Село Колотії під час колективізації та Голодомору 1932–1933 років

За підрахунками істориків, у період з квітня 1932 по листопад 1933 років в Україні загинули мільйони людей. Навесні 1933-го, в самий пік голодомору, від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини, майже 25 тисяч — щодня. Голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України.

Як Колотії заганяли у колгоспи

Наша розповідь — про село Колотії та його околиці того страхітливого часу. Так сталося, що у 1929–1931 роках радянська влада почала масово примусово об’єднувати селян у колгоспи, де усуспільнювалась земля, інвентар, худоба. На території села були створені 4 колгоспи: в Коп’яках — «Червона хвиля», в Черкунах — «Спільний колос», в Колотіях — «Згода», в Палянках — «Актив села», а в 1932 році їх об’єднали в одне велике господарство під назвою «Згода». В сусідньому селі Слюсарі (центр однойменної сільради) зосередилися такі колгоспи: «Шлях ударника» (1929 рік утворення, землі — 51,4 га), «14-річчя Жовтня» (с. Шрамки — 1929 рік, 986 га), «Зоря майбутнього» (1929 рік, 920 га), ім. Чкалова (1929 рік, 1554 га).

Селяни неохоче йшли в колгоспи. Хто добровільно не віддавав худобу, реманент, насіння — того розкуркулювали. Забирали у людей нажите і виганяли з рідної оселі. Серед розкуркулених були сім’ї Панасенків, Олянчуків, Ярошенків¸ Федоровичів, Колотіїв, Матюхів та інших. Частину розкуркулених відправили в Сибір, інші виїхали в Дніпропетровську та Херсонську області.

Дуже важким був для селян 1933-й, в цілому врожайний рік. Так п’ятірка на чолі з першою комсомолкою села Олександрою Горбенко і головою сільради Іваном Засядьком (Заседько) нишпорили по хатах, забирали зерно, картоплю, квасолю, борошно, сушняк. Щоб якось вижити, люди їли хліб з висівок та полови, зелень трави, варили відвари із води і борошна. Люди і діти ходили опухлі від голоду, потім вмирали. На той час в школі налічувалось близько 300 учнів, а в період голодомору померли 15 учнів, із них 4 прямо на очах у школярів.

У хаті розкуркуленого Олянчука було зроблено притулок-«патронат» для дітей, батьки і рідні яких померли від голоду. У будинку для безпритульних жило більше 10 дітей-сиріт. Доглядав за ними місцевий фельдшер Панас Колотій. Цей будинок в селі так і називали Панасенківським домом. Починаючи з 1934 року у порожні будинки Слюсарської сільради почали заселяти переселенців з РСФСР.

Спогади очевидців Голодомору

Загалом в період голодомору в селі померли понад 600 чоловік. Дані про ці події надали: Галина Іванівна Марченко (1927 р. н.), Іван Євгенович Корж (1924 р.н.), Олена Іванівна Удовиченко (1922 р.н.)

Почнемо зі спогадів Галини Іванівни Марченко: «У той час мені було 5 років, коли прийшов 1932 рік. Сім’ї тоді були дуже великі. На вулиці стояв великий холод, мороз до 40 градусів. Вікна позамерзали, одягу теплого не було. Пам’ятаю, як якісь чоловіки їздили кіньми і перевіряли чи не було у хатах зерна. Все забирали, харчуватися було нічим. Ми взимку товкли кукурудзяні качани без зерен. Потім мати пересівала всю цю суміш, щоб було схоже ніби на муку. Потім цю муку заливали кип’ятком чи молоком. Магазинів та лікарень у нас не було. Лікувалися травами. Сухарі та пшоно привозили з Донбасу, а також люди села самі їздили в ті краї і міняли різні домашні речі на харчі. Люди помирали сім’ями. Чоловіки добували їжу, а жінки дивилися за дітьми. Коли прийшла весна, і почав вилазити спориш — люди почали його їсти, його сушили, змащували кисляком і також споживали; їли бруньки з дерев. Діти збирали колоски, які залишались на полі, та їх приносили додому. Дорослих на поля не пускали охоронці, а коли комусь із дорослих і вдавалося попасти на поле, то їх нещадно карали. За зиму померло дуже багато, їх не встигали навіть хоронити. У селі люди поїли всіх собак та котів, а випадків людоїдства не було. Розповідали, що у Сухорабівці такі випадки траплялися. У нас в сім’ї померла бабуся від голоду, якій було 72 роки, та троє дітей померли від голоду».

А ось що розповів Іван Євгенович Корж: «У 1933 році я ходив у 2 клас. Мені було 9 років. Харчувалися у школі гарячим сніданком: відро квасолі на 200 чоловік. Учні помирали прямо за шкільними партами. На сніданок була одна ложка квасолі, і безсилі діти не в змозі були дійти навіть додому. Вдома харчувалися вівсом, буряками, шолухою, житом, зеленню, яка витикались ранньою весною. З жита робили муку. Миска муки — це була велика радість для кожної людини, але це було дуже рідко. В нашій сім’ї проживало 7 чоловік, з голоду у нас ніхто не пух. На той час багато людей виїжджало з села, багато померло. Їздили вулицями і збирали на вози померлих людей, а потім ховали. Інколи померлих ховати було нікому, і трупи складали у погребах, бо там було найхолодніше. Мій родич, дядько по матері, та вся його родина померла. У нашій сім’ї ніхто не помер з голоду.

З кожної сім’ї місцева влада збирала продуктовий податок — за один рік 46 кг м’яса та 300 яєць. На той час у нас було 4 квочки, вони висиджували яйця, спасибі Богу, цим ми і харчувалися. Була корова і телиця, але ми одразу їх зарізали, щоб не голодувати. Місцева влада забирала все, і щоб взимку прохарчувати сім’ю, ми змушені були ховати від неї вирощений урожай, а також вони забирали найкращі речі, одяг, і ми змушені були ходити в старих ганчір’ях, підперезаних мотузкою. Урожай ховали так: викопували в землі яму і туди клали картоплю, зерно та інше збіжжя (але в більшості схованки знаходили і забирали). Взимку викопували картоплю із схованок, варили і їли. Найбільше мені запам’яталося те, як усі чоловіки села сходилися бити жорна на муку, щоб потім цю мучну суміш споживати. Коли народжувалася дитина, її відправляли до ясел, бо матір йшла працювати на поле. Цього року багато моїх знайомих померло, а хати, в яких помирали люди, заселяли переселенцями з Росії. Не дай бог, щоб зараз таке було».

І ще одні спогади жительки села — Олени Іванівни Удовиченко: «У 1932 році мене і мою сім’ю застав голодомор. Мені тоді було 10 років. Харчувалися взимку картоплею та буряками. Восени ми їли траву. У нас була корова. Коли вона отелилася, ми пили молоко. Наші сусіди майже нічого не їли. Діти ходили до школи, там їм давали 500 г крупи. Восени їх забирали до дитячих ясел і там їх годували. Батьки працювали на роботі, за це їм давали куліш. Сусідська дівчинка померла від голоду. Коли закінчився голодомор, мої рідні зосталися живими. Люди помирали по дворах, по дорогах їх збирали і звозили до любого погреба».

В умовах широкомасштабної агресії рф проти України, хай же пам’ять про всіх невинно убієнних завжди згуртовує нас, живих, додає нам сили, волі, мудрості й наснаги для зміцнення нашої держави на власній землі, розвитку демократії, вільного життя кожної людини. І хай ніколи більше не повториться подібне страшне лихо на українській землі — власне заради цього наші воїни зараз і ведуть боротьбу проти рашистської навали!

Юрій Кісіль