Сергій Остапенко: щоб пам’ятали

Юля сидить навпроти й помітно нервує. Збирається з думками, передивляється нотатки на телефоні. У цієї тендітної дівчини — татів погляд, його очі й та сама легка, ледь помітна посмішка, що ховається у кутиках вуст. Вона вже навчилася говорити найстрашніші слова — «був», «любив», «мріяв». Їй так багато хочеться розказати про свого Героя, нагадати землякам про чоловіка із золотими руками, який свого часу зробив теплішим і комфортнішим не одне помешкання решетилян. Татова доня у цій війні вже заплатила найбільшу ціну — втратила найдорожчу у світі людину. І ця історія — її присвята Янголу, що відтепер назавжди носить піксель і береже свою дитину з неба.

Чоловік із золотим серцем і золотими руками

Сергій Остапенко народився у Решетилівці 14 листопада 1971 року, в сім’ї знаного ветеринарного лікаря, завідувача ветеринарною аптекою Остапенка Григорія Григоровича. Мама — Катерина Пилипівна — працювала помічником вихователя у дитячому садочку. Сергійко був другою дитиною у родині — подружжя Остапенків виховувало двох синочків.

Хлопчина виріс, закінчив школу, як і більшість його ровесників, відслужив у армії. Після повернення в рідну Решетилівку працював оператором газової котельні, потім на приватного підприємця, доки не вирішив працювати на себе. Своє єдине кохання теж зустрів у Решетилівці. Власне, свою майбутню долю Сергій зачепив сам. Буквально. Євгенія тоді навчалася у Решетилівському художньому професійному ліцеї, поверталася додому після занять із оберемком малюнків. Юнак зустрів на вулиці й зупинив запитанням: «А покажи, що несеш». У вересні 1995 року закохані розписалися, весілля зіграли скромно, без помпи. А незабаром у молодій сім’ї народилася донечка. Татів хвостик — так онуку називала бабуся Катя. Та й перші яскраві спогади у вже дорослою Юлі — це майстерня, де тато щось стругає, збиває, а мала доня завжди крутилася поруч — перебирала гвинтики, гаєчки, дрібні шурупи.

У Сергія Остапенка були золоті руки. Ремонт у будинку зроблений його руками, з любов’ю. Він легко втілював у життя найшаленіші доньчині дизайнерські ідеї, за її ескізами змайстрував книжкову поличку, зробив столик для ноутбука. У дитинстві Юля мріяла про ляльковий будиночок — тато із сірникових коробок та картону змайстрував меблі для ляльок, де висувалися шухлядки, а в шафі висіли майстерно скручені із тонкого дроту тремпелі для одягу. Була й пральна машинка, змайстрована із пляшечки з-під вітамінів, проте, мов справжня — з детально відтвореною панеллю керування та всім кнопочками, як на справжній пралці.

Так само з любов’ю, майстерно він працював і для людей. У багатьох будинках і квартирах решетилян вікна й двері встановлені руками Сергія Остапенка. Він збирав меблі, стелив ламінат, утеплював будинки, робив ремонти. Все — на совість. І містяни знали, якщо звернулися до Сергія Григоровича, то все буде зроблено на найвищому рівні. «Він нікому не відмовляв, завжди радив, як зробити краще. Не відмовляв у допомозі навіть коли приходив з роботи втомлений додому, — згадує Юля. — Нещодавно татів знайомий розповідав: „Дивлюся на шафу й згадую твого тата: там щось не підходило — Григорович спеціально поїхав у Полтаву, придбав необхідну деталь, припасував і зараз все ідеально працює“. Він навіть на день народження замовляв не банальний подарунок — обов’язково якийсь інструмент чи обладнання».

Кактуси, які у тата цвіли щовесни та літа, цієї весни не зацвіли

Із самого дитинства Сергій Остапенко захоплювався футболом. Причому не лише уболівав за улюблених футболістів, а й сам грав. Спочатку у шкільній команді. Потім — у команді «Маяк» колгоспу імені Енгельса, яка свого часу була чемпіоном району, володарем Суперкубку району. Далі виступав за решетилівську «Ниву», грав на позиції захисника. Як говорять колишні колеги по команді, був одним із кращих захисників. У 1997 році його команда виборола Кубок Полтавської області з футболу. Проте у 2006 році Сергій отримав серйозну травму й більше не зміг грати, проте постійно приходив на матчі і підтримував улюблену команду. Він жив футболом і татова донька виросла затятим уболівальником. Юля зізнається, що під час відвідин матчів на стадіоні «Ворскла» у Полтаві бачила вогонь у татових очах, бо йому й самому хотілося вийти на поле.

Споріднена душа — так про свого тата говорить його доросла донька. Окрім футболу, у них було багато спільних інтересів. Вони разом дивилися й обговорювали нові серіали та фільми, читали вірші Жадана. У них була одна на двох любов до кактусів, які вирощували й збирали рідкісні сорти. В легких руках Сергія Григоровича усе росло — навіть напівзів’ялі рослини набиралися сили і йшли в ріст. Поки Юля мешкала в Києві, присилав доні світлини, як цвітуть кактуси. А вони у тата квітли всі — і навесні, і влітку. Цієї весни не розцвів жоден…

А ще дуже любив розв’язувати кросворди. Вони з Юлею навіть влаштовували своєрідні змагання на швидкість — хто перший до кінця розв’яже кросворд. У товстезній енциклопедії із розгадування кросвордів навіть робив примітки своїм каліграфічним креслярським почерком. Любив читати, після повернення з АТО збирав бібліотеку книг, присвячених історії України й подіям в зоні АТО/ООС. Юля з Києва привозила книги, підписані авторам. Зокрема, «Грязь» Сайгона, «Аеропорт» Сергія Лойка, «Іловайський щоденник» Романа Зіненка, «Доцю» Тамари Горіха Зерня.

Майстрував навіть на фронті й міняв цукерки на улюблені яблука

Влітку 2014 року Сергія мобілізували. У зоні АТО він служив у лавах 55-го окремого автомобільного батальйону, який займався ракетно-технічним та артилерійським забезпеченням — підвозив боєприпаси. На початку вересня 2015 року був демобілізований і повернувся до цивільного життя. Вдома він мало розповідав про АТО, а Юля боялася розпитувати, щоб не зачепити щось болюче, що стане тригером. Все чекала, що пройде час і тато розповість все сам. Доня згадує, що після повернення з АТО тато говорив, що росіяни не зупиняться і рано чи пізно повномасштабне вторгнення буде. Тож коли в лютому 2022-го росія на це вторгнення наважилася, він став на захист країни, аби розруха, горе й біда від росіян не пішли далі, на Полтавщину. На той момент Сергій Остапенко перебував у оперативному резерві. 25 лютого зібрав речі й прибув до військкомату. Оскільки його бригаду на той час вже було розформовано, потрапив до 61 окремої механізованої Степової бригади. Служив у артилерії, мав звання старшого сержанта. Його підрозділ якраз освоював зенітні установки, а Сергій Остапенко ніколи не боявся навчатися новому.

І навіть на позиціях він майстрував — з підручних матеріалів облаштовував полички, встановлював умивальники, щоб хоч якось покращити фронтовий побут свій та бойових побратимів. До нього на позиціях буквально липли коти та собаки, тож постійно скидав доньці фото із чотирилапими «бійцями» підрозділу. А ще фотографував неймовірні світанки та заходи сонця, бо навіть серед бруду й пекла бачив красу й «мімішні» світлини скидав, щоб не говорити про те, як важко, про темний бік війни. Коли вдавалося спіймати мережу й зателефонувати, ніколи не скаржився на тяжкі умови, аби не хвилювати сім’ю. Лише одного разу рідні почули дуже втомлений голос Сергія. Пізніше з’ясувалося — прихопило серце і його перевели подалі з позицій на лікування. Проте після нього все одно повернувся до своїх побратимів.

Бійці на позиціях часто просять солодке. От і рідні висилали Сергієві Остапенку цукерки. А він вимінював їх … на яблука, які дуже любив. Свого часу він теж скуштував заробітчанського хліба — їздив на заробітки до Польщі, де якраз працював у яблуневому саду. Звідти привіз чимало ідей, як облаштувати власний ідеальний сад. За польськими технологіями його і виплекав — з яблунями, черешнями, персиками. Розбив на городі виноградник і засадив його сортовим виноградом…

Страшну звістку з фронту родина отримала на Святвечір

Наприкінці грудня тато зателефонував і повідомив доні, що їх перекидатимуть з півдня, де до того воювала бригада, на Бахмутський напрямок. Юля раділа, що вдалося напередодні передислокації надіслати ліхтарик, який тато так чекав. Він подякував: «Ліхтарик — бомба!» — для нього то був найкращий новорічний подарунок. І так вийшло, що доня говорила з татом востаннє 31 грудня.

Це був перший рік, коли вона прикрашала ялинку сама. У родині була традиція щороку разом прикрашати ялинку. Щороку купувати для новорічної красуні нову іграшку з символом року, що настає, і тато вішав її на найвищу гілочку. «Але це ж тільки цього року, наступного обов’язково прикрашатимемо ялинку разом. Я надіслала тобі фото у вайбері, де загорнулася у національний прапор, і купила на ялинку іграшку — керамічне серце. Це має бути символ того, що в наступному році буде наша перемога», — сказала донька татові. Але так вийшло, що то була їхня остання розмова.

1, 2 та 3 січня Сергій не виходив на зв’язок. Родина хвилювалася, проте сподівалася на краще. Адже з попереднього досвіду знали, що бувають різні ситуації, а під час виконання бойових завдань Сергій міг і до десяти днів не виходити на зв’язок. Проте знаходив можливість кинути повідомлення на кшталт «4.5.0», мовляв, все ок. 4 січня у чоловіка Юлі був день народження, але тато не зателефонував і не привітав. Донька гортала у телефоні його фото того вечора й говорила до тата: «Ти повинен повернутися, повинен вижити». Але 6 січня, якраз на Святвечір, родині повідомили, що 2 січня поблизу населеного пункту Соледар Сергій Григорович отримав тяжке поранення голови, а 3 січня у лікарні міста Краматорська відійшов у засвіти. І в Небесному воїнстві стало більше на ще одного Янгола …

Жити за двох

Сергію Остапенку був 51 рік. Він прожив достойне й чудове життя. Проте чимало планів та мрій так і лишилися нереалізованими. Він так і не дочекався онуків, не встиг із донею сходити на футбол у Києві.

«Одна людина мені сказала: „Живи так, як хотів би тато“. І я стараюся тепер жити за двох і всі ті пункти, які він не встиг виконати, я прагну виконати за нього. Тато збирає… збирав монетки й банкноти різних країн та сувенірні монети, які випускає НБУ. То вже після смерті придбала два красивих альбоми, все систематизувала, бо в нього ніколи до цього не доходили руки. Він все відкладав, говорив: „Нехай потім, та не потрібен мені цей альбом. Краще купити якийсь інструмент“, — розповідає Юля. — Довго відкладали спільний похід на футбольний матч на стадіоні „Динамо“. Я була там сама, коли тато був у зоні АТО. Написала: „Така атмосфера — не вистачає тільки тебе. Наступного разу будемо вдвох“. Тепер він дивитиметься матчі з неба»…

Юля зізнається, що тато допомагає й зараз навіть з того світу. На своєму комп’ютері він лишив купу підказок на всі випадки життя. Там — систематизована по папках інформація про все, що робив і чим захоплювався: сад-город, прилади, будівельні лайфхаки, інструкції. І зараз, коли потрібно було обробляти садок, варто було зазирнути у потрібну папочку, а там все розписано — що, коли, як і в яких пропорціях використовувати.

Для Юлі тато — не просто герой. Він найяскравіша зірка на небосхилі, яка згасла 3 січня. За цю війну дівчина вже втратила двох найдорожчих людей: бабуся, яка тривалий час боролася з важкою недугою, тихо відійшла 30 травня — її підкосила смерть молодшого сина. Юля вчиться жити без найдорожчих і добре знає, що насправді час не лікує й немає у природі тих слів, аби втамувати біль. «На війні не без втрат. Але хочеться, щоб ці втрати не були даремними, — зауважує дівчина. — Щоб ми не підвели тих, хто віддав за перемогу найдорожче — своє життя, щоб не підвели тих, хто продовжує тримати позиції в нелюдських умовах на нулі. Щоб люди не розслаблялися, не припиняли донатити й допомагати армії. Перемога обов’язково буде, але страшною ціною».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA