Наталія Водолівова: «Підтримка людей дуже важлива для старости»

Для тих, хто був вимушений залишити власні домівки, облаштували у громадській будівлі гуртожиток. Вся М’якеньківська громада об’єдналася навколо допомоги біженцям та заради підтримки земляків-захисників, які пішли на фронт боронити свою країну. Чи змінилися настрої в громаді за ці майже півтора роки, що країна живе в реаліях воєнного стану, ми поцікавилися у Наталії Водолівової — старости на території населених пунктів М’якеньківка, Михнівка та Шрамки.

— Коли почалася війна — це дійсно був шок, — зауважує Наталія Вікторівна. — Ніхто не вірив, що таке взагалі можливо. Кожен переживав за свою сім’ю, за своїх дітей. Перші тижні — це було щось страшне. У селах організовувалися загони самооборони, люди майже не спали. А зараз, можливо, почали трохи звикати до того, що країна живе в режимі війни. Та скажу вам, що страх і хвилювання ніде не поділися. Ми ж уважно стежимо за новинами, бачимо всі ті жахіття, ракетні удари по Одесі, Запоріжжю, Кривому Розі, Кременчуку та інших містах України. І тому кожен мешканець у наших трьох селах намагається, хто чим може, допомагати нашим захисниками, аби швидше наблизити нашу перемогу.

 — Тобто втоми від війни, про яку так люблять останнім часом розповідати «експерти» в соцмережах, у М’якеньківці немає? Громада продовжує волонтерити?

Н. В. Громада в нас невелика, тому започаткувати самим великі збори, як це роблять волонтери у Решетилівці, нам складно. Але волонтери є й у нас. Не буду називати поіменно, аби нікого не забути й не образити, адже волонтерять всі — і приватні підприємці, і фермери, й одноосібники, і просто пересічні мешканці старостату. Я створила у меседжерах місцеві групи «М’якеньківка. Михнівка. Шрамки» — скидаємо туди всі повідомлення про потреби. Люди відгукуються на збори про допомогу. Зараз здаємо огірки нашим волонтерам, які засолюють і передають овочі на фронт. Раніше збирали рибальські сітки, відправляли їх в ДНЗ «Ромашка» у Решетилівці, де плели маскувальні сітки на фронт. Треба банки на тушонку — віддаємо. Розігрують дівчата світильники, збираючи на авто для захисників — обов’язково донатимо. Тобто, де яка благодійна акція проходить, ми обов’язково долучаємося, відгукуємося на всі потреби.

— Проте ви й самі у власному старостаті проводите благодійні заходи, чи не так?

Н. В. Звісно, адже зараз для громади головне — підтримати своїх хлопців на фронті. Ми проводили благодійні ярмарки — торік зібрали 22 500 гривень. Частину коштів відправили на автівку Юрію Порубенському. Збирали кошти й наші діти. Активісти села Михнівка взимку започаткували свою ініціативу: вирішили кожному захиснику, який йде служити до лав ЗСУ, збирати й передавати по дві тисячі допомоги — на термобілизну та ліки. Зима давно закінчилася, проте від цієї практики у Михнівці не відмовилися й продовжують збирати допомогу кожному мобілізованому. До речі, на сьогодні 30 мешканців старостату служать у Збройних силах України й люди намагаються хоч чимось підтримати земляків. Зібрали на тепловізор братам Максиму та Богдану Щербам, Чехлатому Юрію — на тактичну каску та навушники, а зараз збираємо громадою кошти Чехлатому Сергію на автівку.

До слова, 12 липня Максим та Богдан Щерби були нагороджені відзнакою «Козацький Хрест» І ступеню. Ми дуже пишаємося ними, як і всіма нашими захисниками. Багато хлопців контужених і поранених, але все одно повертаються і воюють, аби янайшвидше наблизити нашу перемогу.

— Наталіє Вікторівно, а скільки громада свого часу прийняла внутрішньо переміщених осіб і скільки з них на сьогодні лишаються в старостаті?

Н. В. З початку війни на території старостату було зареєстровано 200 чоловік, наразі фактично проживає 77 внутрішньо переміщених осіб. З них 24 — це дітки. Ми й надалі продовжуємо їх підтримувати. Адже розуміємо, що на ті кошти, які їм виплачують, не так вже й легко прожити.

— Ви влаштовували екскурсію для діток ВПО — знайомили їх із принадами сільського життя. Якою була реакція малих?

Н. В. У нас мешкало багато міських діток, переважно з Харкова. Так і виникла ідея, чимось здивувати і додати гарних емоцій малечі, особливо іменинникам. Організували поїздку до тракторної бригади, щоб хлопчики подивилися на сільгосптехніку. А ще в нас в селі Михнівка є мешканець, який тримає голубів, кіз, овець, індиків, курей, качок — чимале господарство. Діти бігали за карликовими півниками, гладили кізоньок, не передати ті емоції, здивування дітей, коли побачили, як курка в будці знесла яєчко. Нібито нічого дивного тут немає, вони той продукт знають, бачили його на полицях у магазині. А тут курочка знесла яєчко! Рада від того, що екскурсія лишила по собі море позитивних емоцій. Робота з дітками й літніми односельцями — в пріоритеті. Разом із завклубами та бібліотекарем проводимо для діток ігрові програми, конкурси малюнків і обов’язково їм щось даруємо.

Не залишаю поза увагою осіб літнього віку. Зрозуміло, що колгоспів, де вони всі працювали, вже немає. Якщо на підприємстві чи в школі своїх ветеранів ще згадують і вітають, то хто привітає колгоспників. Тому особисто кожного вітаю з днем народження, а для ювілярів — невеличкі подарунки. Цього року не було передплати жодного видання — воєнний стан, це зрозуміло. Проте літні люди переважно не користуються інтернетом, інформацію беруть з теленовин, звикли читати газети. Зараз пошта у Михнівці та Шрамках працює раз на тиждень у четвер, а у М’якеньківці — двічі. Але передплатити ті газети, що раніше, пенсіонери вже не можуть на свою пенсію, бо це задоволення не з дешевих. Тому купую деякі газети, приношу в бібліотеку, читачі про це вже знають — приходять читати, міняються газетами.

— Цього року міська рада проводила опитування старост, яких просила назвати три головні проблеми, які потребують нагального вирішення. Які озвучили ви?

— Є в нас фельдшерський пункт, тобто є приміщення, але немає медичного працівника. Свого часу із Сухорабівки почергово приїздили два медики. Проте це тривало недовго. Будівля стоїть зачинена. І це проблема, бо багато літніх людей, у яких немає поблизу родичів, не можуть зміряти тиск, проконсультуватися з лікарем. Три села — в жодному немає медичного працівника. Ми були б раді, якби лікар проводив прийом хоча б раз на тиждень.

По-друге — це проблема працевлаштування. По селах роботи немає. Якщо дуже постаратися, то роботу можна знайти в Решетилівці. Але у нас погане транспортне сполучення з містом. О 7-ій ранку їде автобус у Решетилівку — чудово, на роботу всі встигаємо, а от назад з роботи повернутися нічим. Це теж проблема.

Дороги — як і у всіх. Та дякуємо міській раді, котра виділила співфінансування на ремонт дороги Решетилівка-Сухорабівка. Претензія до шляховиків, які ями під час ремонту лишають. Ось будуть великі автопотяги везти зерно — і знову ці ями порозбивають, і знову на наступний рік потрібно буде ремонтувати дорогу.

— А як із благоустроєм?

Н. В. От зі сміттям якраз активно й боремося. Села ним завалені, маю на увазі несанкціоновані звалища. Де тільки пустка — сміття, колишня тракторна бригада — сміття. КП «Ефект» допомагав прибрати його з колишньої тракторної бригади й чимало вивезли. Проте зараз літо, за зеленню не можна побачити й зібрати все, так що роботи ще вистачить. Був випадок, коли разом із Олександром Тринчуком, інспектором інспекції з благоустрою виконкому Решетилівської міської ради, виявили людину, яка викинула сміття в недозволеному місці. Вжили заходів, аби ця людина прибрала там, де насмітила.

Літо, дощі — трава росте страшенно, не встигаємо косити. Розуміємо, що війна й кошти виділяються зараз не в тих об’ємах, як раніше. Та й ми тут у селі за те, аби зараз кошти йшли на допомогу ЗСУ. Це пріоритет, який навіть не обговорюється. Наприклад, у нас у М’якеньківці давно потребує ремонту пам’ятний знак жертвам Голодомору на в’їзді в село. Це почекає, головне — хлопцям допомогти. Невеликі ремонти робимо: дали нам певну суму коштів — пофарбували пам’ятник Невідомому солдату у М’якеньківці, у Михнівці підремонтували монумент Скорботній матері. Щодо дитячого майданчику, то тут зібралися батьки дітей, викосили траву, купили фарбу й освіжили майданчик. Дякую Богу, що в нас такі хороші люди. Тому що підтримка людей дуже важлива для старости. Якщо ти працюєш заради них, то вони й самі це бачать і допомагають. Намагаємося разом наводити лад. І квіти дівчата приносять свої — саджали біля старостату, громадського будинку, самотужки ліквідовували наслідки стихійного лиха. Бо ніхто за нас не прийде це робити. Ми самі повинні в своєму селі, де живемо, створювати комфортні умови. Допомагають і переселенці, яких прихистила громада. Для прикладу, восени вони разом з місцевими жителями, з болем у серці наводили лад на кладовищі, бо у рідній Яковлевці під Бахмутом могили їхніх рідних ворог зрівняв із землею… Та життя триває. І в нашій громаді з’являються на світ нові українці, і в родинах переселенців зокрема. Хочемо, аби наші діти жили в мирній країні, віримо в нашу перемогу й намагаємося допомагати нашим захисникам її наблизити.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA