Інна Лазаренко: як непрофесіонали тримають мистецький фронт на селі

Таких клубів чимало, й не лише у Решетилівській громаді. Будівля пристосована — раніше тут був дитсадок — і нині їй не завадив би капітальний ремонт. Взимку велика зала опалюється пічкою-буржуйкою, а приміщення, де проходять заняття дитячих гуртків, — спеціальною тепловою пушкою. Проте заклад живе: тут організовують благодійні заходи, збирають кошти на ЗСУ, тут працював потужний кулінарний волонтерський цех, сюди охоче йдуть дітки — співати, танцювати, малювати, відпочити від сучасних гаджетів і пограти у настільні ігри. Адже справа — не в дорогому ремонті, а в атмосфері й людях, які підтримують у закладі тепло — не фізичне, а душевне. Отак і з Пасічниківським сільським будинком культури-філією. Тут особлива енергетика і людей сюди притягує особливих. І, як це часто буває, мистецький фронт у невеликому селі тримають непрофесіонали.

Коли важить велике бажання працювати, а не досвід роботи

Інна Лазаренко опікується клубом-філією у Пасічниках 9 місяців. Вона — і завідувачка, і завгосп, і керівник відразу трьох гуртків. Проте роботу свою любить. Хоча сама зізнається — вона аж ніяк не людина культури. Точніше, займається нею непрофесійно, а радше за покликом серця.

Пані Інна родом із Житомирщини, виросла в Хоролі, навчалася у Полтаві, проте доля завела у Пасічники. За фахом — землевпорядник, закінчила Харківський національний аграрний університет імені В. В. Докучаєва. Проте за спеціальністю так і не працювала: життя склалося так, що маленька доня пані Інни захворіла. Тож поки дитина росла, матуся була вимушена доглядати за малечею. Можна не говорити, на що здатне материнське серце й воля, а пані Інна мала на меті поставити свою дитину на ноги. Два роки тому родина пройшла останню операцію, далі — рік реабілітації. Нині доня випурхнула у доросле життя, а матуся — пішла на роботу.

«Мені дуже була потрібна та робота», — зізнається наша героїня й на запитання про те, чи було складно, щиро відповідає: «Повірте, що після всіх моїх життєвих пригод це зовсім не складно. Але все одно багато чого не знаю, доводиться навчатися, як кажуть, без відриву від виробництва. На щастя, маю велику підтримку в особі старости Віталія Івановича (Потічанський староста Віталій Мищенко. — Авт), завдячую допомозі й керівнику Решетилівського Міського будинку культури Юрію Петровичу Пасічнику та методистам закладу, які нас підтримують. Вони відстояли, аби наш будинок культури не закрили. Так, коли прийшла на роботу — нічого не знала. Тому й сказала своїм керівникам, аби підказували й направляли. Та за цей час вже призвичаїлася».

Волонтерський вулик у мистецькому осередку

Разом зі своїми земляками пані Інна торік ще й активно волонтерила, теж без відриву від виробництва, точніше — від робочого місця. Адже минулої весни та восени у одній з кімнат клубу на повну працював справжній волонтерський кулінарний цех на чолі з Максимом Горобцем. Небайдужі мешканці Пасічників навесні тут натхненно квасили капусту на фронт, а восени взялися готувати моркву по-корейськи та вітамінні салати на передову. Ідея щодо останніх виникла, коли у клубі зібралася група ініціативних односельців. Жінки до імпровізованого кулінарного цеху знесли посуд та необхідне кухонне начиння, терки для моркви по-корейськи. Староста Віталій Мищенко підвіз дрівець, бо погода тоді вже стояла прохолодна, а в кімнаті волонтери встановили для обігріву пічку-буржуйку. Волонтерський вулик, що на час городів та польових робіт був трішки затих, знову загудів і запрацював: хтось рубав дрова і наносив воду, інші мили овочі, треті чистили морву з буряком і часник із цибулею, четверті нарізали та терли інгредієнти. Салати для ЗСУ у Пасічниках робили і дорослі, й малі. Дітвора приходила допомагати старшим у вільний від уроків час та у вихідні. Батьки та дідусі із бабусями заступали на «салатну» вахту по черзі, хто мав вільний час і бажання. Овочі для салатів зносили з дому, цукор, олію, оцет, тару та приправи допомагали купувати місцеві підприємці. Охоче долучалися й мешканці інших населених пунктів, підтримувала Пащенківська громада. Потічанський староста допомагав волонтерам і фінансово, й фізично, охоче брав на себе обов’язки кур’єра — привозив необхідні інгредієнти, яких бракувало, доправляв готову продукцію у Решетилівку. Звідти салати по-корейськи їхали до захисників у Херсонському та Донецькому напрямках — куди Новою Поштою, а в найгарячіші точки, де пошта не працює, вітамінну смакоту везли колеги-волонтери із Спілки ветеранів АТО.

Нині кулінарний цех «Вітамін» роботу призупинив. Його ідейний натхненник і «вічний двигун» Максим Горобець зі зброєю в руках боронить країну на Донбасі. «Він молодий, запалював ініціативою земляків і справді присвятив себе волонтерству. Зараз таких людей мало й не знайшлося на заміну йому людини саме в цій справі», — говорить про Максима Інна Лазаренко.

Кошти на фарби для юних художників із Пасічників передали небайдужі з Англії

Натомість у клубі вирують інші ідеї — мистецькі. Й лунає веселий дитячий сміх. Клуб у Пасічниках для місцевої молоді — це місце для зборів та дозвілля. Дітей тут можна зустріти на лавках та в альтанці біля клубу, в запальних баталіях біля тенісного столу у самому приміщенні чи в продумуванні переможної стратегії за шаховою дошкою. Пані Інна щиро радіє тому, що дітей і молодь тягне сюди. Вони приходять заради спілкування з однолітками, щоб пограти в настільні ігри — провести вільний час у живому спілкуванні, без гаджетів та телефонів.

Попри війну тут працюють гуртки. Інна Лазаренко веде вокальний, танцювальний і драматичний гуртки. Займаються школярі віком від 9 до 16 років. Майстровиті дітлахи відвідують творче об’єднання «Червоний мак». На його базі, до речі, у Пасічниках малечу навчають малювати. Ази живопису також викладає не професіонал, а любитель — пенсіонерка Клавдія Єфанова, залюблена у образотворче мистецтво.

«Десь за півтора місяці після того, як я почала працювати, до мене підійшла Клавдія Олександрівна й запропонувала займатися із дітками малюванням. Спочатку малювала її онучка і ще троє наших дітлахів. Отак у чотирьох декілька місяців і займалися. Решта ходили, придивлялися до занять юних художників, дивилися на їхні роботи з цікавістю. На запрошення відвідати гурток відповідали: „Та я не вмію малювати. Але спробую“. От ті, хто так говорив, спробували — і лишилися. Бо вихованці гуртка не просто так малюють абищо — Клавдія Олександрівна дає їм високий професійний рівень».

Для цього, звичайно ж, потрібні й відповідні матеріали. Діти починали малювати на картонках: звичайний картон зафарбовували емульсійною фарбою, аби створити базу, що нагадувала б холст. Завідуюча клубом шукала матеріали для юних художників. Перші вислали благодійники із Чернігівської області. потім пані Інна розмістила оголошення на Фейсбуку у решетилівських групах. Щоправда, із земляків на прохання про матеріали не відгукнувся ніхто.

Пані Інна до цього ставиться із розумінням: адже війна, тому всі донати йдуть насамперед на підтримку армії. Проте допомогу юні любителі живопису з Пасічників таки отримали — дві тисячі гривень на матеріли прислали аж із Англії.

Про пошук прекрасного під час війни

Зараз у клубі живописців — десятеро діток різного віку. Є серед них і місцеві мешканці, і дітки, які знайшли у Пасічниках прихисток, рятуючись від війни. Їхніми роботами, професійним ростом щиро тішаться і педагог, і батьки, і завідувач клубом. Дитячі роботи вже виставлялися на благодійному заході з нагоди Дня матері — в селі влаштували справжній вернісаж юних художників. А ще — вони гріють серця захисників на передовій, куди неодноразово передавали дитячі малюнки. Та й для малих вихованців сільського клубу творчість — це ніби портал у інший світ, можливість на коротку мить забути про війну, зануритися у світ прекрасного. Й неважливо –малюють вони, співають, перевтілюються у героя чи героїню п’єси. Важливий оцей дотик до прекрасного.

«Кожна дитина відкривається по-своєму і творчість для них зараз актуальна й важлива попри війну. Точніше, особливо під час війни. Потрібно відволікатися й діткам переселенців, і маленьким мешканцям Пасічників. Хай вони не в такому стресі, як їхні однолітки, що жили в гарячих точках, бачили на власні очі всі жахіття війни, — зауважує Інна Лазаренко. — Проте вони теж переживають тривоги, їхнє життя так само просякнуте війною, навіть ігри. Тому цей час без телефонів, гаджетів, за заняттям тим, що захоплює й відволікає — це дуже потрібно».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA