Психолог Юлія Полонська: про ПТСР, повторну травматизацію та допомогу, яка потрібна зараз кожному

Вже майже рік ми живемо в стані стресу і добре знаємо, що безпечних місць і міст у країні, де йде війна, немає. Тривога, емоційні гойдалки, безсоння разом зі знервованістю та неконтрольованими виявами агресії стали звичними. Проте це не норма. І якщо ви «не вивозите» й відчуваєте, що знаходитеся на межі, не соромтеся звертатися за допомогою. Про це ми говорили із соціальним педагогом і практикуючим психологом Юлією Полонською.

— Зараз, напевно, доводиться більше заспокоювати дорослих, аніж дітей. Бо судячи з постів у соцмережах, українці накриває негативними емоціями.

Ю. П. Не погоджуюся з приводу діток. Зараз доводиться мати справу із яскравою посттравмою. Перші декілька місяців був лише стрес, а зараз вже починається ПТРС, коли на посттравматичний стан накладається ще й дистанційне навчання, котре теж не дуже добре впливає на дитячу психіку. Бо під час пандемії на дистанційному навчанні школярі були не постійно, з перервами, коли за пару тижнів карантину знову йшли до школи. А зараз діти постійно на дистанційному навчанні, особливо наш опорний заклад. То це теж далося взнаки. Ну й ПТРС зазвичай починається через 3-4 місяців, півроку після травми, якою для усіх нас стала повномасштабна війна.

— Тобто у стані ПТСР вся країна — від малого до дорослого?

Ю. П. На жаль, адже у дорослих психіка останні 11 місяців перебуває у постійному стресі. У нашому регіоні активних бойових дій немає, багато хто може сказати: «Та що у вас там за проблеми? Їх немає». Ходимо на роботу, спокійно гуляємо вулицями, нічого не прилітає й не гупає. Натомість маємо повторну травматизацію — від того, що читаємо чи слухаємо новини, відстежуємо всі події у соцмережах, обговорюємо страшні новини зі знайомими. Це й призводить до подвійної травматизації. Нині такі випадки часто відслідковую, особливо у дорослих. З дітками таке трапляється рідше, бо психіка у них гнучка, вони на цих жахах не концентрують увагу. Швидко перебороли — й пішли далі. А от якраз із дорослими це найбільша проблема. Особливо це стосується людей меланхолічного, інтровертивного складу темпераменту, котрі гостро пропускають через себе всі ці моменти.

 — Як це проявляється і чим небезпечно?

Ю. П. Небезпека в тому, що людина, котра не вміє самостійно регулювати власний психічний стан, постійно перебуває в стресі, що поглиблює травму. Порушення відбувається на всіх рівнях — від появи конфліктних ситуацій, порушення міжособистісних стосунків, проблеми у спілкуванні вдома й на роботі, збільшення агресивності та конфліктності. Люди стають суцільним оголеним нервом, коли аж занадто «яскраво» сприймають буденні речі й реагують на все агресивно. Наприклад, коли в черзі хтось випадково штовхне, раніше така людина могла просто повибачатися і відійти в бік. Зараз інколи люди реагують на буденні речі, мов на виклик, ніби їх цілеспрямовано хочуть вразити і образити. Вибачення не сприймають, бачать лише агресію. Зростають внутрішні конфлікти, коли людину не полишають питання «чому так, чому це зі мною відбувається, коли це закінчиться». Постійний страх, відчуття безсилля, підвищена тривожність, порушення сну, емоційного фону — і все це поглиблюється.

— Що з цим робити? Після перемоги ми не лише будемо святкувати, а й дружно всі лікуватися?

Ю. П. Ми вже майже рік у війні, але все одно дорослі й до цього часу не усвідомили, що йдеться про ПТРС, що ми всі — травмовані, що це захворювання психіки, котре впливає на якість нашого життя. Та головне — не хочуть розуміти, що потрібно звертатися до фахівців, вважають, що легко впораються самі. А потім виникають ситуації, коли таки не справляються самі, або ж роблять це не дуже вдало. Відтак, як свідчить статистика, зростає вживання алкоголю, збільшується кількість конфліктів у сім’ях і розлучень. А це все наслідки того, що людина не вирішує своєї проблеми, а втікає від неї. Бо, як це — піти до психолога? Особливо, коли йдеться про чоловіків. Для них — це табу, бо «я не псих». Не потрібно соромитися походу до психолога. Навпаки — це прояв твоєї сили, бо ти усвідомив проблему і наважився на візит, заради себе і заради власної родини. Бо в нас же, окрім війни, лишилися ще й ті проблеми, що були й раніше. Щодня ми вирішуємо звичні буденні питання. І якщо ми з цими дрібницями перестаємо справлятися, то це вже не дзвіночок, а набат — потрібно задуматися про консультацію у фахівця.

— Тим більше, що існують телефонні лінії, коли можна анонімно поспілкуватися і розповісти про свої проблеми.

Ю. П. Зараз дуже багато можливостей отримати допомогу, багато спеціалістів. Потрібно лише знайти свого, який би вас підтримав і допоміг, який би підійшов саме вам. Головне — не сидіти, не ховатися у мушлю чи в «хатинку», бо далі проблеми лише будуть поглиблюватися. Втеча від проблем ніколи не полегшувала життя. Потрібно їм дивитися в обличчя і вирішувати їх, особливо зараз.

— Як думаєте, що зупиняє наших земляків, аби записатися на консультацію?

Ю. П. Страх довіритися чужій людині й розповісти про свої проблеми. Та для цієї «чужої» людини — це і є її робота. Вона вас дійсно вислухає, розмова буде конфіденційною, залишиться між вами. От часто чую від людей: «От чим мені психолог може допомогти? Я й так все розумію». Тоді зустрічне запитання: «А чому тоді ти такий нещасний? Чому тобі погано»? Психолог потрібен для того, аби ти проговорив проблему. А психолог направлятиме, бо ти ходиш по замкненому колу. Для прикладу, я — психолог-фасилітатор, тобто той, хто супроводжує, допомагає вибрати правильну траєкторію, аби вийти із проблеми, глухого кута чи кризової ситуації. Якщо людина очікує, що прийде на консультацію і їй роздаватимуть готові поради, як жити, то це не так. Навіть психолог цього не знає. Я така ж звичайна людина, мама і дружина. Ходжу на роботу і зіштовхуюся, як будь-яка людина, із такими ж проблемами. Для мене цей рік так само був складний, і втрати були. Бо це життя. І я так само звертаюся до своїх колег, бо не повинна назбирувати проблеми, накопичувати їх у собі, адже потім не зможу бути ефективною і надавати якісну допомогу іншим. Це нормально — намагатися розібратися в собі, звертатися по допомогу. Того, хто просить про допомогу — почують.

— Психолог — над ситуацією, він бачить її неупереджено, як і шляхи виходу. І це не рідні, які просто пожаліють, а психолог може й копняка дати, якщо знає, що це допоможе порвати зачароване коло проблем, чи не так?

Ю. П. Однозначно. Відповідь сидить глибоко в кожній людині. І завдання психолога — не просто знайти вихід, а обрати той, який вигідний і підходить саме цій конкретній людині. Бо немає універсальної відповіді для всіх. Тому психолог і не дає заїжджених порад, ви разом шукаєте вихід, який підходить саме вам і тільки вам покращить життя. А просто із подружками чи родичами поговорити — то не те. Такі поради даються з висоти власної дзвіниці. А от чи корисне то буде вам чи ні — доволі спірне питання.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA