Михайло Тітік: «Якщо не стане культури, нація, як така, перестане існувати»

На Полтавщині Рада оборони області прийняла рішення про заборону культурних та спортивних івентів. Бо рашисти легко можуть поцілити ракетою у площу чи драмтеатр, обстріляти будь-яке мирне місто.

Про скасування заходів, культуру, яка допомагає фронту, напередодні дня народження країни ми говорили із начальником відділом культури, молоді, спорту та туризму Михайлом Тітіком.

 — Зважаючи на реакцію мешканців громади у соцмережах, решетилівці з розумінням поставилися до заборони проводити масові заходи. Всі усвідомлюють — війна. А чи є така ймовірність, що все заплановане пізніше, але відбудеться?

М. Т. На ці дні у громаді було заплановано чимало. Йдеться про концерти в закладах культури, і в бібіліотечних закладах мали пройти різнопланові заходи. А ще — традиційні «Решетилівські побігеньки», які приурочили саме до Дня незалежності. Їх, до слова, торік не проводили. Але рішення ОВА однозначне — скасувати з 21 до 27 серпня всі масові заходи. Поки до 27-го, а далі будуть вирішувати. Тож поки все на паузі. Але так, хочемо заплановані заходи таки провести, проте дещо пізніше, коли дозволить безпекова ситуація. І побігеньки зокрема. До речі, на забіг за перші півдня після оголошення зареєструвалися 10 учасників.

— А давайте поговоримо про культуру під час війни. Чимало хто говорить, що вона зараз — не на часі, що головне це зброя і допомога фронту.

М. Т. Воно то все вірно. Але як я зі своєї вежі бачу, на сьогодні культура — це дуже потужний помічник армії. Тому що по суті культура — це одне велике джерело благодійної допомоги, організації благодійних акцій. У нашій громаді взагалі всі працівники культури займалися благодійністю з самих перших днів початку повномасштабного вторгнення. Не припиняють цього робити й по сьогодні. Ніхто не полишає, не втомлюються від цього. Навпаки — допомагають невпинно: організовують благодійні заходи, підтримують благодійні ініціативи в старостинських окргуах, організовують плетення тих самих маскувальних сіток, збір продуктів. У нас просто неймовірні люди, велика шана і подяка кожному. Культура на сьогоднішній день працює і на людей, і на армію.

 — Коли запитую у старост про настрої в їхніх громадах, ті говорять, що є думки у місцевих мешканців, що концерти — «не зараз», «настрій не той». І це зрозуміло, особливо, коли доводиться зустрічати на щиті своїх земляків. Але коли оголошують благодійні ярмарки, які супроводжуються концертними номерами, виступами самодіяльних артистів, то збирають доволі потужно на ЗСУ.

М. Т. Так, і приклад цьому — нещодавній ярмарок у Потічку, де назбирали більше 26 тисяч гривень. якщо брати по старостатах, то такі акції влаштовують здебільшого для своїх хлопців. І так повелося, що населення в сільській місцевості менше й війна торкнулася майже кожну родину: хтось та служить в армії — чоловік, син, брат чи навіть сусід. Вони всі один одного знають і підтримують, як тільки можуть. У старостатах збирають допомогу конкретно своїм землякам і відразу після ярмарку передають на потреби захисників. З приводу «не на часі»: просто якби наші люди не зберігали українську культуру, то зараз би не було за що воювати. Це війна за нашу ідентичність. Культура завжди важлива. Це серце нації, той елемент, про який не можна говорити, що він — не на часі. Він на часі завжди, завжди актуальний. Це навіть не обговорюється. Це те, за що нас намагається знищити ворог — за нашу мову, за культуру. Бо якщо не стане культури, нація, як така, перестане існувати. Ми будемо просто географічною позначкою на мапі.

Культура насправді — діючий інструмент, коли можна зібрати на армію необхідні кошти.

— Ще одна сфера відповідальності вашого відділу — це молодіжна політика. І як тут не згадати про Молодіжну раду при Решетилівській міській раді, яку вважають однією із найдієвіших у області?

М. Т. За «молодіжку» хочу окремо сказати. Перший день повномасштабного вторгнення: суцільний хаос, тільки почали збиратися з думками. Одними з перших, хто зателефонував і сказав: «Ми ось підходимо, давайте, ми теж будемо допомагати щось робити», — були якраз представники Молодіжної ради. Це вже покоління зовсім іншої формації, це вже стовідсоткові українці як у думках, так і в серці. Так, молодіжна робота трішки не так проводиться, як хотілося б, у нинішніх воєнних реаліях. Але цього року Молодіжна рада відчутно виросла — вже їздили зі своїм досвідом у Зіньків. Дуже приємно було, що ми можемо стояти осторонь, а повноцінно досвід передають наші члени Молодіжної ради своїм колегам. Щодо нагородження, то Вікторія Криндач отримала подяку від Полтавської обласної ради, а іще, працівник нашого відділу, Максим Кордубан єдиний на область отримав відзнаку від Міністерства молоді й спорту саме за роботу із молоддю. Тобто робота триває. Трішечки сумно, що Вікторія склала повноваження голови Молодіжної ради. Але хочеться їй подякувати за ці роки. Вона — великий молодець! Було багато крутих класних моментів і реалізовано чимало цікавих проєктів. Нині «молодіжку» очолив Вова Нечахін. Він практично виріс у Молодіжній раді: пройшов усі етапи від стажування у міській раді, потім ми делегували його на українсько-польський обмін. Нині — він працівник нашого Центру туризму. Так що це повноцінно вирощений наш кадр. Пишаємося, що наша молодіжна рада насправді одна з найдієвіших у Полтавській області. Про це говоримо не лише ми, а й за межами громади. «Молодіжку» в області знають, про нас говорять і ставлять у приклад.

— До речі, про стажування у міській раді. Цьогоріч його відновили. На скільки воно важливе для молоді?

М. Т. По-перше, це знайомство дітей із органами управління у державі — від держаного до місцевого рівня. У них з’являється розуміння, як влаштовані механізми управління різними структурними підрозділами, закладами, які вони теж відвідують і чиїми послугами користуються. Також з’являється розуміння, що таке бюджет, як розподіляються кошти, що це не такий і простий процес. Ми розповідаємо про всі факапи, які можуть трапитися, всі круті лайфхаки. Дітей навчають основ проєктної діяльності — це великий шматок роботи, на якому акцентуємо увагу, бо сьогодні без проєктнї діяльності — нікуди. Хочеться подякувати працівникам міської ради за те, що вони відкриті й діти бачать справжню роботу. Теж стосується і роботи депутата. Вони всі в шоковому стані, коли дізнаються, що депутат міської ради не отримує заробітну плату. Тоді виникає питання, а навіщо цим займатися. Пояснюємо, що це бажання зробити життя в громаді кращим, це відповідальність, яку беруть на себе люди. Коли ми спілкуємося, ловимо фідбеки й бачимо, як вони ростуть. Ми вчимо виступати публічно, формувати свої думки. З першого стажування так повелося, що у перший день вони — рибки, бо фактично, не говорять. А вже у фінальній частині, коли вступаєш у дискусію зі стажерами, то ще спробуй їх зупинити. Я вважаю, що це крута можливість для учнівської молоді. Тим більше, що все безкоштовно, доступно, відкрито. І дивлячись на випускників стажування — всі великі молодці, адже що стажування пішло на користь.

— Можна сказати, що це школа відповідального мешканця громади? і що серед тих дітей не виростуть ті, хто зараз обіцяє повернутися в Україну лише після того, як хтось тут за них збудує умовну успішну «Швейцарію», подолає корупцію.

М. Т. А ці діти знають, що країна — це всі ми й кожен несе відповідальність за те, якою вона буде. Є інструменти й можливість щось змінити. Як у відомій приказці про те, що не варто давати людині рибу, краще — вудку. Їм показують продуктивні інструменти, якими вони можуть користуватися, а далі все залежить від бажання змінити життя на краще. Ці діти — громадяни, які відповідальні перед собою і перед суспільством. І велика подяка батькам, які погоджуються на це стажування.

— Все те ж російське ІПСО періодично закидає в українське суспільство тези про те, що воюють лише прості хлопці, депутати й чиновники ховаються за бронню. Але маємо приклади у громаді, коли зброю до рук взяли і депутати, і чиновники, і заступник міського голови. Чому ви пішли до армії? І на скільки ця війна змінила вас і ваше світосприйняття?

М. Т. Я був психологічно й морально готовий воювати. Тому що пішов не в перші дні, як багато хлопців, на перших емоціях — ненависті, злості. Рішення було обдумане, вважав, що так потрібно, що маю бути там. І з травня пішов до військкомату, службу проходив у 54-ій окремій механізованій бригаді імені гетьмана Івана Мазепи. Війна не може не змінити. Навіть людей, які знаходяться в тилу, вона змінює. Дивлюся на своїх дітей — вони вже інші. Й не лише доросліші стали: вони — патріоти своєї держави, в них не вкладається в голові дуже багато речей, про які ще можуть говорити дорослі — компроміси з ворогом, наприклад. У них такого вже немає. Побувавши там, у мене розширилося уявлення про українців, про хлопців і дівчат. У 54-ій основний склад — це мешканці сходу, Донецька й Луганська область, Дніпро, Запоріжжя. Крутіших воїнів і людей, з якими сміливо можна йти у бій, не зустрічав. Ламаються стереотипи, які нав’язуються телебаченням і суспільством.

— Наочно побачили, що це ІПСО, яке нам росіяни нав’язували ще з довоєнних часів, коли намагалися поділити на декілька сортів?

М. Т. Так, коли нас ділили на бандерівців, «блатних» зі сходу. Це абсолютна дурня. Є люди, які люблять свою країну й виборюють право жити у вільній країні. А ще війна вчить цінувати свою родину ще більше. Розумієш, що це найцінніше, що є в житті.

— Що для вас незалежність?

М. Т. Це дуже широке поняття. Але для мене незалежність — це Україна. Багато людей говорять, що коли приїздиш в Україну (часто — іноземці, які ніколи тут раніше не були), робиш перший подих і розумієш, що ти у вільній країні. От оце відчуття свободи, волі, незалежності, воно в нас витає, просто ми цього не помічаємо. Оце і є незалежність — жити на своїй землі вільним серед найкращих українців. Ми тільки після 24 лютого зрозуміли, в якій прекрасній країні ми живемо і серед прекрасних людей, які вміють дивувати. Я був приємно здивований, коли першими пішли воювати й захищати країну хлопці, від яких цього ніхто не очікував. І ти зрозумів, яка людина насправді відкрилася і яка вона справжня. Зараз всім потрібно пам’ятати, що справжні герої ті, які зараз там. А в нас із громади багато і хлопців, і дівчат служать. Потрібно пам’ятати, що вони там кожної секунди знаходяться в шаленому світі, але стоять заради того, щоб ми могли вдихати це повітря свободи й відчувати себе незалежними.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA