Сім’я Легких: як волонтерство тримає у складні часи

Тож давайте знайомитися ближче: волонтерська родина Легких — тато Іван, мама Оля і старша доня Наталя. Звичайнісінька сім’я із мальовничого Остап’є. Ольга Легка працювала у рідному селі завідувачкою місцевою аптекою, зараз на заслуженому відпочинку. Іван Легкий — електрик на базі відпочинку «Соснова поляна». У подружжя — двоє чудових донечок. Молодша вже майже десять років як мешкає в Канаді, а старша до повномасштабного вторгнення жила у Харкові. Проте велика війна повернула Наталю до батьківського дому, а звичайну сім’ю перетворила на справжній волонтерський загін.

До Остап’є повернулися 14 лютого

До першої української столиці, як люблять називати Харків, Наталя Легка переїхала у 16-ть — поїхала до мегаполіса навчатися на фармацевта. Після навчання лишилася в місті, як і мама, працювала в аптеці. Через деякий час змінила фармацію на ІТ-сферу. У Харкові зустріла своє кохання, вийшла заміж.

Коли говоримо про початок повномасштабного вторгнення, Наталя зізнається, що у Харкові її не полишало передчуття того, що буде велика війна. «Мені неспокійно було лишатися в Харкові, — зізнається Наталя. — Місто занадто близько до кордону з росією. Мешкали на Науковій, біля Саржиного Яру, вікна якраз на парк Шевченка виходять. Наша квартира знаходиться на 9-му поверсі, вікнами на схід. От щоночі прокидалася і дивилася у вікно, чи ще не почалося».

Коли почало прогресувати безсоння, а страхи ледь не трансформувалися у параною, подружжя вирішило таки поїхати в Остап’є хоча б на пару тижнів. Як говорить Наталя, щоб спокійно видихнути в селі, а потім повернутися до Харкова з новими силами, якщо, звісно, нічого не станеться. У мандрівку зібралися попри те, що в грудні молода жінка перенесла операцію й далека дорога — те, за що лікарі по голівці не погладили б. Та все одно винайняли автівку, зібрали найцінніше — документи, кота, речі — та й поїхали до батьків у Остап’є. Це було 14 лютого. Додому планували повернутися наприкінці місяця. У ніч з 23 на 24 лютого Наталя майже не спала — передчуття було недобре, тож моніторила новини в Інтернеті. Сон зморив лише о 3-ій ранку, а за годину до кімнати зайшов тато й розбудив фразою, яку насправді боялася почути: «Ну все, почалося».

Від цигарок для «Кракена» до пікапів та тепловізорів

Зараз Наталя Легких фактично живе на два населені пункти — Решетилівку та Остап’є. Молода жінка активно збирає кошти та закриває нагальні потреби різних військових підрозділів. Хоча зізнається, що спочатку про волонтерство не думала: сама активно донатила добре знайомим волонтерам. Бо насправді війна в країні не 24 лютого розпочалася, а ще у 2014 році. Відтоді й Наталя допомагає коштами ЗСУ. Просто у лютому 2022 року суми, які відправляла на армію, стали набагато більші. А коли витратила на донати всі свої кошти, вирішила допомогти зі збором одному зі знайомих волонтерів, який якраз збирав на ноші. «Я відкрила банку в Монобанку, спробувала, як це робиться, щоб допомогти волонтеру — зібрати певну суму й перекинути потім йому. Збирали 15 тисяч гривен — я зібрала їх за дві чи три години, — згадує волонтерка. — Так як власних коштів вже не було, а хотілося допомагати, то підключилася до волонтерського чату Кракена. Це були перші хлопці, яким допомагала. Підрозділ постійно у чаті викидав список потреб, волонтери розбирали поміж себе, хто що купляє, привозить, дістає. Починала я із цигарок для Кракена».

За цей час Наталі довелося збирати на все, що тільки можна уявити — починаючи від трусів і шкарпеток на початку вторгнення і закінчуючи автівками, раціями, дронами та тепловізорами зараз.

За сезон родина виготовила понад 5 тисяч окопних свічок

Родинний волонтерський загін Легких активно запрацював минулої осені. До того тато з мамою просто донатили із пенсії та зарплати на ЗСУ. Проте, як говорить доня, їм теж важливо було ще й своїх рук докласти до майбутньої перемоги, допомогти хлопцям на передовій не лише коштами, а й руками. Тож охоче відгукнулися на ініціативу доньки виготовляти окопні свічки.

«Побачила у когось в Інстаграм, як дівчата із Сумщини онлайн проводили майстер-клас із виготовлення свічок, — розповідає Наталка. — Подивилася, що це ніби не такий і складний процес — і запропонувала батькам. Якраз починалася осінь, свічки на фронті були потрібні. Ми оголосили збір на баночки, віск, парафін та картон — на все, що потрібно для свічок. Перші партії робили маленькі. Бо ще не була належним чином обладнана лабораторія».

До слова, «лабораторія» — це звичайна кухня у будинку батьків. Її перед тим, як заливати свічки, застеляли всю газетами, ганчірками. Бо парафін і віск, коли киплять, заляпують все на світі, тож якщо кухню не підготувати правильно, потім її не відмиєш. Тим більше, що свічки в той сезон родина виготовляла у справді фабричних масштабах. Коли закінчилися запаси воску та парафіну в громаді, Наталя закуповувала парафін партіями по 100-200 кілограм. А загалом на передову минулої осені та зими Легкі відправили більше 5 тисяч окопних свічок.

Про 150 літрів борщової заправки і маленьких помічників

Наступною стала боршова заправка. Її виготовляти почали цілком випадково. Родина отримала від волонтерки з Німеччини, з якою Наталка Легка спілкується в соцмережах, партію кетчупу у стіках. Кетчуп був із рекомендованою датою споживання до кінця року. Вирішили в такому вигляді не відправляти на фронт, а приготувати якусь приправу. Тим більше, що досвід вже був — закривали таку приправу для себе. Батьки ідею доньки підтримали. «Мама погодилася, вона в нас головна по консервуванню, — посміхається молода жінка. — Я привезла овочі, мама приготувала заправку, закатала і ми передали заправку 53-ій бригаді. Отак і почалася історія із боршовою приправою. Оголошували збір інгредієнтів — земляки активно відгукувалися, й досі пропонують буряки, томат. З Рокити моя подруга привезла цілу автівку всього необхідного для приправи. Власне, передавали всі, хто не байдужий».

Борщову приправу родина відправляла на різні бригади. Наталя зауважує, що у військових підрозділів, якими вона опікується, із забезпеченням все добре. Тому домашню заправку віддавали волонтерам із Полтави та Кременчука, а ті вже везли у різні частини, де була потреба в харчах. Загалом мама Оля за цей час наварила й закрутила біля 150 літрів заправки. Є у родини й маленькі помічники — місцеві школярі з остап’євської школи. Діти допомагають робити патріотичні етикетки на свічки і приправу, малюють малюнки для військових, які відправляють разом із волонтерськими посилками на передову. А ще — передають родині на закупівлю інгредієнтів кошти з благодійних ярмарків, які збирають на потреби ЗСУ.

Як зібрати на дорогий пікап та тепловізор для земляка

У родинному волонтерському загоні всі обов’язки розподілені. Мама — головна по борщових заправках. Із виготовленням окопних свічок їй допомагає тато — він заливає свічки, ріже картон у промислових масштабах. А ще Іван Легкий — незмінний водій волонтерського загону. Після роботи саме він везе на Нову Пошту в Решетилівку всі посилки на фронт. Наталка у сім’ї — пресслужба й головна smm-ниця. На початку вона допомагала із виробництвом окопних свічок, проте батьки тут справляються й без неї.

Місія у дівчини важлива й відповідальна, адже нині Наталя збирає кошти на дорговартісне обладнання. Відверто зізнається, що починати великі збори було трохи страшно — боялася підвести бійців, згаяти час, невчасно зібрати кошти. Її перший великий збір якраз і виявився таким — форсмажорним. Це коли збирала кошти на тепловізор для односельця Саші Арендаренка. «Я тоді не вірила, що його зберу, але вирішила не відступати. Історія майже детективна, бо Саша переплутав мене з сестрою й написав їй прохання про допомогу. Воно цього повідомлення місяць не бачила. Тож коли цей запит дійшов до мене, обладнання було потрібне навіть не на вчора, а на позавчора. І все ж на тепловізор ми назбирали за тиждень. Зрозуміла, що в принципі, якщо трішки увімкнути smm, більш-менш розуміти алгоритм Інстаграм та інших платформ, то назбирати можна. Головне — створити специфічний інформаційний шум. Не можна просто копіпастити один і той же текст з проханням „дай грошей“. Цей варіант не пройде. І ще писати потрібно постійно. Чіпляють особисті історії, коли впізнають земляка. Потрібно ще розуміти, де поширювати збір. Коли Саші збирала, то поширювала інформацію в місцевих групах, серед односельців, відмічала його друзів, однокласників. Тому що як впізнають — задонатять, а незрозуміло для кого — ні. Збір без лиця практично приречений», — розповідає волонтерка.

Найскладніший збір за цей час — на коліматорні приціли для 82-ї бригади. Дівчині навіть довелося розділити його на дві частини, аби все не затяглося в часі на півроку. Хоча на значно дорожче авто назбирали кошти швидше. Зауважує, що чим складніша й більш специфічна річ — тим важче збирати кошти. Зараз у Наталки теж один із таких специфічних зборів — майбутній штурмовик апгрейдить свою зброю. А складність у тому, що захисник просив не згадувати свого імені, ніде його не відмічати, бо у хлопця на окупованих територіях лишилися рідні й він боїться за їхнє життя. Тому збір проводить друг захисника, а Наталка підтримує збір інформаційно. Ще одна інфодопомога — це збір на пікап для 82-ї бригади. Кошти збирають на картку бійців. Проте хлопців немає на Фейсбуку, тож цю соцмережу дівчина взяла на себе й поширює тут пости про збір на авто.

Як і більшість земляків, влітку родина Легких живе звичними клопотами — господарство, город. Проте вже потроху починають готуватися до нового сезону: вирощують овочі для майбутніх заправок, просять земляків зберігати жерстяні баночки для майбутніх окопних свічок.

«Мої батьки — не з тих людей, які будуть робити вигляд, що нічого не відбувається. Їм, як і мені, потрібно щось робити. І не лише донатити на ЗСУ, цього замало, — зауважує донька. — Волонтерство — це своєрідна рятівна соломина і для них, і для мене, яка тримає в ці складні часи».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA