Малий Бакай: від продуктів для ЗСУ до «теплого фронту»

На календарі й за вікном, попри оманливе сонце й тепло, все таки вже осінь. Починається сезон гарячого чаю, теплих пледів і м’яких шкарпеток. Це в тилу. І кутаємося ми у пледики у власних домівках завдяки захисникам, які тримають фронт.

Ну а волонтери для військових знову відкривають «теплий фронт». Бо переважна більшість запитів від наших захисників зараз — це протизастудні ліки, окопні свічки, на яких можна нагріти чаю чи розігріти їжу та які часто є єдиним джерелом тепла в окопі на самому нулі. І звісно ж — теплі, вовняні шкарпетки з дому. Для жінок із Малого та Великого Бакая і Муштів, які від початку повномасштабного вторгнення взялися за спиці, сезон шкарпеток не закінчувався навіть влітку. Тому вже цієї неділі невтомні в’язальниці відправляють на фронт першу в цьому сезоні партію теплих шкарпеток — нав’язали біля 90 пар. Шкарпетки їдуть на один із найгарячіших напрямків фронту — під Авдіївку.

Спочатку збирали гуманітарну допомогу

Перший великий збір допомоги на фронт у Малому Бакаї, як і в багатьох старостинських округах громади, організували буквально в перші дні повномасштабного вторгнення. Клич про допомогу дав нині покійний староста Станіслав Срібний — і в місцеву школу понесли продукти, консервацію, теплі речі, ліки. Несли все, чим багаті. У навчальному закладі організували не лише пункт зі збору гумдопомоги, а й плели маскувальні сітки на фронт. Тоді все зібране відправляли у Решетилівку в Спілку АТО, везли безпосередньо військовим та ділилися із переселенцями, які втікали із охоплених війною областей і шукали прихисток у Малому Бакаю. Війна — страшне лихо, проте воно згуртувало і об’єднало Малий Бакай. У старостаті запрацювало відразу декілька потужних волонтерських осередків. Один із них — у місцевій школі. Інший об’єднав небайдужих жінок різного віку, які вирішили плести для хлопців на передову шкарпетки.

Проте першими були все таки не шкарпетки, а збір гуманітарної допомоги — розповідає одна із учасниць «в’язального батальйону» Катерина Гончар. В інтернеті жінка побачила пости волонтерки Віти Приходько, яка збирала продукти й відправляла на фронт, зв’язалася з нею. Серед перших відправок навесні минулого року стали речі, продукти, дитячі ігри. Усе це волонтери везли до Харкова, де місцеві мешканці через постійні обстріли фактично жили у метро. Далі наші земляки збирали передачки для військових, на Сумщину. Пані Катерина зізнається, що спочатку до цих зборів долучалося не так багато місцевих мешканців — від сили п’ятеро-семеро. Проте зараз збори стали більш масовими, а загалом на різні напрямки фронту саме у співпраці із Вітою Приходько було біля десяти відправок гуманітарних вантажів.

Далі — влаштовували благодійні ярмарки

Другим кроком стали благодійні ярмарки. Інформацію про такі благодійні заходи теж побачили в Інтернеті й собі вирішили спробувати. Дали клич по громаді — й минулого літа влаштували три благодійні ярмарки. Місцеві господині пекли й варили смачненьке на продаж, майстри та майстрині — викладали хендмейд, самодіяльні артисти — створювали необхідний настрій. Одним словом, громада торік на ярмарках наторгувала 50 тисяч гривень. Кошти передали волонтерці Віті Приходько. «За них вона купувала багато різних речей, які потрібні на передовій, від ліків — до запчастини для машини, генератор купляла», — розповідає Катерина Гончаренко.

Цього року Малобакайська громада зібрала чотири благодійні ярмарки. Усі кошти, які на них наторгували, вирішили передавати на потреби земляків-захисників, які періодично оголошують збори то на техніку, то на спорядження чи обладнання. Для прикладу, кошти з останнього ярмарку поділили по 7,5 тисяч гривень на збір на бус та на ремонт авто.

Нитки для шкарпеток у Малий Бакай слали зі всієї України і з Литви

Ну а минулої осені, якраз у такий от час невтомних мешканок Малобакайського старостату осінила ідея зі шкарпетками. Починали з нуля — свої руки, свої спиці й нитки. У «теплому батальйоні» — мешканки сіл Малий Бакай, Мушти, Великий Бакай. Для більшості з них до тієї осені в’язання було просто хобі й такими масштабами, а тим більше такими темпами шкарпетки до війни жодна з них точно не в’язала. Катерина Гончар зауважує, що кожна її коліжанка в’яже шкарпетки у своєму темпі, проте стараються всі. «Хтось в’яже одну пару на тиждень або дві пари в місяць, хто — й п’ять на тиждень. Все залежить від техніки й того, чи є вільний час, чи багато роботи, — зауважує пані Катерина. — Минулої осені в листопаді, коли почалися відключення світла, в’язали при свічках, з ліхтариками, проте роботи не припиняли Нав’язали шкарпеток, виставили світлини у кількох групах в’язальниць — нам люди почали безкоштовно присилати пряжу. Отримали дуже багато посилок — по 5 на день, інколи й по 10 та більше. То дуже вдячні тим людям. Плюс у нас повірили земляки — чимало допомагали, насамперед грошима. Невеликі суми, але є такі, що кожного разу допомагають. У магазині, де я працюю, стоїть банка на допомогу ЗСУ, то потроху складають. Хто 5 гривень здачі, хто 200. Є люди, які не в’яжуть, проте теж нам великі помічники — коли отримуємо в посилках старі светри, вони їх розпускають, великі клубки мотають у моточки — у цьому теж багато людей задіяно».

Пряжу, до слова, малобакайські в’язальниці отримували зі всієї України. Дві посилки надійшли з-за кордону — нитки для в’язання на Полтавщину відправили із Литви.

З теплими шкарпетками на фронт передають ще й частинку душевного тепла

Загалом за минулий сезон наші землячки наплели понад 550 пар теплих шкарпеток, відправили 17 посилок на різні напрямки. Зараз у «теплому батальйоні» 18 в’язальниць. Це жінки від 20 до 60 років. За кожною з них — власна історія і про кожну можна розповідати не одну годину. І кожна з них, як і Катерина Гончар, не вважають себе геройками чи суперволонтерками — вони просто допомагають нашим захисникам, чим можуть.

Спільних світлин у жінок немає, адже кожна працює вдома. Якщо й фотографують, то вже готові вироби, а в архіві з особливим трепетом зберігають фото вдячних бійців із теплими шкарпетками. Так що знайомимо із в’язальницями заочно. Яна Біленька працює фельдшером. Коли не лікує людей — в’яже шкарпетки, шиє білизну на фронт. Олена Кісіль — завідувачка місцевим клубом, заодно ще й співорганізаторка благодійних ярмарків у громаді. Світлана Срібна — вчителька молодших класів. Усі троє — учасниці ансамблю «Берегиня», який є активним учасником усіх благодійних заходів. Марина Матвієнко — багатодітна мама, яка у Малобакайському волонтерському загоні відповідає «за зв’язки з громадськістю» — пише пости у соцмережах, дякує за допомогу, підтримує зв’язок із благодійниками, які відгукують на запити, прислають нитки. А ще відправляє шкарпетки. Їх цього літа не припиняли в’язати Галина Тарасенко та Софія Закладна — у першу відправку цього сезону передали по 20 пар. У Олени Блохи й Валентини Срібної сини нині на фронті, у багатодітної мами із Муштів Анни Гулько відразу двоє синочків захищають нас із вами. У Олени Срібної — чоловік. І цього року ноги захисників не замерзнуть завдяки майстерним рукам Наталії Шкурат, Марини Пинті, Лідії Лещенко, Катерини Лещенко, Марини Демко, Наталії Тализіної, Олени Левченко. Галина Литовченко завідує місцевою бібліотекою-філією, не в’яже, проте є активною учасницею й співорганізаторкою благодійних ярмарків та акцій. Одна з нещодавніх — «Зігрій захисника», до якої могли долучитися й відвідувачі бібліотеки у Малому Бакаю.

Кожна пара малобакайських шкарпеток має особливу енергетику, стільки любові й тепла вклали у них небайдужі в’язальниці. А ще у кожній — солодкий гостинчик для захисника. «Коли посилки були невеликі — по 20-30 пар, то ми в кожну шкарпетку клали пакетик кави та шоколадний батончик, — розповідає Катерина Гончар. — Цього разу посилка велика, тож поклали кілька упаковок чаю, кави та накупили цукерок. Бо хочеться хоч маленький сюрприз захисникам передати, з теплими шкарпетками — ще й частинку душевного тепла, щоб відчували нашу турботу».

До слова, жінки не лише шкарпетки на фронт плели, а й килимки-піддупники, теплі балаклави. А коли закінчився сезон шкарпеток — шили у шпиталі спідню білизну. «Ми — не суперволонтери, а звичайні люди, — зауважує Катерина Гончар. — Та й допомагати захисникам не так вже й складно: як буде бажання, то й знайти час на допомогу можна».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA