Сухорабівка: спогади про вишивку

І сьогодні у рубриці «Ретроспектива» ми хочемо познайомити вас із доробком «Пошук» Сухорабівської ЗОШ I-III під назвою «Вишита сорочка — душі моєї оберіг» за напрямком «Історія та культура рідного краю» за 2012 рік. Звісно, що ми робили деякі корективи у роботи учнів, які занотовували спогади земляків.

Сорочка на кожен день була дуже грубою, рудою і від такого одягу на шиї з’являлися виразки

Почнемо зі спогадів Тетяни Павлівни Семененко (1890–1983). Від неї дізнаємося, що вона була восьмою чи дев’ятою дитиною в родині. Під час пологів мама померла, а маленьку Таню забрала до себе старша сестра Катерина, яка на той час вже була заміжня. Все життя дівчинка звала рідну сестру мамою, а племінників мала за рідних братиків та сестричок.

З раннього дитинства вона пам’ятала, як до них у хату зимовими вечорами сходились жінки і дівчата. Катерина готувала нехитру вечерю, а гості теж несли у торбинці щось перекусити. Господиня змочувала у чомусь масному смужечку старої ганчірки, змійкою скручувала у жерстяній баночці, залишаючи піднятим лише кінчик, який потім і підпалювала. Це було таке освітлення. За зиму стіни в хаті від кіптяви та диму від такого каганця ставали чорними.

Жінки вмощувалися на соломі навколо вогника, діставали з торбин полотно, голки, нитки і вишивали. Тут же кроїли і шили полотняні сорочки. Нитки були в основному чорні та червоні. Полотно здебільшого було своє, бо у кожного на грядці росли коноплі, які восени рвали, замочували у Бистриці чи Ямі, потім на саморобних станках (верстатах) ткали полотно.

Відбілювали тканину білою глиною, але вибілювалось не все полотно, а тільки для святкового одягу. Сорочка на кожен день була дуже грубою, рудою і без особливих вишивок. Від такого одягу на шиї інколи з’являлись виразки. Сім’ї тоді були великими, а тому одягти всіх було неможливо, особливо дітей. То й ходили вони в недоносках.

Десь з семи років Таня почала працювати на пана. Все літо полола кабаки, а восени пан давав за роботу мідного п’ятака. Вранці дід (батька Тетяна чомусь ніколи не згадувала) запряг коней і вони поїхали в Биняківку (Буняківку) на базар. На зароблені гроші купили Тані стрічки і м’яку тканину в квітках на першу нову спідничку, до цього ходила лише в полотняній довгій сорочці. Тут же накупляли ниток, голок, іншого краму, і вже взимку дівчинка сама почала вишивати. Робила це Тетяна до глибокої старості.

Роботи сухорабівських майстринь цінувались досить високо, але платили їм мало

Наступна розповідь Євдокії Сергіївни Шапар (1910–2004). Жили вони, за спогадами жінки, дуже бідно, бо батько помер ще молодим, залишивши трьох дітей. Дуня з семи років пасла в Закопі корів. Одного разу різко похолодало, пішов сніг, почали замерзати калюжі. Дівчинка була легко одягнена і боса, а тому захворіла. Довгий час Дуня не ходила, залишилась інвалідом на все життя, а тому виконувала сидячу роботу, дуже багато шила і вишивала.

В 1935–1936 роках в село Сухорабівку приїхала Паша Петрівна Пальчик і організувала кустарне виробництво з місцевих вишивальниць. Євдокія Сергіївна з першого дня працювала в ньому разом із Палажкою Жванко, Марією Дрозд, Ялосоветою Шапар. Паша Петрівна привозила тканину, нитки, візерунки (орнамент). Володіли майстрині не одним видом технік вишивки. Здебільшого шили без канви, зазвичай у дві нитки.

Спочатку шили білим по білому великі скатертини, потім сорочки. Самі кроїли, шили лише руками, а потім вишивали українські сорочки згідно традицій рідного села. Замовлень було дуже багато. Інколи ночами майже не спали, щоб вчасно виконати замовлення. Шили при світлі каганця чи свічки. За свою роботу отримували копійки. За вишиту скатертину, вишиту з чотирьох сторін білим по білому, платили від 3 до 4 карбованців. Виконані роботи відвозили до Решетилівки, адже кустарі були філіалом художньо-промислової артілі імені Клари Цеткін. Роботи сухорабівських майстринь цінувались досить високо, але платили їм мало.

В кінці травня — на початку червня 1941 року отримали велике замовлення від Київського художнього (чи народного) колективу на пошиття чоловічих і жіночих сорочок. Це було перше невиконане замовлення. Залишилось воно в руках кустарниць згадкою про той страшний рік. Вишивальниці перетворили рукави недошитих сорочок на рушники, дошивши на них хрести, бо майже всі після війни залишились вдовами з малими дітьми. У Євдокії Сергіївни такий рушник висів над її ліжком майже 60 років.

Після війни кустарну філію у Сухорабівці не відновили

Остання розповідь Олександри Панасівни Омельяненко (1926–2019). В Сухорабівку приїхала Паша Петрівна Пальчик, яка організувала артіль (кустар). Сусідка Настя Корніївна Циган пропрацювала в кустарі весь час, доки він існував. Вона розповідала, що замовлення і матеріал для роботи — бязь (нитки), тканину, зразки вишивок — привозили з Решетилівки, з артілі ім. Клари Цеткін. Туди ж відвозили готові роботи.

Роботи кустарниць оцінювались дуже високо. Проте й вимоги до вишивальниць були дуже високі — не можна було помилитись в жодному хрестику. Примушували розплутувати і перешивати заново. Шили рушники, сорочки, скатертини. Коли річ була велика — шили кілька вишивальниць. Для прикладу велику скатертину шили втрьох — Настя Корніївна Циган, Євдокія Іванівна Лисенко, Марія Михайлівна Михайлик. Також в цій артілі довгий час працювала Любов Максимівна Калитка, яка пізніше після Паші Петрівни Пальчик очолювала кустар до його закриття.

Після війни кустарна філія не відновила роботу, але у спадку селян Сухорабівки зашилось багато гарних витворів мистецтва, які вони бережуть і шанують, використовують під час найголовніших подій як обереги і символи духовності, краси і нерозривного зв’язку між поколіннями.

Юрій Кісіль