Анжела Сторіжко: «Береш у свій дім не живу іграшку, а ще одного члена родини»

Проте часто навіть у сучасному світі, як і в прадавні епохи, ця містична тварина сама приходить у ваше життя, кіт обирає сам собі господаря і вибір цей не випадковий. Так було і в житті ветлікарки Анжели Сторіжко, яку в Решетилівській громаді добре знають всі власники чотирилапих, вухатих, пернатих та іншої домашньої живності.

Першим пацієнтом малої лікарки стала кицька

У ясноокого й допитливого дівчати із Лиману Першого було три дороги у доросле життя — стати медсестрою, звичайним лікарем чи ветеринаром. А як інакше, коли живеш у родині справжніх «айболитів», де бабуся, татко і два дядьки — ветеринарні лікарі. Ледь не першим пацієнтом малої Анжели ще в дитинстві стала улюблена киця Маша, з якою няньчилася і в якої успішно приймала пологи.

Героїня сміється: дитинство було цікаве. Після школи без зайвих роздумів та вагань вступила на ветеринарний факультет Полтавської аграрної академії. Нині Анжела Сторіжко працює у державній лікарні ветеринарної медицини. За цей час які тільки пацієнти не потрапляли до рук вправного лікаря. Тим більше, що Анжела вузької спеціалізації немає, тож лікує все, що тримають вдома мешканці громади — від корів-годувальниць, кабанчиків, домашніх чотирилапих псів-сторожів до котів.

Серед екзотичних пацієнтів лікаря Сторіжко — пухнасті шиншили (їх ще називають інтелектуалами у світі гризунів) і лелека. Птаху з перебитим крилом на порятунок до ветеринарного лікаря привезли місцеві мешканці. Травма була на стільки серйозна, що лікарка накладала шину, проте лелеку таки виходила.

Першого котика впустили на одні ніч, другого принесли з дня народження у коробці з-під торта

Хоча Анжела малою й була котячою мамою, проте вже у дорослому житті заводити вдома живність не поспішала. Молода родина жила в орендованій квартирі, так що про тварин навіть не йшлося. Коли придбали власний будинок, кіт там з’явився через традиції. Адже першим у новий дім на щастя потрібно впускати саме кота. У випадку Анжели — кішечку із доволі щемною історією. Мурка народилася у ветеринарній лікарні, декількох котят мама-кицька забрала, а Мурку покинула напризволяще, мовляв, давайте, людиська, відповідайте за тих, кого приручили.

«Вигодовувала малечу інша кицька — моєї мами. От на одну ніч, аби дотримати традиції, ми і впустили у новий будинок малу Мурку. Та одна ніч розтяглася на роки — живе собі киця, життю радіє. Зараз вона улюблениця і сина, і чоловіка. Потім пішли на день народження у „Зодіак“ — це я вже про другого кота розповідаю, — сміється жінка. — А там бігає сіреньке кошенятко, місяців йому 4, може й немає. І в чотирьох місцях переламаний хвіст. Грайливий такий котик, цікавий. Кажу чоловікові: „Давай заберемо“. Він — категорично ні, мовляв, нам і Мурки вистачить». Ну де один кіт, там і два.

Так от до кінця вечора сірого Томаса спакували у коробку від торта — і поїхав він жити у власний дім. Малого довелося виходжувати — відрізали зламаного хвоста, бо рятувати було нічого вже, пролікували, робили уколи, боролися із закрепами через поламаного хвоста. У любові та піклуванні виріс розкішний кіт. «Томаса забрали у серпні, а у листопаді до двору прибився ще один котик. Місяців 5, — розповідає лікарка. — Чоловік бурчить: „Не годуй. Що ти їх стягуєш“? Зранку пішла по дрова, а він у дрівнику сидить, чекає. „Ну що, пішли до Томаса“. Отак з’явився Оскар. Його тут уся вулиця знає, бо вдома йому не сидиться».

Врятувати «нерядового» бенгала

А навесні у будинку родини оселилися екзотичні й дорогі бенгали. Про таких кицьок, що окрасом нагадують диких тварин, багато хто мріє. От тільки ціни кусаються: в Інтернеті за кошеня із офіційного розплідника у Києві просять біля 20 тисяч гривень. І це не межа. Проте у Анжели екзотичні красуня Танзанія із породистим і харизматичним Саймоном з’явилися так само, як і Томас із Оскаром — у рамках рятувальної операції. Цього разу — із охопленою війною Сумщини.

Анжелі зателефонувала волонтерка Діана Танько. До Решетилівки саме мали привезти врятованих бенгальських котів. Діана просила ветеринарного лікаря взяти вагітну кицю, котра мала ось-ось народити. Домовилися за Танзанію, про Саймона мова не йшла, та коли з’ясувалося, що кота нікому прилаштувати, добре серце Анжели тьохнуло — не лишати ж красеня на вулиці. У перші тижні з бенгалами було дуже складно. «Тварин привезли з-під обстрілів, — пояснює ветеринарний лікар. Вони дивом уціліли у будинку, хоча на подвір’я прилітало. Власники, котрі розводили бенгалів, були змушені терміново евакуюватися з-під обстрілів. Котів вивезти не змогли.

Їх годували сусіди, раз на декілька днів, бо добиратися до будинку потрібно було під постійними обстрілами, ризикуючи життям. Так що самі уявляєте, в якому стані вони були — і в фізичному, і в емоційному. Знервовані, шипіли. Танзанія на мене лише зиркала і мовчала. А порода ж така, що бенгали дуже балакучі з господарями. Вони спілкуються, говорять до людей своєю мовою, розповідають з різними інтонаціями, коли їм добре чи зле. Це зараз я вже розумію, коли вона сердиться, коли лається, а коли щось просить чи дякує».

Про любов, що править світом, і чи варто заводити кошеня заради примхи

Довіру Анжела завойовувала поступово. Норовлива Танзанія підпустила до себе нову хазяйку, коли настав час народжувати і тварина відчула, що сама вона не впорається. Пологи були складні й тривали з 10-ї вечора до 6 ранку. На світ у новому домі з’явилося четверо плямистих красенів — двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Нині вони щасливо живуть у нових родинах, з якими Анжела підтримує стосунки і зі щемом спостерігає, як росте малеча, залюблена своїми котобатьками. Жінка зізнається, що плакала, коли віддавала малечу: «Не тому, що жалко було — просто люблю їх, мов власних дітей. Два місяці до того з ними няньчилася, давала перший прикорм, вчила їсти самостійно і пити воду після корму, привчала до горщиків».

Тут не хочеш, а прикипиш серцем до цікавої і кумедної котячої малечі. Тому й плакала — переймалася, аби котодіток у нових сім’ях так само любили і не ображали. Коли запитую, чи не протестував чоловік проти появи у домі пари вимогливих бенгалів, Анжела посміхається, бо його протести — то про людське око. Він сам любить тварин, та й норовлива Танзанія (до слова, чемпіонка України), обрала саме главу родини у якості улюбленої людини. Максим у киці навіть другі пологи приймав, рятував кошенят, а дружина консультувала його телефоном.

Де один кіт, там і два…

Любов у цьому житті головне — переконана Анжела Сторіжко. І в стосунках між людьми, і в ставленні до братів наших менших. Тим, хто хоче завести кота, радить тричі подумати, перш ніж зробити вибір. Якщо батьки поступаються наполяганням власної дитини, яка скиглить і випрошує кошеня, проте обоє дорослих категорично проти й на дух котів не переносять, краще не заводити муркотуна. Бо рано чи пізно він ризикує опинитися на вулиці.

«Йдеться не про породу, а про готовність взяти на себе відповідальність за чуже життя, бо береш у свій дім не живу іграшку, а ще одного члена родини. Фраза про те, що ми відповідальні за тих, кого приручили — не просто красиві слова, — зауважує Анжела. — Тварин не лише годувати потрібно, прибирати після них. Головне — любити. Бо приходиш додому і всім потрібно приділити увагу після напруженого робочого дня — і чоловікові, і синові, і чотирьом хвостикам. Бо Мурка лізе на руки, Оскар вимагає їсти, Саймон — уваги, Танзанія вимогливо скандалить. Це ніби другі діти і члени сім’ї, кожен — зі своїм характером. Моя родина любить цих тварин».

Ну а тварини, у свою чергу, відчувають добре людське серце на якомусь містичному рівні і щедро дарують щастя тим, хто зігріває любов’ю і дає дім беззахисним хвостатим і вусатим — тим, за кого ми таки справді відповідаємо на цій планеті.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA