Алла Дроботенко: з любов’ю до української мови

Рідну мову ми всотуємо з молоком матері, бо перше, що чуємо у своєму житті — голос найріднішої людини. Нашу мовну культуру формують друзі, які оточують, книги, які читаємо, фільми та музика, які обираємо. Зараз — ще й війна, яка остаточно переконала, що мова — потужна зброя. Бо спочатку країну окупують Товстий із Достоєвським (у кращому випадку) чи Кобзони з «Воровайками» та серіалами про мєнтів, українську мову принижують до рівня «села» і «телячої мови». А потім у міста та села заходять танки з «освободітєлями»…

Любити рідну мову нас вчать не лише тато з мамою, левова заслуга тут — учителя. Того, хто сам залюблений в українську мову, хто уміє відкривати таланти і вчить майстерно володіти словом, а емоції й почуття перекладати на вірші. Як Алла Дроботенко, яка нині навчає рідної мови вихованців Покровського опорного закладу, а до того 33 роки професійного життя віддала маленькій школі у Кукобівці.

Не скрипалька чи балерина — педагогиня!

Нині у родині пані Алли педагогічну освіту мають чоловік, сестра та донька. Про професію вчителя сама Алла Олександрівна мріяла з дитинства, адже «школа» була однієї із улюблених ігор. Щоправда, педагогів серед батьків чи дідусів із бабунями не було. Натомість старші у родині вміли добре спілкуватися, дружно жили із сусідами та односельцями. « Їх обирали, до них дослухалися, радилися. Тому в нас глибоко десь сидить педагогічна майстерність, це від природи», — зауважує Алла Дроботенко.

Насправді у малого дівчати було три мрії: стати скрипалькою або балериною чи педагогинею. У 5 років тато відвіз Аллу до Харкова, де талановите дівча вступило на курс скрипки. Щоб навчатися, малеча мала лишитися у місті далеко від батьків і жити в інтернаті. Коли тато почав збиратися на потяг, донечка розплакалася. Батькове серце дитячих сліз не витримало — тато забрав документи й малечу додому. На балет малу мрійницю вже ніхто не повіз, бо зрозуміли, що дівчинка ніде сама без батьків не залишиться. Отак на вибір Аллі лишилася єдина професія.

До педагогічного інституту в Полтаві вона вступила відразу після школи. Обрала факультет російської філології. Зізнається, що на вибір вплинув саме шкільний курс російської літератури — до душі дівчині припали романтичні письменники та поети. Після закінчення вишу по розподілу Алла прийшла працювати у Кукобівську школу. Це був 1990 рік. «На той час російську мову скасували у школах, її викладання припинилося. Мені дали трохи уроків географії та української мови. Я попрацювала кілька років і поїхала на навчання до Київського національного університету — отримати фах філолога-викладача української мови та літератури», — згадує Алла Олександрівна.

Як українська мова поборола романтичну привабливість російської літератури

Київ та Національний університет імені Тараса Шевченка, його дух, атмосфера, що тут панувала, змінили долю. А ще тут Алла Дроботенко по-новому закохалася у рідне слово, відкрила для себе неймовірну глибину української літератури, трагізм і велич постатей її творців, які писали, видавалися, думали і мріяли українською попри заборони російських імперців та звинувачення у націоналізмі радянських партократів.

«Вдома ми розмовляли трішки суржиком, — зізнається Алла Олександрівна. — Коли вступила до університету, домовилася із рідними — мамою, татом, чоловіком і сестрою, з дітьми, що ми викорінюватимемо суржик і говоритимемо українською. Отак всі дружно разом його й побороли».

Пані Алла із вдячністю і щемом згадує роки навчання у столиці, неймовірну атмосферу, що окриляла, і талановитих та мудрих викладачів. «Все демократично, з любов’ю і повагою до студента, без авторитарного управління. Ґрунтовний фундамент заклався на все життя саме завдяки університету. Атмосфера, яка окриляє. І зараз згадую — мурахи по шкірі. Мій декан — Михайло Наєнко, дуже відома людина в освітніх колах. Дуже розумний чоловік і людина з великою літери. Це саме він свого часу висував на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури Олеся Гончара та Ліну Костенко», — із гордістю говорить про свого декана.

Аллі Олександрівні пощастило, бо мову й літературу їй викладали люди, по чиїх підручниках зараз навчаються філологи. «І довідники, і все, що пов’язано з оновленим українським правописом — це мої лектори. Той самий Наєнко, Чумак, інші», — додає пані Алла.

Кредо — бути терпимою до помилок своїх учнів

До слова, оновлений правопис, який українці сприймають поступово, через фазу «заперечення», учні Алли Дроботенко сприймають добре й швидко звикають до його норм. Так що «проєкт» чи «етер» школярів якраз не бентежать так, як дорослих. Пані Алла зауважує, що правопис не новий, а оновлений. Пояснює, що він базується саме на українських мовних нормах, очищений від запозичень, кальки і нав’язаних зросійщеними науковцями вимушених норм.

«Все це історично зв’язано, обґрунтовано. Тому тільки людина, яка не знає й не досліджувала цього питання, може судити з позиції подобається чи не подобається. А це ж не тістечко, яке ти купуєш посмакувати, й не сукня. З такої позиції до правопису підходити не можна. Тому все правильно, всі норми використовую і своїх учнів навчаю», — говорить Алла Дроботенко.

У народі люблять жартувати про те, що найскладніше повідомлення писати вчителям — боїшся зробити помилку, щоб не виставити себе ну повним неуком. Алла Олександрівна зауважує, що її учні намагаються писати їй електронні листи чи повідомлення у різних меседжерах без помилок. Звісно хиби кидаються в очі, проте педагогиня зі стажем ставиться до чужих помилок з розумінням, терпимо.

«Коли була молодша, то була більш нетерпима, — зізнається пані Алла. — Та й методика викладання тоді у школі була така, що я могла прийти на урок й провести роботу над помилками, використовуючи як приклади помилки конкретних учнів. З досвідом ставлення змінилося, як і методика Нової української школи. Зараз ми працюємо більш лояльно й демократично. Добре, що дитина пише, потім вона писатиме й думатиме. Ми розбираємо помилки, не критикуючи. Це вимоги НУШ — інша політика, зокрема й щодо оцінювання. Якщо діти, наприклад, написали перекази, я вкажу на загальні помилки: ми робимо таблицю, досліджуємо їх, приклади вписуємо. Але конкретно не говоримо, що Петро написав на 4 бали, Наталка — на 5. Ми так зараз не робимо. Кожен індивідуально в щоденнику, в електронному журналі бачить свої бали. Не має бути приниження дитини, щоб школяр не почувався незручно. Бо різні діти по-різному сприймають предмет. Не забуваємо й про булінг: критика вчителя може бути сигналом до дії. Лояльне ставлення стимулює до навчання: коли тебе поправили, підказали, а не розкритикували».

Студія «Мальва», де вчать володіти словом

Алла Олександрівна знає, про що говорить. Адже за плечима цієї жінки — 33 роки педагогічного стажу. І скільки працює, переконується, що правильно обрала свій фах. Задоволена своєю роботою і відчуває, що працює на своєму місці. Ці 33 роки вона присвятила одному навчальному закладу — Кукобівській школі. А от нинішній навчальний рік розпочала у Покровському опорному закладі. Школу в Кукобівці закрили через малу кількість діток — гору взяла невтішна демографічна ситуація. Адміністрація Покровського опорного закладу запропонувала Аллі Олександрівні місце. А разом із педагогинею до Покровського «переїхала» й поетична студія «Мальва».

«Поки що взялася за 5-ий клас. Бо перший рік, як працюю в опорному закладі, не знаю дітей і на що вони здатні, — зауважує Алла Дроботенко. — Зазвичай я ходжу до початківців на концерти, на їхні класні години, бачу, хто на що здатний. Тут довелося почати з 5-го класу і взяти на гурток тих діток, які захотіли, і які думають, що можуть віршувати».

У Кукобівській школі студію «Мальва» у певні періоди відвідували до 50 учнів, при тому що у самій школі навчалися 57 діток. Приходили навіть «першачки», які ще толком й писати не вміли, проте вже хотіли віршувати. «Звісно, що одиниці мають талант до написання віршів, потяг, розуміння поезії на рівні шостого відчуття. Проте вчу всіх бачити прекрасне, вчу, як технічно створити чотиривірш, що таке рима, епітети, метафори. І бувало так, що діти у 8-му, 9-му класі закохувалися чи в їхньому житті ставалися емоційні події, які на них дуже випливали й змушували братися до поезії — а вони знали, як це робити. І це було прекрасно, а мені — приємно», — додає Алла Дроботенко.

Зараз студію відвідують п’ятнадцятеро учнів із двох 5-х класів. Як зауважує пані Алла, її вихованці нині на початковому щаблі, лише знайомляться із римами, вчаться підбирати рими, епітети, порівняння та метафори. Далі будуть вчитися римувати, а хтось — і писати прозу. Бо хоч студія й поетична, але є дітки, яким прекрасно вдається саме проза і в ній вони талановито розкриваються.

І на уроках, і на заняттях літературної студії Алла Олександрівна не просто навчає своїх вихованців правил граматики чи синтаксису, орфографії та орфоепії, тобто бути грамотними й освіченими. Вона власним прикладом вчить любити рідну мову й літературу. На запитання про те, що для не українська мова, жінка відповідає щиро й просто: «я живу з нею, розмовляю нею». І додає: «Для мене українська мова, особливо зараз — це моє ставлення до країни, в якій живу, моє ставлення до хлопців, які воюють, і ставлення до держави, її майбутнього — бути їй чи не бути. І я кажу — бути. Тому й розмовляю українською».

Настя ТОПОЛЯ, Решетилівщина.UA