям у батьки годилися. Вони й стежили за рівнем радіації, принаймні намагалися стежити. Після кожного візиту на станцію на виїзді з ЧАЕС бійці повністю змінювали одяг. Сергій Миколайович згадує, як одного разу йому перепала ледь не форма революційного зразка із застібками збоку, іншого разу — ніби лощена, що аж ламалася на тобі. Рівень радіації заміряли і в частині, робили записи.

«Територія станції була така велетенська, що ніхто не знав, де безпечно, а де ні. Коли приїхали на станцію, побачили на даху китайського робота — маленький бульдозер, який повинен був згортати графітові стержні разом із ураном з даху. Техніка не витримала рівня радіації — щось замкнуло, бульдозер на кабелях. А нам було цікаво подивитися: вирішили підійти поближче разом із дозиметристом — старшим лейтенантом, який від нас був не набагато старший. Дозиметр запищав так, що старший лейтенант нас звідти назад аж бігом погнав. У перший день робіт на ЧАЕС нам видали зелені поролонові респіратори, вони так швидко набралися йоду, що стали навіть не коричневі — чорні. Так само швидко жовтіли сумнозвісні респіратори-пелюстки. Що там говорити, якщо під час робіт на даху потрібно було вдягати фартух із просвинцьованого матеріалу, котрий важив стільки, що його складно було вдягти без сторонньої допомоги. Здається, що важив всі 30 кілограмів. Хлопці із 31-го полку, які працювали на даху до нас, радили фартух не вдягати. Бігти в ньому нереально, а зайти на дах можна було лише на 3 хвилини, тому у фартусі час перебираєш — вага вповільнює, ще й коліна настукає так, що просто не побіжиш. Тому військові відразу радили: заскочуєш, хватаєш швабру чи лопату, скидаєш уламки вниз й тікаєш назад. Бувало, що й лопат зі швабрами не вистачало, тому радіоактивні уламки викидали ногами — відбуцаєш чоботом і бігом назад. От тому й незрозуміло, хто скільки радіації набрав», — пояснює Сергій Миколайович.

У зоні ЧАЕС чоловік відпрацював місяць і 10 днів, коли порахували, що бійці рембата отримали свої 16 рентген норми. Насправді ця доза перевищувала «норму» щонайменше у вісім разів…

… Після повернення додому у вересні 1986 року Сергій Тітік ще встиг добудувати Решетилівську компресорну станцію, там проробив до пенсії машиністом технологічних компресорів. Нині на заслуженому відпочинку, жартує, що потягло до землі — відводить душу у саду, городі та у винограднику. Проте справжня розрада для подружжя — то улюблені онуки.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA