Мамина наука: бути людяними, шанувати старших і любити свою Україну

Свій день народження Олена Сергіївна Кулинич святкує за декілька днів до Дня матері та Всесвітнього дня вишиванки. Цього дня берегиню роду, як і завше, віншувала уся чимала родина — діти, онуки та правнуки. Як і годиться, з іменинним тортом та подарунками. І цього дня поважна іменинниця знову загадала найсокровенніше і найголовніше бажання для себе і для України, яку так любить — «Перемоги! Перемоги! І ще раз Перемоги»!

Олена Сергіївна добре знає, про що говорить. Бо у такому поважному віці, коли мала б радіти онукам та правнукам, милуватися квітами, які так любить, переживає вже другу війну за своє життя й знову стала свідком геноциду власного народу. Проте палко вірить у перемогу України й щиро молиться за її захисників. А материнські молитви, як відомо, мають таку силу, що немає їм у цьому світі жодної протидії.

Гірко плакала, коли «товарняк» віз на роботу до Німеччини

Життя до Олени Кулинич (у дівоцтві — Суржко) не було занадто лагідним. Родина була любляча та дружня, окрім Оленки у сім’ї підростало ще двоє старших дітей — брат Борис та сестра Марфа. Народилася у 1925 році у селі Суржки Великобагачанського району, пережила страшний Голодомор у 1933 році. Батькам тоді дивом вдалося вберегти від голодної смерті своїх дітей. Та коли здавалося, що найстрашніше лишилося позаду, в мальовниче село прийшла нова біда — війна.

Разом із іншими дівчатками, Оленку в товарному вагоні повезли з рідної України на чужину — на тяжку працю до Німеччини. З того часу жінка майже нічого не пам’ятає. Єдине, що згадує — як гірко плакала з дівчатами у наглухо зачиненому вагоні товарного потягу, що мчав їх далеко від рідної землі. Пам’ятає лише, що працювала у місцевого господаря на фермі, доїла корів. Було нелегко, проте фермер був на диво уважний та добрий до малого дівчати. Решту не може пригадати. Це певною мірою стрес, а мозок і пам’ять запустили своєрідний механізм самозахисту, викресливши погані спогади. Тим більше, що про полон і роботу в Німеччині у радянському союзі соромно було говорити. А ще ж залякували, щоб не говорили зайвого, то жінка й боялася згадувати ті часи. Нині покійний чоловік Олени Сергіївни теж боявся словом прохопитися про німецьке «заробітчанство» дружини, навіть старша донька Галина пам’ятає, як батько говорив мамі: «Цить, і нікому не кажи»…

…Повернувшись із Німеччини Оленка знайшла своє щастя у Хорольському районі — вийшла заміж у село Грушине за Івана Кулинича. Прожили душа в душу все життя, виховали двох чудових донечок. Працювала важко, проте легкої роботи у колгоспі, напевно, й не було. Спочатку то була ферма, потім роботу доярки змінила на працю на свіжому полі — у ланці. Довгий час була ланковою. Дівчата теж допомагали мамі сапати буряки. Й навіть коли вже вийшла на заслужений відпочинок, не могла всидіти вдома без роботи. Тому повернулася в господарство, підробляла різноробочою. З тих часів збереглися старі блокноти, в яких Олена Сергіївна детально занотовувала, де і якого дня працювала. Серед звичних «відкидали сніг», «перебирали картоплю» є й екзотичні записи на кшталт «була на шовкунах». На той час у колгоспах вирощували спеціально виведених українських шовкопрядів, котрі забезпечували шоковою ниткою весь СРСР. Та нитка була надзвичайно міцна та еластична: із українського шовку шили парашути, використовували нитку в хірургії та виготовляли модний крепдешин. Та щоб виростити одного шовкопряда з гусені до кокона, за місяць потрібно було згодувати ненажері тонну листя шовковиці. Те листя й рвали Олена Сергіївна «на шовкунах». І так само швидко за пару днів у ручну збирала кокони.

«І в полі працювала з піснею, і вишивала з піснею, бо під неї й узор краще на полотно лягав»

Та за часто важкою роботою Олена не забувала й про прекрасне — про вишивку. Голку до рук брала після роботи й після того, як попоралася по господарству вдома. «Прихожу з роботи — і допізна шию», — згадує жінка. — Беру до рук голку — а на душу пісня лягає. Напевно, ніколи мовчки не вишивала. Бо і в полі працювала з піснею (так навіть важка робота легшою здавалася) і вишивала з піснею, бо під неї й узор краще на полотно лягав. У повоєнному селі світла не було. Каганець чи гасова лампа з’явилися значно пізніше. А так скручувала віхоть, клала у черепок, вмочувала в керосин чи солярку, щоб давало якесь світло. От із таким світлом і шила».

Та навіть у напівтемній хаті думки у вишивальниці були світлі. Ще бабуся Олени Сергіївни навчила малу онуку вишивки й того, що на сорочках та рушниках вона не просто візерунки шиє — сакральні символи, закликає долю і щастя тому, для кого це шилося. Візерунок у купі з кроєм та способами носити цей одяг настільки гармоніювали з навколишнім світом, що вишиванки нині вивчають навіть сучасні фізики та астрономи. Й диву даються вчені — звідки всі ті майже космічні знання у наших предків. Бо вишивка — це справді магічний процес. Адже жінка бере голку трьома пальцями, так, ніби має покласти хресне знамення. Енергія людини через електромагнітні лінії долоні акумулюється на кінчиках пальців і через голку-провідника, вшивається в тканину. До того ж нитка при вишиванні кладеться на полотно у вигляді спіралі. Це — символ світобудови і нескінченності, що закладає і зберігає у вишивці всі думки і побажання того, хто вишиває. От тому й Олена Сергіївна за вишивку завжди сідала з добрими думками, щирою молитвою і лише найкращими побажаннями. Так що розповіді про захисну енергетику сорочок — то не красиві легенди. Такий одяг у руках вишивальниці перетворюється на справжній акумулятор живої енергії, «зарядженої» на добро.

Цю потужну енергетику відчувають і нині доньки та онуки Олени Сергіївни, коли вдягають вишиті нею сорочки. Таких у родині збереглися аж дві скрині. Окрім сорочок — плахти та рушники. А на них між візерунками вишиті, ніби мантра, слова щирої молитви. На одному з рушників, мов заклик до Всесвіту, Олена Сергіївна вивела нитками: «Шила і Бога хвалила, щоб моя доля була щаслива».

Про виховання, гордість роду і щиру віру в Перемогу

Вже декілька років, як Олена Сергіївна не вишиває — зір не той та й роки беруть своє. Натруджені очі відпочивають у інших барвах — живих, квіткових. Жінка дуже любить квіти, її двір буквально потопає у різноманітті кольорів живої палітри. Донька пані Олени — Галина Шкурупій — із посмішкою розповідає, що навесні й грядки не садили, доки квіти не посіяли.

Попри поважний вік, Олена Сергіївна веде доволі активне життя. Охоче береться допомагати донькам, коли ті готуються до свят, перепитує: «А чим я можу допомогти». Дуже любить готувати, у її домі завжди пахло духмяними пиріжками та здобою, бо в бабусиній хаті має бути напечено усілякої смакоти, аби було чим частувати онуків та правнуків.

«У нас була дуже проста селянська сім’я. Я й своїх дітей навчаю людяності й простоти — бо це найголовніше. І для дітей, і для онуків, — розповідає донька Галина про те, як їх із сестрою Танею виховували батьки. — Правильні аж занадто — так батьки виховували, і я своїх дітей також. Батьки важко працювали в колгоспі, та попри важку роботу мама була дуже турботлива і нас такими виховала. Нас вчили не цуратися праці, бути людяними. А ще — любити свою країну, дотримуватися традицій і шанувати старших».

Старших у родині щиро шанує й молоде покоління: п’ятеро онуків — Сергій, Саша, Наталочка, Сергій та Ангелінка і четверо правнуків — Саша, Юля, Микита і наймолодший Дмитрик. Тому онуки й правнуки під час кожного візиту спочатку їдуть навідати прабабуню. Так і має бути — говорить пані Галина й зізнається, що пишається тим, що діти й онуки так шанують берегиню роду. Бо як показала нинішня війна, найголовніше в житті — це сім’я і міцні родинні стосунки.

У поважному віці Олена Сергіївна стала зіркою Фейсбуку. Усе завдяки дітям та онукам, які й берегиню свого роду шанують, і її вишиваний спадок зберігають. «Це ж маминими руками зроблене, там стільки її енергії, любові, добра, душі вкладено. Ті сорочки аж душу гріють. Зараз я їх за жодні скарби світу не віддала б. Це гордість нашого роду», — зауважує донька Галина. Мамині скарби вона періодично виймає зі скрині, влаштовує фотосесію сорочкам та рушникам, весільному вбранню, у якому Олена Сергіївна заміж виходила. Світлини викладає у соцмережах, а потім читає мамі захоплені коментарі від користувачів, яких вразили старовинні сорочки та самобутні рушники.

За новинами Олена Сергіївна дуже уважно стежить, знає, що відбувається в країні та рідному селі, слухає радіоприймач, ще й доньці переказує. Серце крається від новин про загиблих бійців на передовій, засмучується через чергові обстріли мирних українських міст. Дуже боляче переживає всі страшні новини й лає путіна, говорить, що то нелюд, через якого стільки невинних дітей на фронті загинуло. Та щиро вірить у перемогу України і у власний день народження загадує її, як найщиріше бажання. Тож від усього серця бажаємо, аби нагадане й намолене чудовою жінкою обов’язково збулося якнайшвидше!

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA