Максим Горобець: про домашню кухню на війні, ціни для військових на Донбасі, силу віри й силу підтримки

Небайдужий, бо, спробувавши заробітчанського хліба, повернувся до рідної країни, аби жити й працювати тут, розбудовувати рідну громаду. Він — ідейний натхненник та ініціатор добрих справ та цікавих проєктів, що реалізувалися в Пасічниках. Під його началом місцевий кулінарний батальйон у мирному житті готував смачне частування для земляків на День села, а з моменту повномасштабного вторгнення — почали відправляти квашену капусту і салати по-корейськи на передову. Зараз свій кухарський хист Максим демонструє в умовах польової кухні: у січні його було мобілізовано до лав ЗСУ, нині він служить у легендарній 72-ій ОМБр імені Чорних Запорожців. Проте навіть у окопах під Вугледаром переймається не лише війною, а й справами у рідних Пасічниках. Бо не однаково. Зараз землякам бракує Максима — про це відверто говорить староста Потічка Віталій Мищенко. Йому особисто не вистачає ініціативного і натхненного помічника, «вічного двигуна», який генерував ідеї, завжди допомагав.

У Максима на війні — два позивні. І вони теж — про небайдужість. На позиціях на передовій у побратимів він — Батя, бо усіма опікується, усіх береже і виводить відділення під обстрілами. На відпочинку — Шаман, бо що б не потрапило до рук, все відремонтує, все, що потрібно, дістане. Про фронтові будні й те, на скільки важлива підтримка громади з тилу ми й говорили з Максимом Горобцем.

— Максиме, ви волонтерили до останнього, до мобілізації і цілком могли б бути далі корисним вдома. Не було спокуси уникнути повістки?

М. Г. Повістку мені принесли в листопаді. Багато людей були проти, щоб я її брав. Деякі навіть натякали, що можна не брати, заховатися чи навіть відкупитися. Я сказав «ні». Взяв повістку і з’явився у військкомат. Новий рік зустрів вдома, у колі рідних, а 12 січня вже був мобілізований. Військової служби я до того не проходив, у мене вища освіта, плюс аспірантура. Зважили на освіту, досвіду кулінарії, роботу в типографії — все підходило. Спочатку відправили в Гончарівське Чернігівської області — в «учєбку». Півтора місяці ми там вивчали загальну військову справу, загальні обов’язки командирів відділень, оскільки мене відібрали на курси сержантів. Після навчання постало питання вибору бойової бригади. На вибір їх було три — 30-та, 58 та 72. Усі три бригади воюють, усі — в гарячих точках фронту. Я вибрав 72-у бригаду імені Чорних Запорожців, як одну з найбойовіших бригад, яка з першого дня не виходила на ротації, яка завжди в гарячих точках фронту. Обрав, щоб побачитися з ворогом і зустрітися з ним віч на віч.

— На якій посаді і де зараз служите?

М. Г. У самому Вугледарі. Зараз ми всі тут звичайні солдати, але за півроку служби можна сподіватися на підвищення. Працюємо майже вахтовим методом: сім через сім. Тобто сім днів на позиціях, сім — на перепочинку. Тому що тривалий час на позиції неможливо витримати — зв’язку немає, води немає, постійні обстріли. Якщо йде дощ — заливає окопи. Воду і їжу на собі носимо, комплектацію теж, тому що підвезти все це нереально.

— Для тих, хто в тилу, як виглядає ваш щоденний військовий побут?

М. Г. На перепочинку ми мешкаємо у будинку — його виділив місцевий старостат. Будинок звісно без зручностей. Ми самі створювали собі комфортні умови для життя: встановили літній душ (закинули насос у колодязь), купили газову плитку з балоном, придбали посуд, інвентар. Є пральна машина (не автомат звісно, потрібно полоскати вручну й викручувати), мікрохвильовка, холодильник та телевізор. Інтернет картковий, водафонівський. На перепочинку ми живемо, як звичайні цивільні. Так, тут теж є прильоти регулярно, сну немає, бо прислуховуємося до кожного шурхоту. Сну можна сказати, що з моменту мобілізації ні в кого немає. Чергуємо, охороняємо техніку, стежимо, аби не було актів вандалізму та мародерства. Місцеві діляться продуктами, ми теж, влаштовуємо такий собі бартер, допомагаємо їм. Є й бойові чотирилапі побратими — з Вугледару привезли котиків, а нещодавно — і собачку. Їздимо на полігон — стріляємо, відпрацьовуємо наступальні операції. Проходимо курси медичної допомоги. Тобто вишкіл не припиняється.

— А на позиціях?

М. Г. Живемо в окопах і бліндажах, заварюємо їсти у звичайних металевих кружках на газовій горілці. Сиро, холодно, протоплюємо — тримаємося. Беремо з собою спальні мішки на ротацію. Ворог перепочинку не дає — постійно обстрілює. І снайпер працює, і танки, і 150-ий калібр прилітає. До обстрілів вже звикли, вони не дають розслабитися. Насторожує тільки затишшя.

— На скільки розумію, то кухня вас і на передовій не відпускає? Що готуєте бойовим побратимам?

М. Г. Чимось себе потрібно займати, оскільки це все нереально на психіку тисне. Якось потрібно від цього відволіктися, от кухня й рятує. Готую абсолютно всі страви, не лише української кухні, а й закордонної. Але акцент роблю саме на домашній кухні. Хлопці дуже люблять салати, перші страви. Наприкінці березня Віталій Іванович (Потічанський староста Віталій Мищенко. — Авт) разом із Григорієм Мовчаном, Юрієм Івком та сім’єю Миколаєнко із Миколаївки подарували нам електричну духовку. Завдяки їй ми сушимо хліб на позиції, аби не пропадав. Сухарики в бойових умовах стають в нагоді. А у вільний час, коли працюю кухарем, то і м’ясо запікаю, печу піцу, пиріжки й хліб. Готую на замовлення — чого хлопці просять. У нас забезпечення працює нормально, але їжджу докуповую у крамниці одноразовий посуд, продукти, яких не вистачає для приготування, наприклад, того ж борщу. А він, до слова, у нас щопонеділка. Борщем запускаємо шлунки після сухпайків і сухарів. Бо на позиціях харчуємося переважно всухом’ятку, хіба чай можемо «поганяти», якщо ворог дасть. З місцевими спільну мову знайшов. У нас тут є й господарчий магазин, і продуктовий. Ми беремо домашнє молоко, бо хлопці люблять молочні страви, солодке печу. Побратими допомагають по кухні — хто посуд миє, хто овочі чистить і нарізає. Ми й воюємо, й готуємо разом.

— Максиме, ви згадали про місцевих мешканців. Яке ставлення там до військових? Багато любителів «руського міра» лишилося в населених пунктах, що на лінії фронту?

М. Г. Донбас — хамелеон, як на мене. І прихильників «руського міра» тут багато. Вони тобі в очі дивляться, посміхаються, але легко можуть встромити ножа в спину. Проте є й ті, чиї діти воюють за Україну, або ж родини постраждали під час обстрілів. Ці люди допомагають військовим, староста дуже добре до нас ставиться. Роблять це щиро.

До речі, у місцевих крамницях цінників на полицях немає. Звичайна людина заходить — ціна одна, а для військових (нам не можна ходити у цивільному одязі, тільки по формі і з посвідченням) — зовсім інша, вона для нас подвоюється. Ціни значно вищі, ніж у інших областях. І не тому, що продукти в дефіциті — доставка працює так само, як і в тилових регіонах. Все завозять. Але на військових наживаються, прагнуть заробити на нас

— Бо всім муляє висока заробітня плата військових і преміальні?

М. Г. Те, що військові отримують велику зарплату, не означає, що вони її всю бачать. Бо ніхто не відміняв ремонт техніки, ми купуємо пальне, паливно-мастильні матеріали, ремонтуємо дрони, які регулярно підбиває ворог, власним коштом. Плюс амуніція, треба також скупитися на позиції — купити продукти тривалого харчування. Люди просто цього не розуміють. Думають, що всі кошти відправляємо додому, а там роблять ремонти чи купують щось цінне. Люди зрозуміють це тільки тоді, коли їх ця біда торкнеться і коли особисто приїдуть сюди і побачать все на власні очі. Я теж не бачив, що таке смерть, що таке кров, втрата побратимів, коли допомагали армії як волонтери. А як приїхав, то чого тільки не надивився. Та ми з хлопцями тримаємося, один за одного стоїмо горою. Бо знаємо: якщо одна маленька ланочка випаде, рухне все.

— Серед побратимів багато земляків?

М. Г. У нашому підрозділі переважно служать хлопці із Київської, Сумської, Чернігівської та Черкаської областей. З Полтавської у моєму підрозділі мало бійців, хоча земляків віднайшов і тут — є з Диканьки, Машівки, Оржиці, Кременчука та Горішніх Плавнів. Спілкуємося і допомагаємо один одному. Хлопці їздять у відпустки, то й маршрути по всій області проклали, куди потрібно заїхати, завезти вітання та гостинця.

— А волонтери з гостинцями часто наїздять?

М. Г. Так. Наші рідні волонтери Діана Танько з Олегом Мотузкою присилають нам пакунки, звичайні люди допомагають. Насправді всього багато, тому звертаємося по допомогу лише тоді, коли чогось справді бракує. Випічки багато — не встигаємо всього поїдати. А хлопці люблять свіженьке, гаряченьке, нетривалого зберігання. Бо такого добра й на позиціях вистачає.

До речі, вдячний землякам за тепловізор, з яким нам Андрій Горобець допоміг разом зі всією командою. Сам із фронту продовжую донатити на потреби для фронту, які оголошують наші волонтери, підтримую й стараюся допомогти тим, що в моїх силах…

— … і переймаєтеся справами у рідній громаді.

М. Г. Постійно спілкуюся із Віталієм Івановичем — проблеми села на час війни ніде не зникли. Людям потрібно допомагати, підтримувати. Звичайно, читав вашу статтю, що наш волонтерський осередок зараз притих: буде перемога — будемо знову працювати. Багато питань накопичилося. З Оксаною Анатоліївною Дядюновою теж спілкувалися — у нас там лишився не завершений проект, потрібно одну бесідку привезти, парк доукомплектувати, зону відпочинку треба довести до ладу. Допоможу вже, як у відпустку приїду, але не знаю, коли це по часові буде.

— Максиме, що б ви хотіли передали землякам і побажати їм?

М. Г. Хочу попросити земляків, аби вони не забували, що у нас в державі йде війна і якою ціною здобувається ця перемога. Щоб вони не просто сподівалися на те, що перемога буде швидкою. Нажаль, швидкою вона вже не буде, як хочеться всім про це думати. Те, що показують по телевізору — це рожеві окуляри, дійсність набагато жорстокіша, а правда не така красива. Що можу побажати? Мирного неба над головою всім і здоров’я. До самої війни цього не усвідомлював, а зараз розумію, що потрібно цінувати те, що є — не гнатися за золотими горами, за грошима. Головне — це живі рідні, здоров’я, а все інше — буде. Власне, інше й немає значення, бо головне — це життя. Ми заходимо на позиції й повертаємося з них — і дякуємо Богу, що живі й залишаємося живими. І більше нічого насправді не потрібне. І головне, що наші рідні сплять у тиші й спокої. Не потрібно шукати крайнього, когось звинувачувати у війні. Не потрібно винити президента. Нам у цей складний час потрібно просто об’єднатися і працювати на перемогу. Якщо в тебе немає грошей, щоб задонатити, йди у волонтерський центр і допоможи руками. Якщо немає фізичної можливості, піди до церкви й замов сорокауст за воїнів.

— Кажуть, що на війні атеїстів немає. Віра і молитва допомагають?

М. Г. Так, тут моляться навіть атеїсти. До нас приїздить капелан, майже щотижня. Читаємо молитву за Україну, за героїв, за полеглих, освячує воду, причащає проскурками. Я був ініціатором таких візитів. Вони справді підтримують, бо наша сила у єднанні, у вірі і в надії. Ми заходимо з молитвою на позиції й повертаємося з нею. Бо тут крім себе, можна надіятися тільки на Бога і на побратима. У цьому й наша сила. Ми з хлопцями стаємо сильними духом, надіємося і хочемо повернутися додому живими. А щоб повернутися, потрібно побороти ворога.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA