Іра Мосієнко: «Нарешті повернулася до того стану, коли знову можу насолоджуватися творчістю»

Вона завжди вважала рукоділля своєрідною медитацією. Спочатку — ткацтво, а тепер — і вишивку. Хоча починалося все у Іриному житті не з рукоділля, а з музики. Нею дівчина займалася 20 років, виш обирала за цим напрямом, а потім у столиці сіла за ткацький станок — і почала створювати килими. Відмінні від знаменитих решетилівських, геометричні й мінімалістичні.

План «Б», або із музикантів — у ткалі

До знаменитих решетилівських ткацьких династій з діда-прадіда Іра Мосієнко не належить. Рукоділлям, як і більшість дівчат, звісно займалася — навчалася в’язати спицями та гачком, вишивала. Всі ці вміння знадобилися хіба на уроках домоводства у школі.

Музика в родині теж мега-культом не була. Ну хіба що тато грав на баяні, але переважно задля власного задоволення. Але так склалося, що в будинку з’явилося фортепіано. Оскільки є інструмент, то має бути до нього й музика у сім’ї. Після вдалого вступного випробування у музичній школі дівча забрала до себе на навчання відома у місті викладачка музики Тетяна Коваленко. Далі — музучилище в Полтаві, де вже на випускному курсі Іра по-справжньому кайфонула від музики, вступ у столичний Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова «на бюджет», за спеціальністю вчитель музики та історії мистецтв.

Саме в Києві доля нагадала про коріння і Решетилівку, коли Іра опинилася у ткацькій майстерні. Дівчина розповідає, що довгий час не могла визначитися, чим хотіла б займатися у житті. Розуміла, що лікаря чи юриста з неї не вийде, з точними науками не товаришувала, хоч у школі добре навчалася. Найкраще вдавалася музика. Проте був і план «Б», на випадок, якщо не вступить до музучилища, чи вилетить з універу. «Напівжартома говорила мамі, якщо не вийде в Києві, завжди можу повернутися додому й вишивати, тобто вступити на навчання до нашого художнього ліцею, — розповідає дівчина. — Хоча зараз, можливо, це якраз і було єдине правильне рішення і потрібно було таки прислухатися до своєї інтуїції».

Ткацькі «університети» у OLK manufactory

Вийшло трохи по-іншому, але доля таки привела до ткацтва. Спочатку Іра побувала у майстерні Ольги Пилюгіної. Сміється, що на невеличкий майстер-клас у відомої землячки нахабно напросилася сама, бо дуже цікаво було та й роботи Олині дуже подобалися. Підійшла до ткалі на фестивалі «Решетилівська весна», роздивлялася роботи, ну і напросилася на відвідини майстерні. Оля дала візитку і запросила на гостину.

А потім знайомі запропонували вже у столиці відвідати ткацьку майстерню OLK manufactory. Вірніше спробувати там власні сили. Іра зважилася на експеримент, тим більше, що графік роботи у майстерні був вільний і роботу тут могла поєднувати із навчанням.

Ткацька наука на практиці давалася легко. Іра говорить, що ткацтво — це не щось суперскладне. А от найприкріше — це коли зробиш помилку і потім на наступний день розумієш, що тобі потрібно розпустити 30 сантиметрів майже готового килима. «От декілька таких болючих розпускань було, — розповідає дівчина. — Тому зараз дуже уважно, продумую наперед усі свої маневри. Головне — вчасно похопитися, коли зробила помилку. Бо тоді день роботи нанівець. Але таке буває вкрай рідко, це на початках. У принципі все можна виправити. Тим більше, коли вже знаєш певні хитрощі, як можна прикрасити недолік».

Про лаконічні форми й геометрію та ткацьку медитацію

У майстерні OLK manufactory Іра пропрацювала три роки. Потім влаштувалася на іншу роботу — до офісу відомої мережі книгарень. Тут заробляла на життя, а захоплення ткацтвом перейшло у ранг хоббі.

У ткацтві Іра Мосієнко віддає перевагу геометрії, не квітам, які популярні в роботах решетилівських майстрів. Дівчина пояснює, що сама — не художниця. Квіткові килими створюють майстрині, які вміють добре малювати. «Подобаються лаконічні форми, які більше чіпляють, легше перенести задум на ескіз і цікавіше ткати. Насправді різні візерунки подобаються. Люблю більше східні мотиви. У турецьких килимів є цікаві елементи. Знову ж таки, подобаються перуанські килими. Тому не лише геометрія. Та коли вибираю наступний якийсь килимок, все одно в душу впадає щось геометричне», — розповідає дівчина.

До початку повномасштабного вторгнення Іра мріяла про власну майстерню. Вже й був задум, якою має бути справжня студія ткалі. Дівчина стежила в Інстаграм за англійською майстринею Крістабель Бальфур з Лондона. «Вона — приклад сучасної ткалі. Роботи — переважно мінімалістичні килими: дві-три пастельні кольори, прямі лінії, хвилясті. Часто її роботи друкуються в британських дизайнерських журналах. Коли вона підписалася на мою сторінку й написала, як їй подобаються мої роботи, я була просто в дикому захваті. Деякі мої роботи вона навіть постила собі в stories, що було для мене великою подією», — зізнається Іра.

Та все ж килими для Іри — то більше про задоволення. Хоча друзі заохочували майстриню, аби ткацтво таки стало справою життя. Тим більше килими і гобелени ручної роботи — не дешеве задоволення. Орієнтовно пів квадратного метра коштує 250-300 доларів. Натомість дівчина свої рукотвори не продавала, а частіше радо дарувала тим, кому ці речі справді сподобалися.

«Для мене ткацтво близьке до медитації. Не скажу що я інтроверт, але більше часу потрібно побути самій. Тому ткацтво — це не нудно. Мені спокійно. У натовпі немає часу, аби задуматися над тим, хто ти, чого хочеш у цьому житі. А тут я рефлексую. І якщо люди медитують декілька хвилин, півгодини, то моя медитація може тривати годинами. Бо окрім самозанурення, робота за станком — це ще й неймовірне задоволення. Але разом з тим ментально мені це теж допомагає», — зізнається дівчина.

Як повернути творчу медитацію в життя

У її роботах не лише тепло рук, а й серця, виключно позитивна енергетика і любов, адже ткати Іра сідала лише у гарному настрої. Тому зараз таке ж тепло й енергетика любові — не у килимах, а у вишиванках. Бо не ткала Іра Мосієнко вже більше року — від початку повномасштабного вторгнення. 25 лютого минулого року вона виїхала з Києва, повернулася до рідної Решетилівки й до родини. Зараз згадує, як у ті перші й справді страшні дні початку російського вторгнення їхала столицею у таксі із незнайомими людьми. Ніхто не розумів, що відбувається і де зупиниться ворог, говорили про те, хто куди евакуюється. Коли Іра сказала, що їде на Полтавщину, сусідка зауважила, що чула: ворог нібито вже до Полтави доходить. «І я усвідомила для себе тієї миті, що я не тікаю від війни, а біжу до родини. І не важливо, на скільки тут буде безпечніше, бо мені спокійніше, коли я вдома, а поряд батьки, мої родичі», — зізнається дівчина.

Коли пройшов перший шок, Іра взялася допомагати фронту, як і переважна більшість земляків. Закуповувала ліки, коли з’являлися потреби, разом із мамою ходили плести маскувальні сітки. У березні знову повернулася дистанційно на роботу — запрацював книжковий онлайн магазин, куди Іра влаштувалася напередодні вторгнення. А влітку дівчина почала плести захисникам шкарпетки на фронт: «Отак медитація повернулася знову, але отаким от дивним чином — у носках».

Перевезені з Києва ткацькі станки та нитки в коробках Іра не розпаковувала й досі. Ткацький станок поки що нудьгує у решетилівській квартирі. А от килими Іри ще з того мирного періоду побачили світ — помандрували до Сполучених Штатів. «На фоні війни й цікавості до української культури мене в Інстаграм знайшли організатори виставки українських майстрів у Нью-Йорку і запропонували взяти у ній участь. Виставка відбулася цієї весни, відправила туди декілька килимів. З них лишився один, решту придбали. Але нових не тчу — вдома зручніше й компактніше з вишивкою».

Вишивка для майстрині стала іншим видом творчої медитації, а переїзд додому — нагодою завершити вишиванкові «довготвори». Вже дошила дві колись незавершені сорочки, одну з них презентувала мамі. Зараз розпочала вишивати чоловічу сорочку. Із вишиванками у Іри Мосієнко та ж історія, що й із килимами — вона їх дарує. Вишиванки хотіла б шити на замовлення, але зізнається, що не дуже впевнена у власних силах. Та й зараз за сорочками Іри вишикувалася черга із рідних, які хочуть мати у своїй колекції вишиванку, створену її руками. «Так що я поки що на своїх потренуюся, — усміхається дівчина. — А було би добре, як додатковий підробіток. Та все одно цим займаюся, бо дуже мене це заспокоює і я нарешті повернулася до того стану, коли знову можу насолоджуватися творчістю».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA