Валерій Славко: «Боротьба — це завжди подолання себе»

Валерій Славко
Валерій Славко

Для багатьох решетилівських хлопчаків Валерій Славко — беззаперечний авторитет. Він і тренер, і наставник, і, якщо потрібно, тато з мамою в одній особі.

Васильович, як поміж себе лагідно називають тренера його вихованці, навчає вчорашніх бешкетників не лише прийомів греко-римської боротьби. Вчить тримати слово і спину — у прямому й переносному сенсі, перемагати суперника, біль і власну лінь, ставати кращою копією себе самого. Вже 47 років Валерій Васильович дбає про здоров’я нації і нашої з вами громади, завдяки його тренерській науці хлопчаки виростають справжніми чоловіками — сильними і мужніми, з правильним поглядами на світ і на життя. А тому й ведуть на заняття до Васильовича вже своїх синів.

Як боротьба поклала на лопатки велосипедний спорт

Свого життя без спорту Валерій Славко не уявляє. Займатися ним почав змалечку. Чимало його однолітків у Решетилівці, куди малим переїхав до бабуні із Новосанжарського району, ганяли на велосипедах. У малого Валерчика теж був велосипед, точніше — велоспорт. Бо він не просто катався з друзями, а доволі серйозно займався у секції під началом тренера.

Згадує, як під час тренувань виїздили з Решетилівки у Шевченкове, там розверталися і спускалися до станції «Решетилівка» — і так декілька кіл за одне тренування накидали. Паралельно ще й боротьбою займався, на той момент — вільною. Була думка ходити на обидві секції, та якось швидко боротьба поклала на лопатки велосипеда. А тут ще до школи у Решетилівку приїхав на роботу випускник Харківського педінституту Віктор Нестеренко, котрий займався класичною боротьбою (так тоді називали греко-римську боротьбу) і пропагував її. Ця зустріч стала для Валерія справді доленосною, а греко-римська боротьба — справою всього життя.

Про те, як подолати лінь і зробити союзником Скруджа Макдака

Скільки решетилівських хлопчаків пройшли за ці роки через борцівський килим, що у спорткомплексі «Колос», нереально порахувати. Воно й не дивно. Уявіть лише: перший випуск тренера Валерія Славка — це хлопчаки 1959 року народження. Ну як хлопчаки — дорослі чоловіки, давно вже як батьки й дідусі. Для прикладу, Олександр Косолап, директор міської ДЮСШ — якраз представник когорти борців-первенців, яких випустив Валерій Васильович. Серед вихованців тренера Славка — майстри спорту Віталій Левадний, Роман Смірнов і двоє його власних синів — Олег та Руслан. А ще — бізнесмени, військові, фахівці в різних царинах життя і просто хороші люди. Радує серце тренера молода зміна — Владик Пушко, Антон Козир, Денис Трудненко, Сашко і Юра Голуб, Влад Рященко, і настирна малеча — Тимур Карась, Микита Захарченко, Максим Гайдук, Єгор і Єфим Сук.

Зрозуміло, що не всі досягають вершин у спорті, лишаються у спорті професійному, та й у секції затримуються не всі, хто приходить, — не завжди вистачає сили волі, аби долати труднощі. «Боротьба не лише рук сплетіння, не тільки м’язів гра. Боротьба — це завжди подолання себе, яким ти був учора, себе, яким ти станеш завтра. Подолання себе — це насправді річ дуже не проста, — говорить Валерій Славко. — Потрібно себе примусити ходити на тренування, коли друзі б’ють байдики і ходять пиво пити. Там простіше, особливого розуму не треба. А щоб примусити себе займатися — силу волі потрібно. Це вже потім юнак зрозуміє, що зробив правильно, коли обрав тренування. Проте це буде потім, у випускному класі. А зразу хлопчина росте, долає перехідний період у 3-му класі, 7-му. Випадки різні бувають, як і друзі».

Тренерам доводиться не лише з компаніями друзів конкурувати, а й із благами цивілізації, як то сучасні гаджети чи телебачення. Валерій Васильович згадує, як дітлахи у 90-х роках буквально прилипали до телеекранів, коли там демонстрували диснеївські мультсеріали. Через «Качині історії» хлопчаки й про тренування забували, тим більше, що мультсеріал розпочинався о 15.00, як і тренування. Зі Скруджем Макдаком та трійцею його каченят-племінників вирішили не воювати. «Домовилися із хлопцями: прийшли всі в ДЮСШ, подивилися півгодини дружно мультфільми і пішли потім тренуватися на стадіоні», — згадує Валерій Славко.

Греко-римська боротьба допомагає буквально виліпити власне тіло

Валерій Васильович щиро переймається станом здоров’я сучасної дітвори і зауважує, що занять спортом таки бракує, а тому й росте молодь цибата, проте слабка. За його дитинства та юності хлопчаки й дівчата багато часу проводили на свіжому повітрі. Хлопці борюкалися на леваді, визначаючи, хто сильніший, каталися на велосипедах, ганяли у футбол, взимку грали в хокей. У самій лише Решетилівці щозими збиралися по хокейній команді в кожному мікрорайоні — не менше шести на місто. Затяті хокеїсти їздили автобусом у Демидівку чи Глибоку Балку, аби пограти з однолітками. Заради гри, озброївшись клюшками і ковзанами, пішки йшли у Потічок. Натомість більшість сучасних дітей не вміють стояти на ковзанах, а в 3-му класі не кожен школяр може зробити переворот уперед.

З уроками фізкультури теж біда. Валерій Славко додає, що через відсутність правильних фізичних навантажень, котрі б корегували, до прикладу, ту ж поставу, підлітки й ростуть слабкими, а сколіоз, тобто викривлення хребта, став ледь не нормою. «Раніше, якщо у школі було два учні зі сколіозом — то вже була надзвичайна подія для навчального закладу. А зараз, якщо один-два учні без проблем, то вже й добре», — констатує невтішний факт тренер.

Натомість греко-римська боротьба допомагає хлопчакам буквально виліпити власне тіло таким же ідеальним, як у легендарних борців древньої Греція. Валерій Васильович зауважує, що заняття боротьбою якраз і допомагають укріпити спину, наростити рельєфні м’язи. Тренер додає, що сучасне покоління у гонитві за красою робить тату, пірсинг і вдається до інших маніпуляцій, проте немає нічого красивішого за розвинене тіло, рельєфне і м’язисте. Його вихованці — то найкращий наочний доказ тому. Бо приходять до нього на перше тренування 5-річні малюки, а «випускаються» у 11-му класі високі і кремезні юнаки у категорії «тяж» та «напівтяж». Васильович посміхається: колеги дивуються, як йому, невисокому на зріст тренеру, вдається викохувати таких красенів.

«Найголовніша риса для справжнього борця — це працьовитість»

Сьогодні, як і 47 років до того, Валерій Васильович виводить на борцівський килим нове покоління юних спортсменів. Щоправда, робить це в умовах нових, воєнних реалій. На початку повномасштабного вторгнення тренування взагалі довелося призупинити. Відновили їх спочатку лише для старших груп, молодші вихованці почали приходити вже аж під кінець літа. Як і заняття в звичайній школі, так і тренування в ДЮСШ відбуваються з урахуванням усіх заходів безпеки, у випадку тривоги вихованці спускаються в спеціально облаштоване укриття.

До слова, в залі спортивної школи борці Валерія Славка займаються з минулої весни — переїхали сюди, коли розпочалася масштабна реконструкція спорткомплексу «Колос». Тренер зізнається, що коли почалася повномасштабна війна, більше переймався не власним майбутнім, думав про спортивний зал і «Колос». Адже борцівський зал на другому поверсі спорткомплексу в далекі 90-ті Валерій Васильович разом із двома колегами будували буквально власноруч, вклали у нього і сили, і душу, аби створити гарні умови для дітей. «Щиро раділи проекту реконструкції, адже планувалося збудувати справді сучасний і комфортний зал. Тому дуже переймався, щоб нічого не трапилося і щоб реконструкцію таки вдалося завершити. Якби не війна, то вже у травні ми б розпочали заняття у новому приміщенні», — говорить тренер.

Нині до Славка ведуть своїх синів його колишні вихованці, борцівський характер тренер починає виховувати із 5-річного віку. Пояснює: «У такому віці дітки — мов пластилін, вони ще не заангажовані й не зіпсовані, дивляться на тебе світлими очима. Проте найголовніша риса для справжнього борця — це працьовитість. Вона важлива не лише у спорті, а й загалом у житті, бо лише тоді людина може досягти вершин».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA