Оксана Хиль: «Ми допомагаємо тим, кому і в мирному житті було складно»
Нині складно всім, бо війна. Вся країна живе в стані постійного стресу. Та чи не найскладніше — самотнім і літнім землякам, родинам, чиє життя не було і до війни легким, а тепер то й поготів.
У Решетилівській громаді такими земляками опікується комунальна установа «Центр надання соціальних послуг Решетилівської міської ради». З її директором Оксаною Хиль ми й говорили про специфіку роботи Центру в умовах війни.
— Центр надання соціальних послуг — та структура, яка навіть з початком повномасштабного вторгнення свою роботу не могла призупинити ні на мить. Адже ми опікуємося найуразливішими верствами населення: літніми й самотніми мешканцями громади, родинами в складних життєвих обставинах, людьми з інвалідністю, недужими. Тому жодного простою, як в інших установ, де співробітники вимушені були через невизначеність лишатися вдома — хто на пару тижнів, хто на місяць. У нас такого не було. Зателефонували всім своїм працівникам, дали установку не нервувати, діяти в межах компетенції і з урахуванням безпеки своєї та своїх підопічних, бути постійно на зв’язку.
— З якими викликами довелося зіштовхнутися працівникам Центру у ті перші тижні й місяці війни?
О. Х. У деяких населених пунктах у перші тижні вторгнення почалися перебої з продуктами, бо підприємці закрили крамниці. Вийшли з положення: розвозили продукти своїм підопічним автівкою, оскільки встигли заправити транспорт. На щастя, на всю громаду було лише декілька таких випадків. Потім ситуація стабілізувалася. Проблеми з пальним теж не уникли, хоч мали талони заправок «Татнефть». Це та компанія, котра перебуває в стані націоналізації. Мали двічі на тиждень везти до Полтави людей на гемодіаліз — це життєво необхідна процедура. Не могли покинути напризволяще, адже громадський транспорт тоді не ходив, тим більше, що пацієнти мали бути на процедурі в обласній лікарні зранку, відповідно до графіку прийому. Тому шукали всі шляхи, можливі й неможливі, аби пальне таки отримати. Інша важлива частина нашої роботи — це родини в складних життєвих обставинах, ще й з маленькими дітками. Тут ситуація теж була непроста. Бо доки вони під наглядом, доки їх навідуєш, поки вони й виправляються. Тому наші фахівці із соціальної роботи постійно були на телефонах, обдзвонювали підопічних, залучалися допомогою старост, оскільки виїздити на місце було складно.
Крім браку пального нашу роботу пригальмувало ще й рішення уряду, що на час воєнного стану дозволив фінансування лише першочергових видатків.
— Оксано Вікторівно, а як зараз із відключеннями світла живеться стареньким у Шевченковому?
О. Х. Для відділення стаціонарного догляду у Шевченковому ми придбали генератор. Світло там вимикають щодня, тому техніка стає в нагоді. Ще також придбали для відділення додатково ліхтарики. Генератор потужний, «тягне» увесь будинок. Звісно ж, користуються ним ощадливо, проте увечері, коли стареньким час вечеряти під час відключень, світло у відділенні є саме завдяки генератору.
— Решетилівська громада прийняла чимало земляків, котрі втікали від активних бойових дій у інших регіонах. Чи додалося роботи вашому Центру з появою вимушених переселенців?
О. Х. У межах нашої установи роботи не дуже додалося. До нас звернулося троє людей з обмеженою руховою активністю, яких ми розмістили у відділенні стаціонарного догляду. Одну жінку забрали родичі, а іншим двом у нас сподобалося, наразі вони залишаються жити у відділенні в Шевченковому.
Щодо допомоги вдома, то зараз маємо трьох підопічних. Також піклуємося про три сім’ї в складних життєвих обставинах і десять осіб у рамках натуральної допомоги обслуговуються у перукаря.
— Окрім перукаря, всі інші послуги у Центрі так само доступні?
О. Х. Звісно. Всі соціальні працівники на своїх робочих місцях. Ми разом відпрацювали алгоритм роботи на випадок можливих блекаутів, аби наші підопічні не залишилися без допомоги та піклування. Працює соціальне таксі. При Центрі також діє пункт прокату технічних засобів реабілітації. В наявності і візки, й ходунки, і палиці. Наприкінці минулого року придбали нові інвалідні візки. Такі закупи постановою уряду, що обмежує капітальні видатки, на щастя дозволені.
— А як щодо родин у складних життєвих обставинах? Скільки таких у громаді? І чи не змінилася ситуація на краще за минулий рік?
О. Х. Сьогодні у Центрі на обліку стоїть 101 родина. Люди навіть не уявляють, в яких умовах живуть дітки в таких сім’ях. І ці проблеми постають щороку, безвідносно до війни. А коли в таку родину приїздять працівники Центру, аби взяти її під супровід, часто батьки закривають двері, а наших фахівців починають виганяти з двору. На кожну таку родину заведено особову справу, ми викликаємо їх на комісію, проводимо виховну роботу. Слідкуємо за дітками, беремо на них характеристики в школі, стежимо за батьками, за їхніми доходами. Це велика щоденна робота, а не просто допомога продуктовими наборами до свят. Ну й насправді краще у таких життєвих обставинах не опинятися.
Кількість таких родин, на жаль, не зменшується. Є такі, що виправляються, проте їх невеликий відсоток. За цей рік, порівняно з минулим, зросла статистика щодо насилля у сім’ях, які потрапили у складні життєві обставини. Йдеться переважно про насилля з боку чоловіків. Вони не обов’язково руку підіймають на дружину, великий відсоток саме психологічного насилля. Прикро, що все це відбувається на очах у дітей, котрі й стають свідками насилля. Тобто страждає ще й дитяча психіка. Згодом ці діти народжують власних дітей і теж наслідують батьківський приклад поведінки у родині. От і маємо таке собі замкнене коло.
— Інтенсивність співпраці з міським головою на час воєнного стану не змінилася? Які настрої зараз в колективі?
О. Х. Вона лише зміцніла. Адже маємо спільне надважливе завдання — зробити все, аби соціально вразливі земляки почувалися в безпеці, захищеними й огорнутими піклуванням. Ми працюємо з вірою в перемогу — всі разом долучалися до збору коштів на тепловізори для наших хлопців, збирали продукти, ліки. Адже багато наших рідних та знайомих нині в лавах ЗСУ. В одному з бойових підрозділів нині служить і мій заступник Сергій Колотій. Другого ж дня після повномасштабного вторгнення він пішов до військкомату — добровольцем на фронт. Бо вирішив, що має іншу місію — боронити країну і родину. Його, швидше за все, не призвали б, бо він у армії не служив, військового досвіду взагалі не мав. Але прийняв сам таке рішення, взяв відповідальність за свою родину, вирішив захищати увесь свій великий жіночий колектив. Зараз він там, де найгарячіше. Ми неймовірно пишаємося тим, що працюємо поруч із такою мужньою людиною. Підтримуємо його й решту захисників всім, чим можемо. У ті 30 секунд, що Сергій Васильович телефонує й передає вітання колективу, неймовірно пишаємося своїми захисниками. Тому не маємо права тут опускати руки, перестати вірити в нашу перемогу. У нас ніхто не виїхав — всі працівники на місцях, всі хочуть жити тут і працювати на благо рідної громади. Ми на своєму місці працюємо на перемогу й допомагаємо тим, кому і в мирному житті було складно.
Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA