Іван Котляревський і Решетилівщина
Сьогодні у рубриці «Ретроспектива» ми хочемо розповісти про одну із найвеличніших постатей в український літературі та культурі, зачинателя сучасної української мови, Івана Петровича Котляревського.
Автор таких безсмертних творів, як «Енеїда», «Наталка-Полтавка», «Москаль-Чарівник», тісно пов’язаний із нашим краєм — рідною Решетилівщиною. Бо ж саме тут народилася рідна мати Івана Петровича — Параска Леонтіївна Котляревська, дівоче прізвище якої було Жуковська. Її батько був козаком Решетилівської сотні (сотником на той час був Семен Бузановськй), яка входила до складу Полтавського полку. Батько мав ще двох синів: Михайла, який став губернським секретарем, та Якова, що згодом став купцем третьої гільдії. Сам Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві.
З архівних документів дізнаємося, що батько письменника помер дуже рано, коли Івану був 21 рік, а мати прожила з сином до глибокої старості, без чоловіка. Такими є невеликими відомості про родину, яка дала Україні світового генія красного письменства. Ще з одних архівних джерел дізнаємося, що родові землі Жуковських знаходилися «близ местечка Решетиловки в семи верстах сенокосная земля с лугом, лежащая по берегу речки Говтвы, оставшаяся по наследству от предков».
Згодом Іван Петрович став спадкоємцем хутора Тютюнники, що був розташований на території села Тутаки (нині нежиле, використовується під огороди) Покровського старостату. Мав він там у володінні 60 десятин землі і 4 родини кріпаків.
У архівах Полтавського літературно-меморіального музею І.П. Котляревського збереглися дві «Ревизские сказки» за 1816 і 1834 роки. Із першої дізнаємося, що селянські родини, які стали власністю письменника, були невеликими. Так наприклад, у родині 28 річного Йосипа Якимовича Догадайла була 30-річна дружина Тетяна та 13-річна донька Єфросинія. Три інші сім’ї мали прізвище Овчаренко, їхні голови родин — Олексій, Терентій та Василь. У першого була дружина Євдокія та його сестри Степанида та Оксана, у другого лише дружина Ганна, а в третього дружина Анастасія й однорічна донька Наталія. Як бачимо, всього 12 осіб.
24 серпня 1834 року Іван Петрович Котляревський відпустив на волю родину померлого Терентія Овчаренка: дружину Ганну та її дітей — Омеляна, Євдокію, Мотрону, Варвару та Єлизавету, а після смерті письменника, що сталася 10 листопада 1834 року, згідно його заповіту відпущені на волю були й інші члени родини, які були у його власності, а це Яків, дві Єфросинії та Ганна Догадайли. Також отримали волю і Анастасія, Трохим, Федір та Василь Овчаренки.
Наскільки нам відомо, Іван Петрович дуже співчутливо ставився до селян не тільки у своїй творчості, а й у повсякденному житті. Як свідчить службове листування, він вимагав розслідування справи про знущання над служницею, яка втекла від жорстоких господарів, став на захист кріпачки, котру пані хотіла заслати до Сибіру, захищав незаконно ув’язненого селянина й домагався його звільнення. Тобто він, як дрібнопомісний поміщик (таких була переважна більшість на Решетилівщині), був дуже не схожий на інших (Попови, Кочубеї та інші), і, як бачимо, звільнив своїх селян від кріпацтва ще задовго до селянської реформи імператора Олександра II від 19 лютого 1861 року.
Знаходимо також у листуваннях, що дядько Котляревського родом із Решетилівщини, Михайло Леонтійович, який помер у 1826, році залишив йому спадок — 1000 руб. Цілком можливо, що у дядька не було власних дітей, бо Іван Петрович називає себе «природним наследником всего его недвижимого имения и оставшихся денег».
Тож, як бачимо, доля видатного письменника тісно пов’язана із Решетилівським краєм. Наші ж земляки щиро люблять творчість Котляревського. Відомо, що починаючи із початку минулого століття, художні колективи постійно театралізували твори Івана Петровича. Тільки у нашій ЦМБ ім. О.М. Дмитренка знаходиться понад 30 примірників його книг, не рахуючи сільських бібліотек.
Починаючи із «Решетилівської весни — 2021», у меню нашого фестивалю започаткували улюблену страву Івана Петровича — «шпундру». Це частування, про яке він згадував і в своїй «Енеїді», готувала мати Івана Петровича — тож можна більш ніж сміливо стверджувати, що «шпундра» має суто решетилівське коріння.
До слова, нам літераторам та краєзнавцям здається дуже доречним було б присвоєння імені Івана Котляревського — зачинателя нової української літератури — одному з навчальних закладів чи промислових об’єктів у нашому місті. А на місці колишнього хутора Тютюнники, можливо, було б доцільно викопати й красиво обладнати криницю ім. Котляревського, чи то б пак посадити алею із поважних дерев.
Юрій Кісіль