Варвара Соколовська — борець за волю України

Варвара Степанівна була носієм українських звичаїв і обрядів, національних оберегів. А ще вона була вірною дружиною репресованого поета, художника, бандуриста, священника, лауреата Міжнародної премії Фонду імені Тараса Шевченка, громадського та політичного діяча Миколи Олександровича Сарми-Соколовського. Сарма (назва річка) — це творчий псевдонім, адже під своїм прізвище друкуватися поету було суворо заборонено.

Народилася Варвара Степанівна 17 грудня, в день святої Варвари, в сім’ї козака Степана Климка на хуторі Климки Абазівської (Єлизаветинської) волості Полтавського повіту Полтавської губернії. Село Климки (але вже в складі Решетилівського району) припинило своє життя у 1970-х роках. Варвара Степанівна згадувала про своїх батьків, як добродіїв у ставленні до людей. Мама Явдоха вчила її: «Якщо хочеш сусідам чи родичам понести пиріжок чи грудочку молозива, то вибирай найкращий шматочок». Це уміння робити добро передалося і Варварі Степанівні. Варвара після школи закінчила Полтавський м’ясо-молочний технікум. Займалася велоспортом та була переможницею багатьох змагань як на республіканських, так і на всесоюзних доріжках, а згодом закінчила Полтавське педагогічне училище.

У 1942 році гестапо розстріляло 12 оунівців, зокрема і Діну Соколовську, першу дружину Миколи Сарми-Соколовського. Овдовілий священник залишився сам із трирічною донькою Оксаною на руках. На допомогу отцю Миколі прийшла прихожанка Варвара Климко. Вона стала отцю Миколі дружиною, а дитині матір’ю.

Із Полтавщини сім’я відправляється на Буковину, в село Раранча Садгірського району. Тут в 1943 році в подружжя народилася донка Леся, а 1944 року — Євгенія. Отець Микола брав участь у діяльності ОУН-УПА. Доводилося ховатися від переслідувань, і подружжя було змушене перебратися до Коломиї.

У 1948 році Миколу Олександровича заарештували. Того ж дня потрапила під арешт і дружина Варвара. Залишилися без батьків троє дітей: Оксані на той час було десять років, Лесі — п’ять, Євгенії — лише три. Ще довгі роки Варварі вчувався плач дітей.

Миколі Олександровичу винесли вирок — 25 років радянських таборів. На 25 років позбавлення волі засудили і Варвару лише за те, що знала про участь чоловіка в ОУН, але не донесла чекістам. Варвара Степанівна пригадувала, як вона зустрілася з чоловіком на пересильному пункті перед відправкою у табори. Колону чоловіків повели в один бік, а жінок — в інший. Посередині — смужка 2 метри, на якій вартують конвоїри з автоматами. Колони зупинилися. Микола зустрівся очима з Варварою. Вони забули про небезпеку. Не питаючи дозволу, кинулись назустріч одне одному, обнялися. Охорона просто отетеріла, а колони завмерли. Політв’язні впали на коліна, і слізьми окропили землю, дивлячись на закохану пару. Через декілька хвилин конвоїри прикладами розвели чоловіка і дружину. І знову рушили: чоловіки-праворуч, жінки ліворуч. Надалі Варвара Степанівна відбувала покарання у Мордовських таборах, а Микола Олександрович в Інті.

Подружжя таки дочекалося Хрущовської відлиги, і повернулися додому. На той час Оксані було вже двадцять три роки, Лесі — вісімнадцять, а Євгенії — шістнадцять. Варварі Степанівні пощастило доглядати онуків та правнуків. До 1974 року вони разом проживали в Луганську, а потім переїхали до Новомосковська, на вулицю Українська №1.

Сім’я Соколовських навіть після реабілітації переживала постійні переслідування та допити, обшуки попередження, залякування. Варвара завжди підтримувала свого чоловіка. Була у нього особистою друкаркою. Друкували його вірші, новели, спогади, допомагала в створенні Новомосковського ансамблю бандуристів, організації ОУН, міського об’єднання «Просвіта», Товариства політв’язнів і репресованих, Народного руху, жіночого товариства Олени Теліги. Упорядковувала твори, які залишилися після смерті Миколи Олександровича. Та, на жаль, на опублікування їх не вистачало коштів.

Варвара Степанівна та Микола Олександрович Соколовські разом поховані на міському цвинтарі у Новомосковську (нині місто перейменовано на Самар, на Дніпровщині).

Юрій Кісіль