Нищення голодом: як росія намагалася здолати вільний спротив українців

Україна пережила три хвилі голодоморів, найстрашнішим і найкривавішим із яких був голод 1932–33 років, початок якого був організований радянським режимом саме у квітні-травні 90 років тому.

У рубриці «Ретроспектива» сьогодні хочемо навести факти про ті страшні події, які свого часу були описані в газеті «Голос Полтавщини» в 1941–1943 рр. (за матеріалами П. Гапчич, Ю. Юхимець та інших архівних даних, які зберігаються в ДАПО). До слова, те, як сьогодні окупанти вивозять українське збіжжя із окупованих Херсона, Донеччини та Луганщини, до болю нагадує «подвиги» москалів майже століття тому.

Матір забрали за гнилу картоплю

…1933 рік. Люди тікають із села, пухнуть з голоду. Ось свідчення очевидців, що були описані у «Голосі Полтавщини»:

— Беріть, все рівно ми картоплю всю зібрали, а це…гниль, — буркнув милостиво бригадир і пішов.

Малий Микола з матір’ю зраділи. Ще б пак! Їм дозволили забрати гнилу картоплю. Ось десь десяток є, ось уже півтора….

— Мамо дивися, до нас автомобіль їде! — гукнув Микола, побачивши, як з дороги звернуло авто.

І насправді біля них авто зупинилося. Звідти вилізла товста людина у формі ГПУ. Дихаючи перегаром горілки, людина спитала:

— Ви що робите?

— Та що ж, беремо ось цю гнилу картоплю.

— Ага, крадете!

— Ні, нам дозволили, — відповідала перелякана мати.

— Що? Пашпорт твій?

— Боже! Нам бригадир дозволив… Їсти хотіли…

— Мовчать! Пашпорт давай. Ось такі і грабують совєтську владу!

Він поїхав, сховавши до кишені материн пашпорт. На другий день Микола прийшов з школи. Дома нікого не було. Він знав — хворий батько на роботі, а мати… де мати? Її теж немає. Пройшла година, друга, уроки вже повчив, а її немає.

— Піду до сусідки, може вона знає де мати.

У сусідки Микола почув страшну звістку… Матір забрали. Через якийсь час її заслали до далеких таборів. А це 5–10 років. Батько помер з голоду.

Села перетворювали на руїни

А ось інше повідомлення з газети «Голос Полтавщини» про Голодомор 1932–1933 років у селі Плоске. На той час воно було одним із найстарших сіл Решетилівського району на тихоплинній річці Полузір’я. Раніше тут біленькі хатки села були облямовані вишневими садочками та левадами. В далині від села текла невеличка річка Плесо. Трохи збоку, на пригорку, стояла гарна кам’яна Вознесенська церква — гордість і краса села. Недалеко були поміщицькі маєтки — А. Ф. Жиглова та Я. Ф. Орандаренка. Навкруги останнього був великий гарний садок, який був обгороджений кам’яним парканом. Селяни, до приходу більшовиків, жили досить заможньо. Всього було вдосталь. Але настали часи лихоліття. Колективізація, 1933 рік… Заслання, розкуркулення… Знищено було цілі хутори, як от: Макари, Ляхівка, Тарани та багато інших. За той рік вимерла більша половина села. Село було перетворено на купу руїн, що поросли бур’янами. Селяни намагалися тікати до міста, або на Донбас, але в основному гинули в степах та яругах. Не краще було становище і після голодного року. За «палички-трудодні» безпросвітна праця в колгоспах остаточно виснажила селян нашого краю.

Про млинці з подорожників, котлети з лопухів і суп із чобіт

За спогадами очевидців, наші люди, щоб врятуватися, їли в той період «суп з чобіт, кори та соломи». Квітки акації та зелену лободу змішували з шебуршинням від кукурудзи, розтовченими качанами, інколи з крихтами отрубів, і цю суміш варили. Старі кістки теж виварювали в кастрюлях, роздрібнювали та з’їдали. Розтирали і їли ряску. Солому товкли в ступі разом із половою просянки і гречкою, з домішками кори з дерева. Навесні збирали траву-подорожник, змішували з отрубами і пекли млинці. Коріння з лопухів взагалі їли сирими. А вареними або печеними, замість картоплі додавали в суп, або робили з них котлети та млинці. З липи готували «щоденники», маторженики, або липники (липянки). Навесні пекли «щоденники» із розтертих бруньок липи, а липники з листя самої липи. З насіння льону пекли млинці. Був у раціоні наших пращурів і бур’ян-суп — бур’ян збирали на городах та полях, варили суп із облущених шматків кукурудзи, залишків проса та бур’яну. Зазвичай від такого супу у людей хворіли шлунки. Кропиву збирали навесні, її молоде листя сушили в печах і готували млинці на воді. Їли жолуді — їх збирали в лісах, посадках, товкли в ступці на муку, змішували з кукурудзою і готували млинці. Із кавунів готували бекмес — згущений сік. Зі жмиху — побічного продукту після вижимки олії із соняшника, рапса, сої та льону, готували млинці. А ще із кори чи деревини — розпилювали тернову, або яблуневу колоду над простеленим полотняним рядном і потім смажили млинці із обпилок. А ще — із товченої трави та люцерни. Із гілок вишні та малини готували узвар та чай. З бояришника і шипшини варили узвар і відвар, настійки та сиропи. Терен збирали взимку. З плодів варили узвар. Бували випадки, коли голодні діти атакували ці деревця і ковтали плоди з кісточками. Після такого вони помирали в страшних муках. А ще, як згадували очевидці, на той час у селі не гавкало, не мявкало і не цвірінчало…

Та навіть страшним Голодомором-геноцидом москалям так і не вдалося зламати українську націю — яка нині веде визвольну боротьбу проти російських окупантів, щоб вже ніколи не допустити повторення Геноциду і нищення українців!

Юрій Кісіль