Повстанський отаман Андрій Левченко

Андрій Левченко народився 1 жовтня 1895 року на хуторі Гречаний (за іншими даними — Перепелиця) Кишеньківської волості Кобеляцького повіту, в простій селянській родині. У час Першої світової війни дослужився до звання підпоручика, служив у кавалерійському полку Південно-Західного фронту. У 1917 році вступив до української армії. За часів гетьманату Скоропадського вступив до Чорноморської дивізії і з полком приєднався до повстання січових стрільців. Брав Київ з облоговим корпусом Євгена Коновальця. У 1919 році воював з денікінцями та РСЧА. Перехворів на тиф. Повернувшись на рідну Кобеляччину, працював в Кобеляцькому повітовому військовому комісаріаті, потай займався створенням підпільної організації і налагодженням зв’язків з повстанськими загонами. За півтора місяці організаційної роботи зібралося близько п’яти тисяч партизанів. Загальне повстання у Кобеляцькому повіті розпочалося 24 травня 1920 року.

Як Решетилівка переходила з рук у руки

Ударні сили Андрія Івановича Левченка оперували в основному в межах Кобеляцького та Полтавського повітів. Так, загін Андрія Левченка здобув Решетилівку 4 жовтня 1920 року, але невдовзі був витіснений звідси 262-м полком 30-ї дивізії Червоної Армії. Втративши під час бою 15 чоловік загиблими, повстанці залишили селище і через Говтву та Хорішки вступили на терени Хорольського повіту. Там повстанці дізналися, що червоні залишили Решетилівку і 11 жовтня знову зайняли її і перебували там протягом 3-х діб. У Решетилівці до Андрія Левченка приєдналися повстанці отамана Данила Оверченка в основному з допризовної молоді, який нараховував близько 600 чоловік, але зброю із них мали лише сто одиниць. Це були різнокаліберні гвинтівки і мисливські рушниці. Повстанці розгромили Демидівський волревком і вбили його голову — комуніста Попова, а його поплічник Овсій переховувався у верболозі. Невдовзі, в серпні, після успішного нападу на радянські установи в Решетилівці, повстанці зібралися у Глибокій Балці. Але прогодувати таку велику кількість людей було вкрай важко і частина повстанців розійшлася по домівках. З Глибокої Балки поріділий загін Оверченка рушив на Білоцерківку, а звідти на Велику Багачку, де був розбитий червоними. Частину повстанців насильно відправили служити до РСЧА, решта розбіглася і переховувалась до приходу з’єднання Левченка.

Роздавали хліб селянам та визволяли насильно мобілізованих до червоної армії українців

У цей час загони Матвієнка і Красиля у Кобеляцькому повіті вели надзвичайно важкі бої з червоними, які підійшли з Новомосковського повіту. Під час одного з них Красиля було вбито. Матвієнко ж одержав наказ від Андрія Левченка іти на з’єднання з ним. Але не зміг його виконати: під тиском переважаючих червоних сил він відійшов до лісів на річці Самара в Новомосковському повіті, де на той час, за даними радянської агентури, зібралося близько 5 тисяч повстанців. Проти них червоне командування вислало 4 піхотних полки і 1500 кіннотників з 14-ма гарматами. Це були війська, які рухалися з центральних районів РСФСР та Сибіру на врангелівський фронт. Незважаючи на значну перевагу ворога в живій силі та озброєнні, повстанцям вдалося зберегти кадровий кістяк і бази гуртування.

Протягом другої половини жовтня 1920 року, загін Андрія Левченка, уникаючи боїв з військами кременчуцької залоги, які невідступно переслідували повстанців, щодня змінював місце дислокації. Завдяки підтримці місцевого населення повстанці мали точні дані про пересування червоних військ і робили відчайдушні і несподівані напади на органи більшовицької влади і частини РСЧА, головним чином уночі, коли їх відверто не чекали, а в день пересувалися в ярах, байраках та глухих хуторах.

У ніч на 21 жовтня 1920 року загін Андрія Левченка, який за радянськими даними налічував 300 багнетів і 200 шабель, атакував великі склади збіжжя у Сагайдаку, куди російські продзагони звозили реквізований в українських селян хліб для відправки до росії. Захоплене збіжжя та частину майна, що зберігалася на пристанційних складах, роздали селянам.

Під час одного з боїв під Білоцерківкою, Андрій Левченко зазнав поранення у праву ногу, але командування загоном він не припинив, хоча пересувався лише на коні. Повстанці вели дії не тільки в Кобеляцькому та Полтавському, але й заходили до Переславського та Київського повітів. Так 11 листопада повстанці були в Опішні, де розігнали волвиконком, спалили його документи, реквізували майно декількох сімей «радянських службовців», які встигли поховатися. Повстанці також перехопили великий транспорт із хлібом, який рухався із Зіньковського повіту до Полтави, і роздали його селянам. Того ж дня вони звільнили 400 насильно мобілізованих до РСЧА юнаків, яких під охороною червоноармійців та міліції росіяни етапували до Полтави.

Загін повстанців розбила дивізія Котовського

На початку червня 1921 року повстанський загін Андрія Левченка, що складався з 120–150 шабель, вирушив назустріч махновцям, які на той час перебували Полтавщині, і в районі Решетилівки на короткий час приєдналися до них. Але далі загін не рушив за межі постійного оперування. Тактика повстанців полягала в тому, щоб уникати боїв з переважаючими силами Червоної армії, завдавати раптових ударів окремим її частинам, а в разі небезпеки розсіюватися на дрібні загони і відриватися від переслідування.

Весною 1922 Андрій Левченко перебрався до Катеринослава (сучасне місто Дніпро), але вже у травні був затриманий. Однак і без отамана боротьбу продовжували його військові побратими. І лише у вересні 1922 року загін Кримської дивізії Котовського після 4-денного переслідування у Липовецькому повіті розбив «загін Левченка».

Сам Андрій Левченко на допитах в Катеринославській губЧК визнав себе поборником ідеї незалежної Української держави, за переконанням націонал-соціалістом та ідейним петлюрівцем, і з групою товаришів був розстріляний 8 березня 1923 року. До речі кримінальна справа Андрія Левченка, яка зберігається в архіві УСБУ в Полтавській області, була звільнена від грифів «Секретно» і оприлюднена лише в 2005 році, коли Україна почала нарешті повертати із забуття власну історію та пам’ять про героїчних земляків…

Юрій Кісіль