Жінка, яка пече патріотичний хліб Перемоги

Жінка, яка пече патріотичний хліб Перемоги

Хліб, спечений нашою землячкою Іриною Горулько на фронт, легко впізнати за трафаретом, що став вже фірмовим знаком — тризубом на пухких домашніх паляничках.

Наші мудрі предки вважали: дім живе і дарує енергетику життя, допоки в ньому пахне хлібом і доки в ньому печуть хліб. Цією правічною мудрістю керується й Ірина Горулько й добре знає: щоб будинок почав дихати — треба спекти хліба. За понад рік повномасштабного вторгнення на свої домашній кухні вона спекла сотні й тисячі паляниць домашнього, вчиняного на дріжджах, запашного і смачного хлібчика. Того самого, в якого, як у дитинстві — найсолодший і найсмачніший окрайчик. Це підтверджують й фото та відеозвіти з передової, де захисники пригортають до грудей чи не найдорожчий гостинець із тилу — хліб, що пахне домом, заряджений на перемогу щирими молитвами пекаря.

Про захоплення кулінарією і власні майстер-класи для решетилівських господинь

Ірину Анатоліївну в Решетилівці й далеко за її межами знають, як талановитого та вправного кондитера. Кожен її десерт, тортик, коровай чи пасочка — то справжній шедевр кулінарного мистецтва. Його, до слова, пані Ірина професійно почала освоювати вже у зрілому віці: напередодні Нового 2014 року у жінки з’явилася ідея оригінально прикрасити сімейну ялинку не звичними кулями-прикрасами, а справжнім імбирним печивом. І хоч той перший досвід не вдався стовідсотково, зате Ірина Горулько знайшла «своє» хобі, яке змінило її життя і додало йому нових захопливих барв. Далі були вартісні майстер-класи у маститих і знаних кулінарів та кондитерів, вдосконалення власної майстерності.

Завдяки Ірині Горулько не одна решетилівська господиня повірила в себе і свої кулінарні здібності. Адже своїм захопленням та секретами виготовлення того ж імбирного печива пані Ірина охоче ділилася із землячками. Бо знання, як то кажуть, за плечима не носити, а тому, хто ділиться ними, всесвіт повертає сторицею. Ось і Ірина Горулько на прохання решетилівських господинь із задоволенням влаштовувала бюджетні авторські майстер-класи. Адже розуміла, що не кожна її землячка мала можливості потрапити на навчання до відомих кулінарів. А майстер-класи Ірини Анатоліївни для деяких її учениць стали справді знаковими і першим кроком на шляху до власної справи — виготовлення на замовлення того ж печива та іншої смакоти. Ті уроки і свою наставницю колишні учениці згадують із вдячністю, а вона — підтримувала, заохочувала і щиро раділа успіхам колегам по цеху.

Замість вишуканих десертів — хліб на фронт

А потім було 24 лютого минулого року і повномасштабна війна… Ірина Горулько зізнається: руки опустилися. У ті перші страшні дні думали про порятунок дітей та онуків, бо ніхто ж не знав, куди дійде ворог і де він зупиниться. А коли пройшов перший шок, почала шукати, де б себе подіти і чим допомогти.

«Телефонувала у нашу громаду, коли якраз пішов потік переселенців. Запитали, скільки можемо прийняти людей вдома. Я сказала, що можемо прихистити 3-4 людини, родину можу прийняти. За місяць зателефонувала жінка з Харкова. Вона з чоловіком та двоє дівчаток жили в нас два місяці. З Донбасу приїхала сестра (я сама з Краматорська), коли там почалися обстріли», — розповідає Ірина Анатоліївна.

Отак, мов у теплій і безпечній рукавичці, у будинку пані Ірини жило 12 чоловік — харків’яни, донеччани, полтавці. Жили дружно, підтримували та допомагали один одному. Та невтомна й енергійна Ірина Анатоліївна мала щось робити. Тож знову повернулася до своєї улюбленої справи, щоправда цього разу замість десертів почала готувати більш практичну випічку, що могла довго зберігатися в польових умовах фронту. Пекла пряники та передавала у решетилівський волонтерський центр. Випічку також відвозила до Полтави — волонтеру Вікторії Мірошніченко. За цією мужньою, незламною жінкою з неймовірною силою волі та енергії пані Ірина стежила у соцмережах і щиро захоплювалася нею. Спостерігала за її роботою, а потім наважилася, написала повідомлення і запропонувала свою допомогу. Вікторія відповіла — і до Полтави поїхали ящики з-під бананів, догори наповнені пиріжками, булочками та хлібом.

120 паляниць — за півтори доби

Зараз Ірина Анатоліївна не розпорошує сили — пече на фронт захисникам хліб та булочки. Жінка розповідає, що сама ідея з хлібом з’явилася після того, як почула дику історію про те, що нашим хлопцям, які стояли під Сумами й Черніговом, підприємливі «ділки» возили хліб і дорого продавали. «Серце краялося від таких звісток, — зізнається Ірина Анатоліївна. — Вирішила відтоді, що буду займатися одним — пектиму хліб».

Тож відразу з чоловіком Олександром Максимовичем закупили всі необхідні інгредієнти — борошно, олію, сіль, дріжджі, яйця, вершкове масло. Коли земляки почули, що Ірина Горулько пече хліб на фронт, почали телефонувати, пропонувати допомогу з придбанням всього необхідного для запашного домашнього хлібчика. Волонтери повезли борошно.

Домашня пекарня пані Ірини ні на мить не зменшує обертів. На звичайній кухні жінка випікає хліб майже заводських обсягів. Допомагають сестра із чоловіком. Хліб печуть залежно від потреб. Буває, що й уночі доводиться братися до роботи, коли знають, що решетилівські волонтери планують великі відправки допомоги на передову. «Найбільше випікали 120 хлібин за раз. Порахували, що це десь за півтори доби: вночі поспали чотири години — і пекли далі. А так переважно випікаємо 60-70 буханців на день», — розповідає наша героїня.

Хліб, що пахне домом

Найскладніше — це термінові замовлення, коли бракує часу, коли у пекаря від сили є 8 годин. Адже випікає пані Ірина смачний дріжджовий хліб й не може порушувати технологію. Тісту потрібен час, аби воно правильно висходилося, а ще його необхідно добре замісити. «Не можу порушити технологію, щоб відправити на передову хлопцям не хліб, а буцики. У мене хліб пухкий, він повинен смачно пахнути домом, щоб піднімати їм настрій, щоб вони відчували, що ми за них переживаємо і піклуємося», — говорить Ірина Анатоліївна.

Її хліб справді пахне домом. Здається, що цей смачний запах можна відчути навіть через монітор ноутбука, коли переглядаєш світлини. А ще він естетично красивий. Кулінар не зраджує собі: навіть фронтовий хліб від Ірини Горулько прикрашений. Жінка розповідає, що побачила у київського пекаря трафарети на хлібові — він козаків малював. У пані Ірини на той момент був трафарет тризуба. Отак і з’явився решетилівський патріотичний хліб. Зараз його впізнають бійці на передовій і через волонтерів передають подяку та вітання чудовому пекарю.

Після теплих фронтових привітів на втому пані Ірина не зважає, хоча випікання хліба у фактично промислових об’ємах — справа забарна. Зізнається, що насправді втомлюється тоді, коли волонтери Діана Танько чи Віталій Луценко не телефонують і не просять, щоб пекла хліб. «Отоді я втомлююся і переживаю, бо знаю, що є такі точки на фронті, де у хлопців немає навіть води, — додає жінка. — От інколи запитують, а чому не печиво, чому хліб? Так, печиво — це добре й смачно. Але коли в тебе буде отут маленький буханець хліба за пазухою і склянка води — ти вже будеш ситий. Тому й випікаю зараз хліб і солодкі булочки. В дитинстві ми намазували той окраєць смальцем, олією чи цукром — і вже наїдалися. Зап’єш стаканом води — і ситий. Та й хлопці зараз на таких позиціях, що й готувати ніяк під обстрілами, аби що до рота вкинути. Часто земляки передають тушонку й сало. А що до них? Шматок домашнього запашного хліба».

Ірина Горулько не лише пече хліб для наших мужніх захисників, а й донатить на потреби невтомних волонтерів. І щиро вірить в наші ЗСУ і в Перемогу. А вже після неї обов’язково приготує свої легендарні імбирні пряники і ніжні мусові тістечка, що тануть у роті, коли за святковим столом з нагоди Перемоги збереться вся велика й дружня родина.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA