Раїса Кириченко — душа української пісні

Легенда, Берегиня, Чураївна, козачка, княгиня — це все про Раїсу Кириченко. Держава поціновувала талант унікальної співачки з глибоким, оксамитовим меццо-сопрано високими нагородами та званнями, вручала премії та ордени. Проте найвищого титулу її удостоїв народ — звання Берегині української пісні. Вона була зіркою й легендою, проте ніколи не знала, що таке зірковий райдер, бо була невибагливою у побуті. Могла б стати мільйонеркою, якби лишилася після гастролей у США, та не могла жити без своєї України і Корещини. Була безсрібницею й не трималася за гроші, навіть Шевченківську премію Раїса Панасівна перерахувала постраждалим від аварії на ЧАЕС. Сильні світу цього ладні були встелити її шлях діамантами, а вона просила не для себе — для людей: збудувати церкву в Корещині, провести газ у рідне село, вберегти школу й дитсадок від закриття.

Мріяла стати артисткою з дитинства

Раїса Кириченко народилася на Покрову 14 жовтня 1943 року в селі Корещина Глобинського району на Полтавщині. Хоча у паспорті записана інша дата — 14 листопада. Проте мама завжди пекла іменинного коровая для доньки саме на Покрову. Запевняла, що в сільраді помилилися, коли записували. І додавала: «Раю, ти народилася тоді, коли було дуже багато яблук і калатали дзвони в селі».

У сім’ї, окрім Раї, було ще четверо братів. Як і будь-яке сільське дитя, майбутня Чураївна допомагала мамі на колгоспному полі, пасла корів, носила татові обід. І співала з дитинства: сама освоїла батькову гармоніку, видиралася на вишню і виспівувала на все село. Співала скрізь — у шкільній самодіяльності, перед дітлахами, а згодом і на сцені сільського клубу. От тільки пробитися талановитій сільській дитині було важко. Бо ж паспорти колгоспникам тоді не видавали. А Рая з дитинства мріяла стати артисткою, натомість із 14 років після закінчення семирічки працювала на фермі біля телят та підміняла доярок. Через її руки за раз проходило по дванадцять-чотирнадцять корів. По три бідони молока — і так тричі на день. Робота тяжка, тому навіть у вже заслуженої та народної Раїси Панасівни уві сні тремтіли й стискалися за звичкою пальці, ніби доїла корову.

Та все ж Раї пощастило: одного разу, коли дівчина виступала, стоячи в кузові вантажівки, на районному святі її неймовірний голос почув керівник хору при Будинку культури Кременчуцького автозаводу Павло Оченаш. Проте Павлу Федоровичу разом із Раїним татом довелося ще півроку повоювати із упертим головою колгоспу, який не хотів відпускати дівчину у місто й видавати паспорт. Аргумент — до смішного банальний: «А хто корів буде доїти?».

Від солістки хору в Черкасах до Чураївни у Полтаві

І все ж у місто вона вирвалася. Спочатку — у Кременчук. Працювала у відділі технічного контролю інструментального цеху КрАЗу й співала у заводському хорі, який гримів тоді на всю Україну. Через рік її запросили в обласну філармонію, де Рая Корж зустріла свою долю — познайомилася із баяністом Миколою Кириченком. Спочатку це був творчий тандем, що переріс у родину: разом подружжя Кириченків прожило душа в душу сорок два роки.

Наприкінці 60-х молоде подружжя переманили до Черкас. Раїса Панасівна прийшла у Черкаський народний хор одразу солісткою. Тут до нашої землячки прийшло визнання: у 1973 році вона отримує звання заслуженої артистки України, у 1979 — народної, у 1986 році удостоюється Державної премії ім. Шевченка. Премію, до слова, Раїса Панасівна всю перерахувала у Фонд Чорнобиля. Проте й із людською заздрістю та ревнощами колег по цеху Раїса Кириченко теж зіштовхнулася вперше у Черкасах. Заздрісні пліткарки пускали чутки, що Рая — коханка першого секретаря КПУ Володимира Щербицького. Того, мовляв, і посаду отримала. А публіці було байдуже до пліток — глядачі вже обожнювали нову солістку. Доходило до курйозів, коли на концертах хору, Раїсу Панасівну по півгодини не відпускали зі сцени, просячи співати і співати на «біс». «Мамина вишня», «Журавка», «Два кольори» у виконанні Кириченко одразу ж стали народними.

Хору Раїса Кириченко віддала понад 18 років свого життя. Проте Полтавщина повернула свій скарб додому. У Черкасах якраз збудували хімічний комбінат «Азот», через викиди підприємства містяни почали потерпати через проблеми з голосом. У Раїси Кириченко теж почала розвиватися астма. Лікарі порадили виїхати з Черкас, якщо вона хоче залишитися на сцені. Тодішній перший секретар Полтавського обкому партії Федір Моргун відправив до Черкас директора обласної філармонії Германа Юрченка та керівника знаменитого хору «Калина» Григорія Левченка, аби ті повернули Раїсу Кириченко додому. Тут вона й стала Чураївною — після виконання пісні легендарної полтавської авторки Марусі Чурай.

Вибаглива до репертуару, проста в житті

На цей титул Раїса Панасівна більше, ніж заслуговувала, бо кожна пісня, яку вона виконувала, ставала справді народною. «Доцю, ніколи не співай пісень ні про що, аби не дарма було. Співай так, щоб людям подобалося, щоб у душу пісня западала», — радила доньці мама, проста сільська жінка. І цієї поради відома артистка дотримувалася протягом усього свого творчого життя і в плані вибору репертуару була досить вимоглива. Адже співала не стільки голосом — душею. Тому її творчість така близька й зрозуміла кожному.

А от так званими зірковими райдерами (тобто списком побажань артиста) Раїса Панасівна ніколи не користувалася. Хоча мала на них повне право. У побуті була дуже невибаглива. Чоловік — Микола Кириченко — згадував, як їздили на гастролі холодними автобусами, із розбитими вікнами, жили у вагонах без зручностей. У Середній Азії навіть смажили яєчню на розпеченому залізі — і з рук Раїси Панасівни та смакувала краще за ресторанні страви. Зварити борщ і наліпити вареників народна артистка могла у найскладніших походних умовах. Власне, вона вміла все — доїла корів, полола город, білила хату, сама собі наносила макіяж, робила манікюр, укладала волосся. Тканини для майбутніх сценічних костюмів купувала у звичайних магазинах. «Але шити їх Рая довіряла тільки відомим майстрам, — згадував Микола Миколайович. — Чого не робила, так це пластичних операцій. Взагалі була їхньою противницею, цінувала натуральну красу. І ще ніколи не називала ціну за свої концерти. Їй було незручно просити грошей».

А от односельці навпаки, не соромилися звертатися із проханням до своїх артистів. Тож подружжя Кириченків діставало землякам сортову цибулю на посадку чи везло у рідну Корещину у багажнику своїх «Жигулів» породисте порося «на замовлення». Навіть коли Раїса Панасівна була в тяжкому стані, а вся країна збирала їй кошти на операцію за кордоном, вона примудрялася з тих коштів викроювати на допомогу тим, кому ні на кого було сподіватися.

Коли їй пропонували покласти до ніг ледь не весь світ, вона попросила, аби у Корещину провели газ. Коли Раїсі Кириченко ладні були збудувати дім, вона віддала перевагу церкві у рідному селі — як про це мріяла її мама. І відмовити цій жінці не міг ніхто.

Підкорювачка людських сердець

У 1983 році у складі творчої делегації СРСР Раїса Кириченко вперше побувала в США. То був розпал «холодної війни», оливи й у так непрості стосунки додав «свіжий» інцидент із південнокорейським «Боїнгом», який збили «союзи». Тож до артистки поставилися із підозрою, вважали «шпигункою Андропова». Та це до першого виступу. Зали у США вибухали оплесками після її пісень, публіка, навіть не розуміючи української, слухала геніальну жінку стоячи. Своїм талантом Раїса Опанасівна завойовувала серця, а от зароблених «добових» не вистачило навіть на дублянку, про яку так мріяла. За цілий місяць відрядження до США артистці власна країна заплатила аж 180 доларів. Натомість ціни у магазинах на омріяну річ стартували від 250 «баксів». Але так сталося, що її впізнала одна з продавчинь і скинула ціну.

Під час гастролей мер Балтимора вмовляв Раїсу залишитися в США, аргументуючи це тим, що зі своїм голосом вона могла б бути мільйонеркою. Він покликав Раїсу Кириченку на прогулянку. Підвів її до красивого будинку, з парканом та пальмами і запитав: «Пані Раїсо, вам подобається цей будинок?». Вона відповіла, що подобається. Після цього він шокував жінку повідомивши, що цей будинок її. Жити в США Раїса Опанасівна все-таки не погодилася, але гастролювала залюбки. Ну а вдячні за талант мешканці Балтімора зробили її почесною громадянкою свого міста.

«…понад усе інше люблю свою Україну»

Про свою недугу Раїса Опанасівна не любила говорити, тримала її у секреті. Проте у травні 1996 року співачку госпіталізували в Київський інститут хірургії і транспланталогії нирок — далися взнаки й шалений графік виступів, і напівхолодні готелі. Майже рік вона лікувалася зі змінним успіхом, кожне покращення використовуючи для виходу на сцену. Та вирок був невблаганний: необхідна трансплантація обох нирок. Таку операцію погодилися провести в Бремені, але для цього потрібні були чималі гроші. Та й часу було обмаль. Тоді по радіо журналістка Емма Бабчук звернулася до людей з проханням підтримати співачку. Українці відгукнулися, у лікарню до Раїси Кириченко часто несли останнє. Виручені під час концертів кошти на лікування переводили родина Білоножків, Василь Зінкевич, Олександр Василенко, підключилися Андрій Демиденко, Тамара Луценко, Ніла Крюкова, які організували благодійний концерт в палаці культури «Україна». Значну допомогу надали авіазавод Антонова та Національний банк, яким тоді керував Віктор Ющенко.

Відлік ішов уже на хвилини, а від Кабінету міністрів так і не змогли вчасно отримати гарантійного листа на 20 тисяч марок завдатку за лікування, без якого консульство Німеччини не могло видати візи. В останній момент на допомогу прийшов громадянин Німеччини Бенно Аззоліні, який вніс відповідну суму. Німецькі лікарі, вражені мужністю і витримкою співачки, запропонували їй пройти іще двотижневий курс реабілітації в клініці безкоштовно. Але трансплантацію органів у Німеччині робили лише громадянам країни. Раїса Панасівна від чужого громадянства відмовилася. Сказала лише: «Люблю свою маму, люблю чоловіка і понад усе інше люблю свою Україну».

2 червня 1998 року в Києві співачці пересадили нирку. Ця операція Раїсі Кириченко продовжила життя на 8 років. «Я вдячна всім, хто вимолив мене у Бога», — з такими словами у ті дні зверталася Раїса Панасівна до своїх глядачів. А захоплені фани й не здогадувалися, що за кулісами після виступу вона часто просто падала на руки чоловікові, який не відходив від неї ні на крок.

Востаннє на сцену Палацу культури «Україна» Раїса Кириченко вийшла 25 листопада 2004 року. Її сольний концерт називався «Раїса Кириченко благословляє друзів». Наче відчувала щось, хотіла виспіватися, висповідатися, передати свою любов і свій талант людям.

1 лютого 2005 року у Національному інституті хірургії та трансплантології Раїсі Кириченко зробили операцію на серці. Воно ослабло через медикаменти, які жінка приймала для лікування нирок. Але операція не допомогла. 9 лютого 2005 року велике серце легендарної співачки, у якому було стільки любові й співчуття, зупинилося назавжди. Поховали Раїсу Кириченко у рідній Корещині, поруч з маминою могилою, як і заповідала…

Її глибоке оксамитове мецца-сопрано нині можна почути не лише в записі. Наймолодша учениця Раїси Панасівни Наталка Шинкаренко із Градизька стала своєрідною реінкарнацією видатної землячки. Її голос надзвичайно схожий на голос відомої співачки. Наталя зізналася одному із видань: «Після концертів дехто підходить і каже, що „Раїса Панасівна цю народну пісню виконувала краще“, хоча вона її взагалі не співала… І це найвища похвала для мене». Всесвіт ніби не хотів, аби цей незабутній голос назавжди відійшов у засвіти. Бо душа української пісні не може померти чи втратити силу.

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA